Брати чи не брати?

 

 

 

Участь українських козаків у походах на Москву зовсім не вписувалася до радянської історіографії та до насаджуваної нею тези про братність українського та російського народів. Тому, використовуючи оруеллівський принцип «хто контролює минуле – той контролює майбутнє», згадки про зовсім недружні козацькі акції проти північних сусідів радянські історики за традицією не помічали.

 

Наприклад, у майже «перебудовчому» підручнику з історії для 8–9 класів 1990 року молодий інтелектуал того часу не знайшов би і згадки про такі дива. Натомість у ньому авторитетно стверджувалося, що народні повстання на Україні першої чверті XVII ст. «ослабили сили польських інтервентів у Росії і сприяли перемогам народного ополчення, очоленого Кузьмою Мініним і Дмитрієм Пожарським».

 

Щоправда, у досить критичному світлі згадується і наш гетьман тієї доби: «Петро Сагайдачний у відносинах з Річпосполитою був схильний до взаємних поступок. У визвольному русі на Україні Сагайдачний нерідко займав компромісну і угодницьку позицію». На схилі життя Конашевич «схаменувся» і заспівав по-іншому: «врешті-решт Сагайдачний зрозумів, що єдиним правильним шляхом для України було б її воз’єднання з Росією».

 

 

Ще до Сагайдачного воєнного хліба під час тaк звaнoї смути у Московії шукали покозачені елементи тогочасного українського суспільства.

 

Зокрема, у 1602 році до Києвo-Пeчeрськoго мoнaстиря прибула oсoба, яка видaвaлa сeбe зa цaрeвичa Дмітрiя – останнього з династії Рюриковичів, синa Iвaнa Грoзнoгo, начебто не забитого на смерть людьми Бориса Годунова. Цей сaмoзвaнeць відомий як Лжeдмітрiй I, отримавши підтримку прaвoслaвнoгo князя Aдaмa Вишнeвeцькoгo та низовиків, восени 1604 року вирушив на Москву. За даними дослідниці Наталії Яковенко, «у йoгo тaбiр пiд Чeрнiгiв у листoпaдi 1604 року прибули близькo 7 тис. кoзaкiв, якi рaзoм з дoнським кoзaцтвoм утворили oснoвнe ядрo вiйськa. Пiзнiшe дo цaрeвичa приєднaлися щe дo 10 тис. зaпoрoжцiв».

 

Були кoзaки i в зaгoнax наступного сaмoзвaнця – Лжeдмітрiя II. А у вiйську Сигізмунда III, якe в 1609 році взяло в oблoгу Смoлeнськ, Наталія Яковенко взагалі нараховує близько 50 тис. Приводом до цього походу польського кoрoля стало введення на територію Московії шведського корпусу на прохання царя Васілія Шуйского. Оскільки Річпосполита перебувала в той час у стані війни зі Швецією, Сигізмунд III не міг ігнорувати такий виклик. Він особисто очолив війська і у вересні 1609 року почав осаду Смоленська, що завершилася у червні 1611-го взяттям міста.

 

У мoскoвськiй кампанії Річпосполитої 1611–1613 років лишe нa oфiцiйнiй кoрoлiвськiй службi знaчилися 30 тис. козаків. Саме тоді полякам вдалося захопити і спалити Москву. Російський історик XIX ст., Васілій Ключевскій так описує ситуацію в Московії під час смути: «У кінці 1611 року Московська держава виглядала повною руїною. Поляки взяли Смоленськ; польський загін спалив Москву і укріпився за вцілілими стінами Кремля і Китай-города; шведи зайняли Новгород і виставили одного зі своїх королевичів кандидатом на московський престол. На зміну вбитому Лжедмітрію ІІ в Пскові з’явився третій. Держава, втративши свій центр, почала розпадатися на складники». Шлях був проторений, і лише лінивий не претендував тоді на московський престол.

 

Посилений інтерес Річпосполитої у московській справі пояснюється тим, що вона мала легітимне право претендувати на престол столиці Третього Риму. Коли війська Сигізмунда III обложили Смоленськ, у липні 1610 року коронний гетьман Жолкевський поблизу Гжатська розбив московські війська, очолені братом царя Васілія Шуйского, Дмітрієм. Самодержця було усунуто від влади і видано полякам. Створений тимчасовий уряд – Семибоярщина – у тому ж році запросив на московський престол сина польського короля, Владислава.

 

Однак королевичу було лише 15 років. Тому його батько задовольнився тим, що в Москві залишилася польсько-литовська залога. До речі, у її складі були й козаки, яких російські джерела згадують як «черкесів». Восени 1611 року литовський гетьман Ян Ходкевич очолив похід на допомогу гарнізону в Москві. Тричі йому вдавалося доставити обоз із припасами. Але ополченці активізувалися, і 6 грудня 1612 року внаслідок нестачі продовольства польсько-литовський гарнізон Кремля капітулював.

 

У лютому 1613-го Земський собор обрав на московський престол Міхаіла Романова, тим самим відкинувши кандидатуру Владислава. Обіцянки Семибоярщини виявилися примарними, з чим Сигізмундів син миритися не збирався, вирішивши здобувати законний трон силою.

 

У липні 1616 року польський сейм виділив кошти для його московського походу.

 

За успіху кампанії, Владислав, як московський цар, зобов’язався передати Смоленськ і Сіверщину Литві та Польщі. А також укласти міцний союз Московської держави і Річпосполитої. Головнокомандувачем сил королевича мав стати польський гетьман Жолкевський. Однак останній відмовився. Натомість було призначено Яна Ходкевича.

 

Регулярні частини Владислава були нечисленні, близько 11 тис. осіб. 22-річний королевич сподівався легкої перемоги, оскільки період смути для Московії ще не закінчився. У квітні 1617 року Владислав виступив із Варшави і відіслав до Москви грамоту, в якій пояснював свої претензії на царство. Задля психологічного тиску було заявлено, що патріарх Ігнатій, зміщений після вбивства Лжедмітрія I, вирушив також до Москви, щоб зайняти патріаршу кафедру. Замовчувалося, що під час перебування у Польщі він став уніатом. Під Вязьмою вояки відмовилися продовжувати війну, не отримавши платні. Кампанія 1616–1617 років нічого не вирішила. Спроби штурмувати Калугу, Можайськ і Твер виявилися невдалими. Владислав опинився в досить скрутному становищі. Навіть запропонував московській стороні почати мирні перемовини, але вони не відбулися.

 

Початок 1618 року пройшов у приготуваннях до війни. Тепер уже московська сторона запропонувала мир, але польський сейм вирішив продовжувати війну. Таке рішення багато в чому було прийняте завдяки обіцянці Петра Сагайдачного надати Владиславу допомогу.

 

Саме українські козаки під проводом славетного гетьмана зіграли визначальну роль у московській кампанії 1618 року. Розуміючи складність становища Владислава, який залишився на ворожій території майже без грошей і продовольства, Сагайдачний вирішив скористатися цим збігом обставин і висунув королю такі вимоги:

 

1) розширення козацької території в Річпосполитій;

2) свобода православної віри в Україні;

3) збільшення реєстрового козацького війська;

4) визнання Річпосполитою судової та адміністративної автономії України.

Сигізмунд був не в тій ситуації, щоб торгуватися. Тому обіцяв їх виконати. До ставки Сагайдачного було прислано клейноди – булаву, бунчук, печатку і прапор.

 

На початку серпня 1618 року, зібравши 20-тисячне козацьке військо, гетьман швидко рушив у землі Московського царства. Під час походу були спустошені Путивль, Єлець, Лебедянь. Дивом, або ж щедрим відкупом, врятувався Михайлів. Сагайдачний розбив ополчення князів-воєвод Пожарского та Волконского, і 20 вересня безперешкодно об’єднався з рештками польського війська королевича Владислава. У Москві почалася паніка.[46]

 

1 жовтня, в ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці (за старим стилем), почався штурм Москви. Козаки вже виламали Острожні ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, але раптово Сагайдачний дав відбій. Він наказав припинити облогу й відступити. За легендою, опівночі в усіх московських церквах задзвонили дзвони і це мало психологічно-моральний вплив на козаків, які наступали, бо вони також були православними.

 

Та за красивою легендою нерідко ховаються прагматичніші пояснення. Зокрема, Михайло Грушевський однією з причин називає готовність міста до оборони та нерозважливість польських поводирів: «дня (під 1 жовтня) вчинено нічну атаку на Москву. Але в Москві знали про неї наперед, і через се, а також через деякі неждані розпорядження польських начальників, приступ не удався». Втім, виникають сумніви, що козацька армія, одна з найбоєздатніших в Європі, не змогла б узяти Москву. Джерела щодо московської кампанії суперечливі, можна лише виокремити найвірогідніші причини.

 

Річпосполита була для Сагайдачного потенційним ворогом – адже саме її комісари чинили каральні акції на території України та приборкували козацькі повстання. Тому її посилення у випадку захоплення Московщини було б гетьману ні до чого. Адже у плані литовського канцлера Лева Сапіги про Річпосполиту трьох держав (Польщі, Литви та Московії) не було місця українським територіям як окремому утворенню.

 

Можливо, у нього виникла думка залучити в майбутньому Московську державу в союзники проти Річпосполитої. Тут можна додати православний чинник, бо гетьман з усім військом був вписаний до київського Богоявленського братства. У 1620 році він відновив на свій страх і ризик православну митрополію, фактично скасувавши в односторонньому порядку Берестейську унію. А православній державі логічно шукати союзників серед православних.

 

Слід врахувати також природу козаччини. Це, в першу чергу, здобичництво, тобто заробіток шаблею. Хай би яким дисциплінованим було військо Сагайдачного, в першу чергу його учасників хвилювала здобич. Мало кого цікавило, стане Владислав московським царем чи ні. Можна навіть висловити припущення, що козаки таємно отримали від Москви солідний відкуп, який суттєво вплинув на їхній бойовий дух.

 

Найвірогіднішою є думка, що ще перед початком штурму Петро Сагайдачний вже знав про рішення польського сейму щодо якнайшвидшого припинення війни. Замирення ж між ворогуючими сторонами означало для гетьмана лише одне – козацьке військо окрім мізерного реєстру знову опиниться поза законом, як це не раз вже відбувалося у мирний час. Коли війна – чим більше, тим краще, коли мир – ніякої козаччини. А всі обіцянки, дані королем в умовах миру автоматично скасовувалися. Тож, можливо, гетьман хотів хоч якось поквитатися із Сигізмундом за таку невдячність.