У. Т.: Як думаєте, чи став би такою самою подією ваш новий альбом, якби ви не були «Братами Гадюкіними»? Адже при цьому статусі все, що походить від вас, зацікавить публіку незалежно від якості…
Ігор Мельничук (далі І. М.): Є таке. Знаєте, дуже не хочеться, щоб із нами було як із Deep Purple у Львові у середині 1980-х. Ми тоді всі дуже чекали на їхній альбом, і от виходить Perfect Strangers – усі біжать до модного магазину «Музика» купувати. Але він лажовий. І так незручно: ніби ж Deep Purple, а таки лажа. Може, ми для когось такими і є, але сподіваюся, що наш альбом цікавий сам по собі. Ніхто не хоче спекулювати на старих заслугах, тому ми в музичному сенсі зробили його підкреслено не таким, якими були класичні «гади»: відмовилися від суржику, не намагалися наслідувати манеру співу Сергія (Кузьмінського. – Ред.). Тобто свідомо відходили від усіх кліше щодо нас.
У. Т.: Ви виступаєте вже перед третьою генерацією українських слухачів. Чи відрізняються ці покоління чимось? Як вам вистачає життєвої енергії на стільки років?
І. М.: Нас дуже радує, що на концерти приходить багато молоді. Зрозуміло, що вони трохи інші. Але в них такі самі світлі очі, як у поколінь 1990-х чи 2000-х. Для гурту дуже важливо мати різновікову аудиторію, інакше виходить, що в кожної генерації своя власна музика й немає жодної сталості. Так не можна. Нам завжди хотілося бути як Rolling Stones: 50 років на сцені, й слухачі покоління за поколінням їх люблять. Свого часу всілякі стимулятори були частиною нашого життя, але зараз пре й без них, до того ж наркотики нічим не допомагають у творчості. Вони хіба що дають відчуття самотності. Я вже п’ять років траву не курив, хоча вона, до речі, куди безпечніша за бухло. Взагалі виступаю за легалізацію коноплі, щоб бариги залишилися без роботи.
Читайте також: Ігор Закус: «Під впливом етніки може народитися український джаз»
Павло Крахмальов (далі П. К.): І, до речі, нам, схоже, вдається об’єднувати покоління. 25 років тому на наших концертах були тільки молоді. А тепер є і 18-річні, і 30-річні, і 50-річні. Творчість завжди балансує на лезі між тривіальністю й чистим мистецтвом, що зрозуміле тільки поціновувачам. Ми завжди хотіли вписуватися в ці межі. Сподіваюся, нам і досі вдається.
У. Т.: Оцініть сьогоднішній стан української музики. Фактично після двох великих хвиль кінця 1980-х і кінця 1990-х – початку 2000-х уже настав час для третьої, але вона щось ніяк не розпочнеться… Чому так?
І. М.: Я, чесно кажучи, мало ходжу по клубах останнім часом. Навіть поділюся секретом чому: якщо ти прийшов до клубу, треба пити. А коли постійно ходити, то без краю кваситимеш, а я так уже не можу, старий став. Коли говорити серйозно, на студії, де ми репетируємо, бачимо багато молодих хлопців. Дуже класних, у яких очі палають. Тому впевнений, що ця хвиля справді на підході. Понад те, ми зараз маємо війну, яка змінює обличчя українського суспільства. Так само, як це було в Америці з війною у В’єтнамі, при всій несхожості цих конфліктів. І лишень згадайте, який вибух музичної культури викликала та кампанія. Впевнений, у нас буде так само. Дуже хочеться, щоб тротилові вибухи припинились, а почалися музично-енергетичні. О’кей, ми, «гади», вже нічого нового сказати не зможемо, але справді наростає нова хвиля, яка здивує і музикою, і текстами. Відчуваємо це.
У. Т.: Чи є в української рок-музики риси, які притаманні тільки їй і за якими її легко виокремити серед іншої?
І. М.: Вважаю, що це ставлення до текстів. Адже музично, відверто зізнаюся, ми досі не створили чогось кардинально нового. Наші гурти, зокрема і «Брати Гадюкіни», найчастіше грають традиційний мейнстрим, який дуже часто на Заході, звідки він походить, уже навіть мейнстримом не є. Усі наші зірки для тієї публіки, на жаль, уже вчорашній день. Але це нормально, не треба собі посипати голову попелом. А ось тексти – це якраз наш сильний бік. Зверніть увагу, яка лірика у Славка Вакарчука, в Андрія Хливнюка з «Бумбоксу», в «танків» (ТНМК. – Ред.) та ін. До речі, в західної музики нерідко абсолютно «тупорилі» тексти. Саме з текстовим чинником пов’язаний той факт, що наша музика, на жаль, не дуже популярна на Заході. Адже найсильніше її місце можна оцінити тільки знаючи українську. Чи стали б Scorpions тими, ким вони є, якби не співали англійською? Якщо брати суто музичний аспект, то в українців найкраще виходять «мєдляки» – повільні пісні. Щодо присутності етнічного моменту, то тут важливо не переборщувати й правильно розбавляти. От, наприклад, у нас друга пісня на альбомі «Грай» – там є мікст між гуцульськими наспівами та джазом. Таке поєднання мені подобається.
Читайте також: Ритм життя та смерті
П. К.: Щодо музичного аспекту хотів би додати, що взагалі-то гуцульський лад та блюзовий багато в чому схожі. Нині через усім відомі політично-воєнні події у світі знову виникла мода на українське. Дуже важливо її встигнути використати, адже мода, не люблю цього слова, дуже мінлива. Це якраз шанс для молодих виконавців – зробити крок і бути почутими.
У. Т.: На початку 1990-х вам доводилося працювати в жахливих із технічного погляду умовах. Чи змінилося щось на краще за 20 років? Чи граєте на корпоративах та весіллях?
І. М.: Щодо звуку на початку кар’єри наведу таке порівняння. Якщо бразильські діти у фавелах ганяють футбольного м’яча в піску, бо немає полів, то ми теж грали по коліна в піску. Тож, коли зараз виходимо на справжнє поле, хай там трава й не завжди якісна, почуваємося щасливими. Пам’ятаю, на початку 1990-х приїздимо на концерт десь у Західній Україні й бачимо на сцені непідключені електронні барабани. Питаємо: «Де живі?» Організатори вирячають очі: «А ви що, не збираєтеся під фанеру грати?» А скільки було проблем через те, що нас дев’ять людей на сцені! Тепер уже 11, і знову організатори починають пропонувати якось зменшити кількість музикантів. Коло замкнулося. Найбільша проблема в тому, що музика в Україні так і не стала бізнесом – на пальцях однієї руки можна полічити тих, хто нею реально заробляє. На класичних корпоративах ніколи не виступали, хіба що один раз у нас замовив концерт великий банк, який потім допомагав нам фінансово із записом нового альбому. Але то просто був концерт для певної аудиторії, а не гра «під котлету». А на весіллях я почав грати ще із 13 років, пам’ятаю, як уперше скуштував самогонки, то так ужарило, що ніякі «кислоти» й поруч не лежали. Взагалі надивився на людей, там завжди була атмосфера з фільмів Кустуриці.
Читайте також: У пошуках мелосу
П. К.: Стались і добрі зміни: тепер немає проблем бодай придбати інструменти, знайти якісну репетиційну базу. Хоча так само є питання з українським продуктом на ТБ. А весілля, особливо сільські, – то величезна школа життя для музиканта. От розкажу історію про білі штани. Я тоді якраз у музичному училищі навчався, і хлопці вперше запросили пограти на весіллі. Ну, думаю, свято ж, одягаю білий парадний костюм а-ля Джо Дассен, дитина з інтелігентної львівської родини. Барабанщик Зеник подивився на мене, типу, Пашо, а що ж так, але махнув рукою й нічого не сказав. По нас приїжджає вантажівка з відкритим кузовом, у якій ми їдемо кілометрів 30. Прибули, треба стрибати вниз, а там багна по коліно. Ну то ще не кінець історії. Я тоді джаз дуже любив, і ось під час якоїсь польки почав його грати. Дякувати Богу, колеги мої досвідчені були, підтримали. Але потім Зеник підходить і шепоче на вухо, мовляв, Пашо, тут люди прості, ще раз так заграєш, то вила в плечі штрикнуть – та й усе. І це ще не кінець. Спати нас поклали (а ми на два дні грати найнялися) в клуні. Переночував у тому самому вже не зовсім білому костюмі. І от зранку прокидаюся, бо в туалет хочу. А двері замкнуті. Починаю грюкати. Нарешті приходить господар, випускає мене й отакими очима дивиться, як я біжу до вбиральні надворі. А потім іще й Зеник питає: «Чуєш, а чого ти так гримав?» Кажу, що до вітру хотілося. Зеник дивується: «Пашо, слухай, а коли кінь або свиня по-малому хоче, то де вони це роблять?» Он у нас байки гуляють досі, що є села, де традиція наприкінці весілля музикантів бити. Отака-ось школа життя.
У. Т.: Оцініть долю ваших музичних однолітків кінця 1980-х – покоління «Червоної рути»…
П. К.: Це покоління наївних романтиків, котрі такими були й залишаються досі. Вони здебільшого не змогли реалізуватися. Ми якраз є щасливим винятком. Я абсолютно задоволений, як склалося наше музичне життя, бо ми все-таки достукалися до людей. А дуже багато хто так і пішов непочутий.
У. Т.: Розкажіть наостанок якусь шалену історію зі свого музичного життя.
І. М.: Був у нас концерт у Дніпропетровську на початку 1990-х. І от ранок, нудно, ще всі тверезі, заходить Кузя до мого номера. Та й думаємо: «Ми такі кльові чуваки, але ще ніколи телевізор не викидали, як то годиться робити рокерам». А в номері стояв якийсь старий радянський мотлох. Нам тут саме добові видали, то ми порахували: коли що – вистачить. І от підіймаємо його, відчиняємо вікно, але поки що не виключили – працює. І раптом по ньому починають показувати якесь відео «ролінгів» – це на початку 1990-х на українському телебаченні. Диво та й годі. І от віриш, рука не здійнялася Міка Джаґґера у вікно викинути. Так ніколи ото телевізор і не викидали досі.