Мабуть важко віднайти на карті Європи більшого друга України, ніж Литва. Маленького, не надто багатого, не дуже сильного, але навдивовижу вірного. Ця невеличка країна примудряється не лише підтримувати нас словами, висловлювати співчуття чи відбуватися ритуальними жестами. Іноді здається, що їй більше залежить на збереженні української держави і виходу її зі стану перманентного божевілля, ніж самим українцям. І не справа лише в історичних сентиментах, які теж важливі, не справа навіть в страхах за власне майбутнє, що наступною може бути вона. Йдеться про щось глибше, таке, що не пояснюється словами.
В Друскінінкай, найвідоміший литовський курорт, ми приїхали зраненька, подолавши 130 кілометрів від Вільнюса. Місто вже не спало, але в цей час його вулички все ще не надто людні, бо не сезон. Наша мета не оглянути курорт, який навдивовижу динамічно розвивається та розбудовується, так що ті хто приїздив сюди на лікування в часи совка навряд чи його впізнають. Ми приїхали щоб відвідати єдиний в Литві реабілітаційний центр для військових, куди щомісяця з України прилітають кілька поранених вояків сподіваючись на диво оздоровлення. Дуже часто їх сподівання таки справджуються. Як жартує волонтер Рамунас Шерпетаускас, що опікується українцями, – милиці не проблема. «В нас є така традиція. Коли я зустрічаю хлопців в аеропорту і бачу когось з милицями, то кажу, що в нього є місяць аби їх залишити тут. Зазвичай так і виходить. До дому вже повертаються без них.»
Цього разу в реабілітаційному центрі Друскінікая їх лише троє, хоча зазвичай приїздять по чотири. Вони лише день як прилетіли, але схоже вже встигли освоїтись. Принаймні, враження у всіх доволі приємні, а процедури для них вже ретельно розписані.
Читайте також: Вічне питання добровольців
Наймолодший Микола з Конотопу. Йому 21 рік і він вперше закордоном. До війська потрапив по призову ще в 2013 . В листопаді того ж року прийняв присягу в 72-ій бригаді, а потім, коли почався Майдан, а далі Крим, і всі офіцери й контрактники пороз’їжджались, хлопець потрапив на полігон в Житомир де після двох місяців вишколу перевівся в 30–ту бригаду з якою вже і поїхав на Донбас. На війні пробув всього два місяці. 1 жовтня 2014 року під Пісками отримав сліпе осколкове поранення в область тазу. Майже рік лікувався, але й досі ще не все в порядку. Реабілітація йому вкрай необхідна. Каже що головні процедури для нього це робота з психологом і відпочинок, а на повноцінне відновлення потрібен час. Втім, лікарі вважають інакше, і лише цими двома процедурами для хлопця реабілітація в Литві не обмежиться. Допомогти відновитись йому намагатимуться різносторонньо. Центр для цього має чималий досвід та можливості. І хоч є не надто великим, за українськими мірками, трохи більше як на 30 місць, але нафарширований, що називається, під зав’язку. Створювався для власних вояків які повертаються з миротворчих місій по всьому світу і потребують особливої уваги. Держава не скупиться для своїх. Тут кожен громадянин на вагу золота. Особливо той, хто став на не легку дорогу її захисника.
На вході в центр нас зустрічають завідувач комплексу Даля Юодініене і волонтер Рамунас Шерпетаускас, про якого вище вже була мова. Пані Даля розповідає, що допомагати в центрі українським воякам почали ще в в 2014 році. Тоді тут прийняли перших 13 хлопців, які лікувались після поранень в литовських госпіталях. В повному обсязі реабілітація тоді ще не проводилась. Справа в тому, що для її належного і якісного проведення, пацієнти мусять мати загоєні рани і не бути лежачими. Відкриті рани заважають повноцінно застосовувати необхідні процедури. Лікування першої групи вояків тоді тривало 23 дні і включало в основному догляд за ранами, первісну реабілітацію, фізіотерапію, підвищення загальної активності та покращення загального стану вояків.
Вже наступного 2015 року було переглянуто умови відбору кандидатів, задля збільшення ефективності допомоги, а також продовжено до місяця час тривалості реабілітації. Загалом минулого року було реабілітовано 50 військових, в основному пацієнтів Дніпропетровської клініки ім. Мечникова та тамтешнього військового госпіталю. Пані Даля особисто літала тоді до Дніпропетровська та узгоджувала параметри відбору вояків, аби потрапили саме ті хто дійсно потребує допомоги. І йдеться не про те що можуть потрапити випадкові люди. Просто бувають випадки коли в клініці не завжди можуть допомогти, наприклад після ампутації щелепи, коли потрібна одонтологічна реконструкція, яку тут не роблять, чи хлопцям з апаратами Єлізарова, яким не можливо робити масажі та інші процедури. Відібравши дві групи пацієнтів, керівник клініки забрала одну групу з собою, а інша прилетіла за місяць слідом. Далі вже все пішло по відпрацьованій схемі: поштою надсилаються з України медичні виписки, в Литві їх вивчають і повідомляють чи є можливість допомогти. Всі технічні питання бере на себе литовське консульство в Дніпропетровську. До поранених з Дніпропетровська з часом додались пацієнти з Полтави. Литовські волонтери українського походження навіть мають там своє бюро, а тепер ще й з Харкова.
Що таке реабілітація по-литовськи? Реабілітаційний стандарт в Литві існує вже продовж 25 років. Його виробили на основі власних методик та напрацювань, взявши за основу відповідні стандарти США. В основі лежить командний принцип роботи. Група спеціалістів вивчає проблему, обговорює і приймає рішення. Реабілітація для українців тут абсолютно безкоштовна і складається з цілого ряду комплексних процедур, як от: фізіотерапія, гідротерапія, рефлексотерапія, кінетотерапія (лікування рухом), кріотерапія (лікування холодом), масажі та психологічна допомога. Кожна процедура підбирається індивідуально. Якщо бувають якісь несподівані ускладнення звертаються до послуг відповідних спеціалістів місцевої клініки. Потрапити до Друскінінкаю можуть всі ті поранені українські вояки, кому тут мають змогу реально допомогти. Ті що отримали осколкові поранення, переломи кісток, травми головного мозку, ті хто страждає на посттравматичний синдром чи має якісь наслідкові явища після численних травм. Працівники центру не приховують, що допомагаючи українцям, мають з цього і певну користь для себе. Адже йдеться про досвід лікування полі травм, корекції психологічного стану екстремальних ситуацій та психологічну допомогу постраждалих.
Читайте також: Оголений тил
Ще один український воїн який приїхав на реабілітацію до Литви Вадим з Кривого Рогу. Йому 26 років. Був поранений під Спартаком при першому штурмі ворожого блокпосту. Снаряд тоді поцілив в його бойову машину десанту. В хлопця осколкове поранення лівої руки, перебита кістка із втратою плечового нерву і трохи зачепило щелепу. Каже що нічого страшного, бо буває гірше. Вадим пережив вже 4 операції, кістка зажила, рани затягнулись, видно лише численні шрами. Нині працює над покращенням функцій руки і сподівається що реабілітація піде йому на користь. Розповідає що дома чекають батьки дружина та діти.
У більшості українських солдатів що приїздять до Литви, це перша закордонна подорож, і всі вони дуже вражені країною, яка їх приймає. Вражатись і, справді, є чим. Ставляться як до рідних, намагаються максимально допомогти, створюючи всі умови для лікування і побуту, готують, як зізнаються хлопці, чудово. Але на цьому не кінець. Крім медичного боку реабілітації важлива й соціалізація вояків кажуть литовці. А тому спокійно лежати в палатах їм тут просто не дають. Місяць насичений подорожами, екскурсіями і зустрічами. Возять по музеях, в аквапарк, показують все можливі цікавинки та туристичні родзинки Литви, влаштовують зустрічі з литовськими вояками і вояками країн НАТО, що приїздять в Литву на тренування.
Волонтер Рамунас Шерпетаускас, командир роти литовських стрільців, в минулому професійний військовий, а сьогодні працює з молоддю, готуючи її для служби в збройних силах Литви, розповідає, що хлопці з України часто самі просять організувати їм зустрічі з колегами по зброї, особливо виїзди на полігони, щоби подивитися на техніку. З найяскравіших, пригадує відвідини американського есмінця в Клайпеді і натівські навчання. Враження залишились незабутні. Розповідає, як наші вояки оглянувши шедеври натівського воєнпрому підійшли до американців і напівжартома напівсерйозно сказали: «хлопці позичте нам на місяць цю техніку та зброю і ми за місяць закінчимо війну.» І в цих словах переконаний волонтер є лише доля жарту.
Чималі враження отримали українці і від екскурсії в Каунас. Там є унікальний офіцерський будинок, який вважався найкращим в цілому СРСР. Його збудували офіцери ще литовської армії в 1934 році за свої гроші і при совєтській окупації його так і не відважились зруйнувати. Обов’язковим для поранених є відвідини українського посольства та зустріч з послом. «Вони також багато допомагають, тим хто перебуває в Литві, – каже Рамунас, – все що можуть робити по своїй лінії, роблять.»
Рамунас опікується всіма українськими вояками, що проходили чи проходять реабілітацію в Друскінінкаї. Хвалиться, що назбирав вже тисячі світлин з їхніх мандрів і має в Україні тепер купу друзів, з якими продовжує спілкуватись. Каже, що в 2014 році, коли зявились перші хлопці, він прийшов і запропонував свою допомогу як волонтер. Тоді багато хто приїздив без нічого і потрібно було забезпечити їм елементарні потреби, починаючи з одягу та засобів гігієни. Паралельно, почав думати що б такого показати їм в Литві, аби було цікаво. Звернувся в Міноборони щоб організувати зустрічі з литовськими вояками і там допомогли. Потім надали транспорт, підключилась ще медична служба і відтоді подорожі Литвою стали одним з ключових пунктів програми.
Читайте також: Віталій Шведов: «Загроза повторення подій 2014 року на Донбасі дуже велика»
«Зустріли нас дуже тепло, – каже вражений прийомом ще один український вояк Віктор, родом з Харкова, -. Навіть не сподівався на таке буде. Піклуються, гарно лікують. Це не просто дружба, це погодьтеся більше ніж дружба. Цей народ, який не дуже круто стоїть і не має великих доходів, все-таки виділяє величезні кошти на допомогу нам українцям. Не те що псевдобратська Росія, яка позасилала в нашу державу купу феесбешників та гереушників і тупо її валила.»
Віктору 47 років. Він пішов добровольцем в батальйон «Айдар «тільки-но все починалось. Каже взяв в кишеню сім тисяч гривень заощаджень і поїхав захищати державу. Воювати не було чим, але були герої, яких це не зупиняло. Коли в червні стояли в Половинкине і утримували сім блокпостів то передавали зброю від постового до постового. Пост здав – пост прийняв, автомат забрав.
Віктора поранили в Опитному під ДАПом. Їхали на бойове завдання і підірвалися на міні, яка скоріш за все була посилена пластидом. Вирвало башту, і всі хто був в ній, загинули. Декому з екіпажу пощастило більше, отримав легкі поранення, а от Віктору важко пошкодило спину і голову. Лікувався в різних лікарнях та госпіталях в Україні. Дуже сподівається на успішну реабілітацію в Литві, але каже, що повністю відновитися навряд чи зможе, бо має в спині конструкцію з металічних пластин, які тримають хребет. Вони вже ніколи не дозволять повністю нормально згинатися.
В 2016 році литовці знову планують реабілітувати 50 українських вояків. Звісно, це лише невелика частина допомоги Україні від Литовської держави, але водночас це і дуже значна допомога. А головне, дуже щира. Адже тут в Литві все добре розуміють, більше того, знають, що відбувається в Україні і дуже за нас переживають. Знають, що частина їх допомоги розкрадається, що довіряти українським чиновникам та політиками не можна, що сподіватися на швидкі зміни в Україні щонайменше не варто. Вони не можуть за нас переробити всю нашу роботу, і тим паче створити для нас сильну державу, але впевнені, що не повинні залишати нас напризволяще і допомагають, як лише можуть. По трохи, по крихті. І не варто дивуватися, що поки український президент, як накручена катеринка, блеє про якість перемоги на міжнародній арені, саме литовська Даля, часто не підбираючи виразів, вибиває ці перемоги для беззубої української дипломатії. Поки третина українців байдуже споглядає, що ж там відбувається на фронті, багато хто втомився і розчарувався, а українські чиновники нерідко взагалі цим не переймаються, литовські волонтери продовжують возити через кордони безцінну допомогу, чи не вся Литва вперто збирає кошти, а медики продовжують ставити на ноги поранених українських солдатів.
Чому? Ну хоча б тому, що повертаючись до дому, українські вояки чесно зізнаються: «я ніколи не розумів, чому така маленька Литва, так бореться за Україну. Але тепер я знаю хто для нас справді братній народ. Нас багато що об’єднує. Ми були в єдиній державі Великому князівстві литовському, ми мали згодом одного окупанта, в нас також була партизанська боротьба і нас також, як і вас хотіли знищити. Але тепер я точно знаю, якщо до вас будуть повзти вороги, то українці не будуть чекати наказу, а прийдуть вас захищати.»