У. Т.: Борисе Івановичу, в Луганській та Донецькій областях України маємо ситуацію, яку фактично потрібно було б називати війною. Згідно зі Статутом ООН, Росія вчинила акт агресії, хоча офіційно війну ніхто не оголошував. Як правильно, на вашу думку, характеризувати цю ситуацію і як її називати?
– За документами Організації Об’єднаних Націй, дії Росії – це однозначно агресія. Визначення агресії є в резолюції Генеральної Асамблеї ООН, яка дає можливість це так характеризувати. Щодо війни, то справді з формально-юридичного погляду Кремль нам її не оголошував, але де-факто вона триває. Війна ведеться за підтримки Росії. Називати це війною чи не називати, з точки зору вже не формально-юридичної, а людської, морально-психологічної, для тих, хто потерпає, гине там, у районі проведення антитерористичної операції, байдуже. Вони страждають, їх позбавляють життя, завдають їм ран, вони стикаються з різними проблемами, зокрема втрачають майно, потерпають від дій банд терористів. Для них немає значення, як ви назвете те, що відбувається.
У. Т.: Якщо ми де-факто у стані війни, а в юридичному розумінні Росія вчинила акт агресії, то чому Україна не розриває дипломатичних відносин?
– З погляду емоцій, очевидно, варто це зробити. З погляду того, чи принесе це мир людям у Донецькій і Луганській областях, сумніваюся. Чи посилить це наші аргументи? Також сумніваюся. Річ у тому, що відсутність дипломатичних відносин обриває будь-які прямі й безпосередні стосунки з країною, в даному випадку з Росією. Такий стан справ фактично не дає змоги захищати наших громадян, сотні тисяч яких там працюють. Ну і в будь-якому разі практика дипломатичних відносин свідчить про те, що держава, яка не має, з огляду на ті чи ті причини, дипломатичних відносин з іншою державою, фактично просить іншу представляти її інтереси. Чи потрібна нам ця складна конструкція?
Читайте також: Справи як зазвичай. Слабкі місця російсько-української дипломатії
На мою думку, відкликання посла для консультацій, зменшення дипломатичної присутності, зниження її рівня, – це вже, так би мовити, сигнал. Але, знаєте, чомусь люди звертають увагу на факт існування чи неіснування дипломатичних відносин, присутності чи відсутності посла, але ніхто – на те, що країна, яка є жертвою агресії, здійснює військово-технічне співробітництво з агресором, на те, зберігається воно чи ні. Я не стверджую, що воно залишилося незмінним, принаймні судячи із заяв керівництва держави. Але мене особисто цікавить питання того, як із обслуговуванням ракет, як із постачанням за контрактами приладів інфрачервоного наведення. Щодо цього в мене є запитання. Чи залишилися чинними угоди про військову співпрацю з Росією? Ці питання чомусь перебувають у тіні громадської думки, суспільного інтересу.
У. Т.: Арсеній Яценюк у п’ятницю оголосив, що Україна готується до двостороннього припинення торговельних зв’язків із Росією. Наскільки це вплине на нашу економічну ситуацію? Чи здатен ЄС допомогти Києву в цій ситуації переорієнтуватися, щоб це не так сильно вдарило по нашій економіці?
– Безумовно, можна передбачити суттєву шкоду нашим економічним інтересам, але на далеку перспективу я думаю, що правильно в цій ситуації розвивати такі обмеження.
Ми не зможемо очікувати від інших, у даному випадку від ЄС та США, що вони накладатимуть торговельно-економічні санкції на Росію, водночас не переглядаючи нашого рівня. Це стосується всіх сфер. Я вже говорив про військово-технічне співробітництво. Коли Україна здійснюватиме ці кроки, то вони не матимуть аргументів сказати: «А ви ж самі співпрацюєте!» Отже, правильно вимагати введення торговельно-економічних санкцій проти Росії, бо це єдине, на що країни ЄС та США сьогодні готові піти. Вони не готові до якихось військових заходів, і в них псується вираз обличчя, коли ми про це говоримо, – але мова про заходи невійськові. Звичайно, що ми маємо право очікувати, з огляду на те, що агресор засилає сюди не лише своїх найманців, а й кадрових офіцерів та важку зброю, на постачання сучасного озброєння. І в цьому зв’язку я хотів би поцікавитися, чому досі не поставлено питання про постачання сучасного озброєння зі США до України, адже роками Сполучені Штати посилали його країнам, що перебувають у стані війни. Це і Єгипет, і Ізраїль…
Читайте також: Найбільша малоросійська ілюзія
У. Т.: Як Україна повинна переформатувати стратегію своєї національної безпеки, зважаючи на те що сусід, який донедавна був стратегічним партнером, став агресором?
– Статус стратегічного партнера для України має більш ніж десяток країн, і серед них Росія аж ніяк не перша. Уперше його визнано у відносинах зі США, потім із Польщею, десь третьою стала РФ. До речі, вона завжди була ініціатором, так би мовити, цього терміна «стратегічний партнер» у відносинах з Україною. Тому немає значення статус у відносинах із Москвою. Росія ніколи не була дружньою до нас державою. Тому сподіватися на добру, безкорисливу Росію – це велика омана й ілюзія. Багато хто вівся на це роками. Врешті-решт, сподіваюся, що нинішня ситуація відкрила на це очі тим, хто мав такі ілюзії. У мене таких ілюзій не було. Взаємини між сусідами за визначенням мають бути добросусідськими, але Росія поводить себе іншим чином. Тому нам треба зрозуміти, що надії ні на кого немає, що ми опинилися сам на сам з агресором, який до того ж є однією з найбільших країн у світі й має статус ядерної держави, діючого члена Ради Безпеки ООН. Ми залишилися наодинці. Як видно з поведінки наших партнерів, ані в ЄС, ані за океаном ніхто не поспішає надавати нам військову допомогу.
Тому я вважаю, що ми як держава повинні добиватися насамперед членства у НАТО. Ст. 5 Вашингтонського договору гарантує безпеку: вона говорить, що напад на одну із країн Альянсу вважається нападом на всіх його членів.
Читайте також: Між Мюнхеном-2 та поверненням до доктрини Трумена
Інший варіант – це укладення союзницького договору зі США. Такі договори з Америкою мають Японія, Південна Корея, Індія, Ізраїль. Ось два шляхи.
Решта – фікція. Зокрема й так званий статус нейтральної держави або позаблоковий статус. Події показали, що навіть проголошений із бійкою у Верховній Раді «позаблоковий статус», який ініціював Янукович зі своєю бандою, взагалі нічого не дав… Крім окупації Криму та агресії.
У. Т.: Коли ви говорите про те, що «США повинні були б надати нам зброю»…
– Нам ніхто нічого не повинен. Це могло б відбутися, якби Україна була членом НАТО. Повинні були б, виходячи з політичних гарантій, її надати держави-гаранти нашого суверенітету й територіальної цілісності за Будапештським меморандумом – США та Велика Британія, але цього не сталося…
У. Т.: Чи може Україна аргументувати недієздатністю Будапештського меморандуму необхідність передачі зброї?
– Цей меморандум перекреслений діями Росії та бездіяльністю США. Він уже не аргумент. Сьогодні на порядку денному конкретні дії, а не декларації перед ЄС та Сполученими Штатами. Коли щодня гинуть українці й здійснюється агресія способом надання зброї, коли щодня відбуваються обстріли, потрібні дії, а не декларації.
Біографічна нота
Борис Тарасюк. Український дипломат, міністр закордонних справ України (1998–2000, 2005–2007). Співпрезидент Парламентської асамблеї ЄВРОНЕСТ. Засновник і директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва та голова громадської ради часопису «Євроатлантика». Лідер Народного руху України (2003–2012), від 2013 року заступник голови фракції ВО «Батьківщина». Голова підкомітету з питань співробітництва з НАТО та Міжпарламентською конференцією з питань спільної політики безпеки і оборони Європейського Союзу, питань Східного партнерства та ПА ЄВРОНЕСТ, Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції. Народний депутат України ІV–VII скликань