Братні народи

Для пересічного громадянина зрозуміло, що таке Київська Русь і Запорізька Січ. Але про події доби, яка з’єднувала держави Рюриковичів і гетьманів, мало хто знає. Україна проіснувала в складі Великого князівства Литовського 229 років. За цей час наші князі скинули монголо-татарське іго, виникло козацтво й розвинулося магдебурзьке право в містах.

 

 

Велике князівство Литовське було унікальним явищем у політичній іс торії Європи. Створена легендарним литовським князем Міндовгом, який об’єднав литовські племена в боротьбі з лицарськими орденами, ця держава через сто років поглинула українське Полісся й кинула виклик Золотій Орді. До кінця XIV ст. межі цього краю сягнули Чорного моря. Запорозькі козаки, відстоюючи на початку XVIII ст. свої права на Чорноморське узбережжя, посилалися на литовського князя Вітовта, мов ляв, кордон має бути так далеко, «на скільки кінь князя Вітовта своїм копитом дістав дна».

 

Секрет такого швидкого розвитку Литовського князівства полягав у тому, що, ставши за своєю сутністю поліетнічним державним утворенням, воно не провокувало переваги якогось одного етносу над іншими. Фактично держава розширювалася за рахунок злиття династій – старої руської Рюриковичів і нової литовської Гедиміновичів. «Ми старини не рушимо й новини не вводимо» – під цим гаслом відбувалося проникнення нової влади на Русь.

 

За литовської доби в Україні не відбулося жодного великого повстання, спровокованого національним, релігійним або соціальним протистоянням. І це в ті часи, коли решту Європи шарпали гуситський рух, реформація, селянські заворушення й інші подібні неприємності. Звісно, внутрішнє життя наддержави не було зовсім безхмарним. Проте тільки катаклізми всередині привілейованого стану князів, які до того ж у більшості своїй були представниками однієї династії, періодично вихлюпувалися в збройне протистояння.

 

 

Фактично більшість українських земель, за винятком Галичини та Закарпаття, були об’єднані в одну спільність. Українські землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського, зберігши свій внутрішній устрій, адміністративний апарат і військо. Подібне існування малих держав у складі більших було типовим для середньовічної Європи – згадаймо хоча би Священну Римську імперію з її численними королівствами, кюрфюрствами та герцогствами. Внаслідок, як тоді вважалося, «українного» становища Волині, Поділля, Київщини та Чернігово-Сіверщини, ці князівства користувалися чималою часткою автономних прав. Більше того, деякі з очільників цих країв ставали правителями Литовського князівства. Маємо цікаву підбірку: Вітовт Кейстутович деякий час був Луцьким князем, а ставши правителем всієї держави, перетворив місто на одну з офіційних столиць. Такий самий статус Луцьк мав і за правління Свидригайла Ольгердовича. Сигізмунд Кейстутович із престолу Стародубського князя теж піднявся до великокнязівської влади. Київський князь Семен Олелькович уважався головним претендентом на Віленський трон, як за своїм походженням із роду Гедиміна, так і за статусом князя київського. Тут варто зазначити, що останнє піднесення могутності та впливу Київського князівства відбулося саме за литовської доби. Між іншим, коли над Кримським півостровом нависла за гроза османського завоювання, то й генуезька колонія, й кримський хан саме в Київському князівстві вбачали гаранта своєї безпеки. Цікаво, що кордони України під владою Гедиміновичів, майже повністю були повторені українською козацькою державою Богдана Хмельницького. Та й саме козацтво виникло на базі непривілейованих військових станів держави – нащадка Київської Русі.

 

 

Монголо-татарська навала підкосила розвиток українських міст. Галицько-Волинські землі, які не ввійшли до складу Золотої Орди завдяки діяльності князя Данила Галицького та його брата Василька та їхніх нащадків, змогли відродити повноцінне міське життя. А от на Поділлі та Київщині, як складових золотоординських улусів, міста відроджувалися по вільно. Входження цих земель до Великого князівства одразу позначилося на якості міського життя. Якщо на момент скинення іга на Централь ній Україні вони рахувалися на оди ниці, то вже наприкінці того ж століття їх були десятки. Тут будуються потужні укріплення, завозиться нова на той час зброя – артилерія, розвивається самоврядування – магдебурзьке право й, головна ознака стабільного життя – відновлюються та ремонтуються величні храми давньоруської доби. Зокрема, в Києві було відбудовано Успенський собор. Відбувається і зворотний рух. Чи мало бояр і священиків із цих країв роблять кар’єру в центральному про воді держави. Представники української аристократії обіймали посади воєвод і гетьманів, очолювали великокнязівську канцелярію, виконували різноманітні обов’язки в поступово зростаючому адміністративному апараті.

 

Головним результатом існування українських земель у складі Великого князівства Литовського було те, що саме протягом цього періоду в свідомості населення, яке мешкає на терені від Сіверського Дінця й аж за Карпатські гори, та від Прип’яті до Чорного моря остаточно закріплюється розуміння своєї окремішності. Недарма вже після Люблінської унії довго витала ідея відродження на землях від Волині до Сіверщини окремого князівства. Остаточно ж ці плани були втілені в життя, хоча й на іншій соціальній основі, українським козацтвом. Проте це вже інша історія…