Пов’язали їх і народні повстання, що особливо запекло розгорілися в лютому. А якщо розібратися глибше, символічно поєднують їх і складніші, глибші історичні процеси, й непрості долі держав прикордоння. «Nema brata dok ne rodi majka» («Нема брата, доки мама не народить»), – кажуть навчені гірким досвідом боснійці. А українці, саме зараз травматично розлучаючись із багаторічними ілюзіями щодо братерства, можуть повчитися на їхньому небанальному досвіді
Коли розпочалася боснійська війна, мені було 10. Пам’ятаю, який тоді транслювали медійний образ місцевих жителів – кровожерних мусульман, котрим чомусь не сиділося спокійно. Ангелів на війні не буває, на той час іще важко було достойно відфільтрувати інформацію з пострадянських, а по суті, тих-таки радянських ЗМІ. Проте ірраціонально відчувалося: щось у цій історії дуже не так. За 20 років, уже після свіжого українського купання в помиях російської пропаганди, огульного звинувачення цілої революційної країни в неонацизмі, фашизмі й бозна-чому ще, з тавром «бендерівки», я на власній шкурі відчуваю, чого варті такі маніпуляції. Але саме тоді, давно, із прагнення розібратися, як воно є насправді, народилася моя неабияка цікавість саме до маленької Боснії і Герцеговини, щоб згодом перерости у велику любов та історію взаємного пізнання наших країн.
Долі України та Боснії, передусім як земель фронтиру, приречених відчайдушно захищати свій історичний вибір, завжди видавалися мені близькими. І наче невипадково саме в час нашої революції в БіГ теж стало неспокійно. Коли на початку лютого регіонами цієї балканської країни прокотилася перша хвиля протестів із підпалами урядових будівель, ми жартували про поширення Майдану на цілий світ, просторікували про нації пасіонаріїв, які тільки так і вирішують свої проблеми, пригадували, що рівно сто років тому і саме з Сараєва почалася Перша світова війна, гадаючи, чи теперішні події не можна вважати початком третьої. Коли в БіГ уже сталися нарешті ротації чиновників, а наші Майдан та Грушевського й надалі стояли без чіткого бачення майбутнього, ми іронізували, мовляв, скоро досліджуватимемо, чому Боснії вдалось, а нам ні. Проте у світі після постмодерну історичні кліше не те, щоб геть утратили актуальність, але стали проявлятись абсолютно непередбачувано. І в той час, коли протести у БіГ не вгамувались, але лягли в мирне русло, на вулицях Києва почалася справжня війна зі справжніми жертвами, а ще згодом привид третьої світової, замість залишитися на Балканах, приплентався саме в Україну. Взаємний вплив свіжих соціально-політичних процесів у БіГ та в нашій країні виявився значно більшим, ніж здається на перший погляд, тож розібратися, чому так, буде й цікаво, й важливо.
Три президенти замість одного мера
Популярний жарт стверджує, що Боснії і Герцеговині з її майже 4 млн жителів та компактними територіями цілком вистачило б одного хорошого мера. Натомість усе значно складніше. БіГ – найхимерніше влаштована держава у Європі, якщо не у світі взагалі. Пояснення просте: її чинна Конституція є додатком до міжнародних Дейтонських угод 1995 року, покликаних зупинити війну і примирити основні сторони конфлікту – боснійців-мусульман, хорватів та сербів. Відтак країна складається із двох ентитетів: федерації БіГ, так званої мусульмансько-хорватської, поділеної на 10 кантонів, Республіки Сербської, а також автономного округу Брчко. Керує цим усім Президія БіГ, що складається із трьох виборних представників трьох народів. А ще ж є прем’єри та очільники ентитетів, їх парламенти й загальнодержавний законодавчий орган та ще й високий представник, що контролює ситуацію в країні від імені й за дорученням міжнародної спільноти. Звідси плутанина навіть на рівні інформаційному: скажімо, заарештований на протестній хвилі Живко Будимир не президент держави загалом, а очільник федерації БіГ, однієї з її складових, креатура тамтешньої коаліційної влади із сумнівною легітимністю, не кажучи вже про хабарі, на яких він і впійманий. Керувати монструозним утворенням із алогічними зв’язками всередині політичної системи вкрай складно, перегляд чинної Конституції та етнічного розподілу за Дейтоном – питання, актуальне вже багато років, одна з передумов для руху БіГ у Європу.
Читайте також: Кримський прецедент активізував сербський сепаратизм у Боснії і Герцеговині
Мертвонародженій владній машині стагнація, створена самим її існуванням, вигідна: це накопичення благ в односторонньому порядку. Влада оперує колосальними ресурсами – від класичних фінансових і медійних до академічних на рівні прихильних до неї освітніх установ. І перебуває в абсолютно глухому переконанні, що ніхто її не зрушить, попри весь учинений абсурд. До болю знайома ситуація.
Боснійський бунт постав як відверто соціальний. Першими піднялися робітники в Тузлі, промисловому регіоні, де почали масово закриватися фабрики. Після брутального поліцейського розгону тамтешні демонстранти здобули підтримку інших міст: Зениці, Біхача, Мостара і, врешті, Сараєва. На вулиці вийшли люди, яким нічого втрачати. На стінах урядових будівель недарма з’явилося гасло: «Хто сіє голод, пожне лють». Усе це в межах одного ентитету, мусульмансько-хорватської федерації, що дало Республіці Сербській простір для націоналістичних маніпуляцій і відмежування від заколоту. Риторику «босняцьких протестів» підхопили й близькі сусіди, побоюючись подібного розвитку подій у себе. Не допомогло: протести швидко перекинулися на сусідню Чорногорію. Втім, для Боснії більш як за два десятиліття, що проминули після балканських воєн, зимова революція – перше справді загальнонаціональне піднесення такого рівня. Це якщо не враховувати народних торжеств, коли збірна БіГ виборола путівку на Мундіаль, але футбол для боснійців – то святе.
Слава нації
Протести справді охопили територію, де більшу частину населення становлять мусульмани, проте на вулиці вийшли представники різних конфесій, етнічних груп, соціальних верств, і це потрібно усвідомлювати максимально чітко. Не сталося чергової балканської різанини, повстання етнічних націоналістів, як і справжнього бунту лівих, так само як в Україні, нацистського заколоту й захоплення влади радикальною частиною громадян. І в них, і в нас повноцінне громадянське суспільство народжувалося просто на вулиці, протестувала нація мультиетнічна і свідома цього. Охочим у контексті Боснії знову викликати дух Ґавріла Прінципа не завадить згадати, що цей юний серб був членом терористичної організації з російським капіталом. Карту етнічного протистояння там було розіграно чужими й побито давно та серйозно, витягають її винятково для того, щоб позалякувати ту чи ту спільноту. Боснійці рішуче схиляються до згладжування кутів націоналізму, що, однак, не означає відвертої «югоностальгії». Тамтешні події, низка фактів останніх років, а не тільки зимовий вибух – це повстання малої, історично сформованої мультиетнічної нації проти етнічної сегрегації, нав’язаної ззовні.
Читайте також: Світ про протести у Боснії: скриньку Пандори привідкрито
Головними мішенями протестувальників стали корумповані політики й неефективна влада. Ситуація знову-таки нагадує українську: скажімо, боснійський хорват-політик Драґан Чович на очах у безробітних і пенсіонерів будує в Мостарі віллу вартістю 6 млн конвертованих марок (це боснійська валюта), змінивши при будівництві русло річки Радоболі, а на запитання, звідки гроші на такі проекти, щиро дивується й каже: «Ну як же, ми з дружиною маємо по 30 років трудового стажу!?». А Милорад Додік, президент Республіки Сербської у складі БіГ і один із найбільших багатіїв країни, демонстративно ігноруючи соціально-економічні питання, натомість влаштовує масштабне епатажне обговорення злободенної проблеми: ставити чи не ставити пам’ятник згаданому вище Ґаврілові Прінципу до сторіччя атентату?
Утім, кожен протест соціального характеру в БіГ рано чи пізно доходить до питання перегляду державного устрою і архітектури влади. Скажімо, влітку країна також пережила потужну хвилю народного обурення. Тоді каменем спотикання стали державні ідентифікаційні номери, які там дістають новонароджені. Через украй складну бюрократичну процедуру, коли цих кодів за старою схемою не видавали вже, а за новою – ще, хвора дівчинка Белма Ібрішевич не могла своєчасно поїхати з мамою за кордон на лікування. Уся країна вийшла на вулиці. Немовлята стали символом боротьби з режимом, а демонстранти у фіналі вимагали відставки влади, зменшення роздутої бюрократичної машини й перегляду Конституції.
Повстання синьо-жовтих
Після Дейтона Боснія і Герцеговина має не тільки частково перелічені вище проблеми, а й новий прапор замість історичного, теж синьо-жовтий, щоправда, із зірками. І це знову спокушає порівнювати українські та боснійські події навіть на рівні естетики. Безумовно, повстання в балканській країні надихалося Майданом: тут навіть пробували так само палити шини, хоча явної потреби в цьому не було, і так само дарували квіти поліцейським. Втім, архітектоніка протестів у наших випадках позірно протилежна: українська революція спершу спробувала розмовляти з упертою владою, а коли злочинна глухота тієї стала очевидною, спалахнула вулиця Грушевського, потім – знову і знову, аж поки сталася справжня війна. Боснійці спочатку частково випекли нарив, блискавично покаравши 20 корупціонерів і символічно підпаливши президентську Адміністрацію, а потім засіли за формування доктрин. Війна в них уже була, післясмак тримається досі. Боснійські події, своєю чергою, каталізували гарячу стадію українського протистояння – як наочна ілюстрація ефективних дій. А криваві сутички в Києві люди з досвідом кількарічної війни за незалежність однозначно визнають війною теж за інтенсивністю протистояння та кількістю жертв на такій малій території.
У кожному великому місті БіГ після бойового загострення зібрався пленум громадян. Це абсолютно нова для пост’югославської історії форма суспільної дії. Учасники того, який відбувається у столиці, домагаються формування в кантоні Сараєво органів влади з експертів без політичної належності, підзвітних громадянському пленуму, ревізії виплат державним функціонерам і приведення їх у відповідність до актуальної економічної ситуації, перегляду механізмів та об’єктів приватизації в кантоні. У кантоні Тузла, звідки й вистрелили протести, змінилася місцева влада. Однак загальна ситуація не квапиться виправлятися, щоденні проблеми не тішать новизною: то аварія на шахті в Зениці, то розкопане нове масове поховання часів війни. А ще все-таки назріла концепція так званого Дейтона-2, нового територіального поділу Боснії і Герцеговини, тож публічні розмови з цього питання вселяють у громаду водночас натхнення й жах.
Здобутки, втрати, Європа і порожнеча
Андрей Ніколаїдас, сараєвський письменник із грецьким корінням, який зараз мешкає в Чорногорії, в одному зі своїх есеїв із гіркотою закликав: «Українці, врахуйте боснійський досвід і пам’ятайте, що прапор Європи – це тільки ганчірка на вітрі». Хоч як прикро, українці схильні погодитися з цією тезою після того, як із дитячою відчайдушністю сподівалися від неї цілу зиму чогось більшого, ніж звичне глибоке занепокоєння. І реальної допомоги зараз, коли ворог удирається у ворота не тільки країни, а й цілої Європи. У сараєвському міському сленгу поряд із традиційним висловом «порвав як неписьменний газету» з’явивсь актуальний геополітичний – «порвав як Путін Україну». Боснійці зараз із особливою пильністю придивляються до ситуації в нашій державі, адже тут утілюються їхні фантомні болі – силове перекроювання територій як покарання за самостійні рішення. Коли в 1992 році, після проголошення БіГ незалежності, боснійські серби вирішили відокремитися як Республіка Сербська, витискання несербів із Баня-Луки до болю нагадувало теперішнє викидання нелояльного до Росії населення із Криму – живі картинки цього процесу, скажімо, є в романі Міленка Єрґовича «Срда співає в сутінках, на Трійцю».
Читайте також: Боснія і Герцеговина обирає між євроінтеграцією і розвалом країни
Тодішній боснійський лідер Алія Ізетбеґович заспокоював свій народ словами «спіть спокійно, ніякої війни не буде» – і нація почала прокидатись аж за чотири роки, після справжнього жахіття. Прецедент Криму вкотре активізував відцентрові рухи в БіГ – уже згадуваний одіозний Милорад Додік під час робочого візиту до Сербії поквапився проголосити, що мешканці Республіки Сербської не люблять Боснії і Герцеговини, в складі якої змушені перебувати, шукатимуть способів із нею попрощатися, а кримський «референдум» підтримують і висловлюють упевненість у щасливій долі нового суб’єкта РФ. Офіційний Белград, щоправда, поспішив відхреститися від таких заяв, щоб не шкодити своєму міжнародному іміджу: він розраховує на райдужне майбутнє з ЄС. А от із БіГ українців слушно застерігають: зовнішні вимоги федералізації та хистка позиція Європи з цього приводу загрожують нашій державі її власним Дейтоном.
Для БіГ розподіл на етнічні ентитети став пасткою на багато десятиліть. По суті, це захист виняткових прав певної бізнес-еліти, закоркованої у своєму регіоні, міні-державі, й тут мало спільного із поборництвом природних прав населення. Етнічними територіями зручно маніпулювати на категоріальному рівні й передусім зовні, зводячи кожне соціальне напруження всередині країни до проблеми націоналізму. Показовою тут є так звана «Справа Сейдича – Фінчі»: ром Дерве Сейдич та єврей Якоб Фінчі у 2009 році позивались у Європейському суді з прав людини проти держави через неможливість обійняти високі посади в БіГ, бо спущена згори сильними світу цього Дейтонська угода внесла в Конституцію тільки боснійський, сербський та хорватський народи як такі, що творять офіційну політику. Суд обійшовся максимально обтічними формулюваннями щодо неприпустимості дискримінації, проте справа Сейдича – Фінчі є джерелом нескінченних потрясінь для БіГ на міжнародній арені: тут і вимоги негайно змінити Конституцію, врахувавши права усіх громад, і одразу після того – міжнародна констатація, мовляв, будь-які зміни Основного Закону тільки додатково дестабілізують ситуацію, тут і шантаж кредитами МВФ. А пріснопам’ятний єврокомісар Штефан Фюле відкритим текстом заявляє, що контрпродуктивний діалог із Сараєвом у справі Сейдича – Фінчі блокує рух Боснії і Герцеговини до Європи. Народна політологія щиріша: насправді ніхто не зацікавлений у докорінній зміні конституційного ладу, локальним бізнес-елітам простіше розпилювати бюджет в окремих ентитетах, а великим гравцям зручніше їх зіштовхувати лобами чи розводити по кутках. І хай народне піднесення свідчить про постання повноцінної політичної нації, завжди знайдеться охочий нагадати, що дискриміноване сербське населення воліє приєднатися до великої Сербії, а хорватське прагне бодай окремого, третього ентитету в складі БіГ. І тільки «кровожерні боснійські мусульмани» найбільше хочуть зберегти державу цілісною, забезпечивши їй адекватний владний апарат.
Світ зараз здається крихким як ніколи. Українці заплатили справжню ціну за свою незалежність, після чого ніхто вже не наважиться сказати, буцім вона впала нам у руки задарма понад 20 років тому. Але тепер мусимо давати собі раду з реальною загрозою інтервенції ворога, який утратив адекватність і не піддається логічному аналізу. Звісно ж, будь-яка порубіжна територія по-справжньому потрібна тільки сама собі. Важко стверджувати, чи не стануть прикордонні «рови Тарути» нашою лінією Мажино і чи не доведеться нам відгороджуватися від Криму новою лінією Маннергейма. Ми підтримуємо виразно проукраїнських кримських татар так само мляво, як Європа взимку підтримувала нас, і хтозна, чи не чаяться в цьому майбутні правові прецеденти, які гальмуватимуть наш поступ на міжнародній арені. А маленька Боснія і Герцеговина, яка, зачаївши подих, співчуває нам, побоюється нового переділу своїх територій – найпізніше у 2022 році. Тоді, як передбачають, може відбутися «Дейтон-2» з активною участю США, ЄС і Туреччини, в найкращому випадку сформуються три ентитети, в найгіршому – просербські території голосно заявлять про відокремлення, після чого вкотре похитнеться міжнародний баланс, зіштовхнуться великі інтереси, а наслідком може стати війна. Якщо тільки доти вона не точитиметься вже – у світі із зовсім новими кордонами. Але бачиться, що плата за незалежність ніколи не буває одноразовою, це радше регулярна абонплата, яка вічно потребує живої крові. І зроду не вгадаєш, коли доведеться пожертвувати нею наступного разу.
«Можна й «Дейтон-2» провести, аби тільки про все не мусив домовлятися радіоактивний попіл», – посміхаються боснійці. Вони ніколи не боялися жартувати під час війни. Здається, час учитися й нам.