Вахтанґ Кебуладзе філософ, публіцист

Борщ, клоун і смерть

19 Липня 2019, 13:19

 Тепер, готуючи борщ, я завжди згадую про Майдан. Коли він розпочався, моя дружина Марта пішла готувати їжу для протестувальників на кухню в Будинку профспілок. Згодом вона сказала мені, що люди весь час просять чогось гарячого та рідкого до тих канапок, які вона з іншими жінками й дівчатами готувала і роздавала зголоднілим стомленим протестувальникам. Із гарячого та рідкого були лише чай і кава. Чи не варто додати до цього якоїсь рідкої гарячої страви? Так виникла ідея готувати борщ і привозити його на Майдан. Спочатку Марта варила борщ вдома і ми привозили його автівкою під Будинок профспілок. Відкривали багажник і розливали у великі паперові келишки. До нас долучалися друзі. Дехто з них став готувати інші зупки, дехто привозив до нас додому продукти, а дехто допомагав розливати гарячі наїдки. Щоб привабити більшу кількість людей, ми вигадували різні слогани, які вигукували, закликаючи людей скуштувати наші страви. Якось хтось із нас раптом почав скандувати: «Євроборщ! Євроборщ!». Решта підхопила, і цей слоган покотився Майданом.

 

Читайте також: Яка в нас суспільна угода?

Згодом на Майдані з’явилися польові кухні. Борщ та інші гарячі страви стали готувати у великій кількості. Ми перебралися на віддалену барикаду на розі Хрещатика та Богдана Хмельницького біля ЦУМу. Там ми вже варили борщ у великому казані з продуктів, які привозили із собою. А одного дня я побачив на тому місці, де ми починали розливати страву й де тепер стояла одна з тих польових кухонь, величезний банер із написом «Євроборщ». Я не певний, що know-how належить нам. Може, так до нас промовляв Zeitgeist Майдану, адже всі ми потребували трохи тепла й трохи гумору на додачу, щоб зігріти наші тіла і душі, притлумити страх і роздмухати надію на перемогу, що ледве жевріла в нас. Так створювався простір довіри й людяності, який накладався на реальний простір Майдану та прилеглих вулиць. Так виникала нова топографія мого рідного міста, у якій легше було пережити ті дні любові та ненависті, страху та відваги, зневіри та надії. Цей спогад накладається на інший, що рине до мене з мого юнацтва. Ми зібралися з друзями на дачі мого діда на Русанівських садах. Усю ніч пиячили, співали пісні й танцювали. У загальному святі не брав участь лише наш друг з Іспанії Даніель. Він закінчив Київське естрадно-циркове училище за фахом «Клоунада» й залишився жити тут зі своєю дружиною Мерседес, доки вона навчалася на театральній режисурі.

 

серед тих, хто прагне керувати світом, дедалі більшає злих і дурнувато-веселих політиків. Та чи не перетворять ці злі політичні клоуни наш світ на шапіто смерті? Утім, усі ми хочемо жити, тож плекаємо невмирущу мрію про алхімічну формулу перетворення злих клоунів на добрих політиків

 

Даніель був старший за всіх нас. Коли ми познайомилися, мені було трохи за 20, а йому під 40. Але він був найжвавішим і найкумеднішим з усіх. Даніель і в житті був справжнім добрим і завжди трохи сумним клоуном. Жодна наша вечірка не минала без якогось жарту чи розіграшу, який він влаштовував. Утім, тієї ночі він був украй серйозним — готував борщ. Сам купив усі продукти, сам розклав багаття, не дозволив нікому допомогти йому нарізати цілу гору капусти, буряка, моркви, цибулі та м’яса. Потім укинув усе це в казан, який сам припер із міста, і всю ніч варив борщ, пов’язавши в піратський спосіб собі на голову хустку, з-під якої в усі боки стирчало його чорне кучеряве волосся. Коли нахилявся до багаття й вогонь вихоплював із темряви його чітко окреслений профіль, був схожий на казкову чаклунку, що варить магічне зілля. Навіть приготування борщу Даніель перетворив на ритуальний перформанс. Кілька разів я підходив до нього і, вже сп’янілий, зачаровано дивився на це дійство.

Ми поснули лише під ранок. Але за кілька годин нас розбудив Даніель, покликавши їсти борщ. У кожну тарілку він поклав ложку масної домашньої сметани, чим здивував нас ще більше, адже ми пам’ятали, що звечора її не було. Як виявилося, доки ми спали, а дбайливо прикритий кришкою борщ достигав на вугіллі, яке вже ледь жевріло, Даніель сходив на Лівобережний ринок, що був за кілька кілометрів, і приніс звідти миску сметани. Зранку йшов дощ, і він усю дорогу ніс ту миску, ховаючи її в себе на животі під светром.

 

Читайте також: Чи має марксист підозрювати сам себе?

Даніеля і Мерседес уже немає. Вони померли одне за одним від раку на далекому атлантичному узбережжі в іспанському містечку Уельба, куди повернулися з Украї­ни, щоб створити там власну театральну кав’ярню. Даніель прожив трохи більше, але не надто довго. Відтоді як померла Мерседес, встигнувши народити їхню чарівну доньку Луну, я, сумуючи за нею, з острахом чекав, що з Даніелем також станеться щось недобре. Я боявся свого чекання, гнав його від себе, але все ж таки не міг уявити собі його життя без неї. Навіть маленькі рученятка Луни не втримали його у світі без Мерседес. Даніеля немає, але я досі уявляю, як Даніель обережно несе миску сметани, ховаючи її від дощу під светром. Він мокрий і змерзлий, але щасливий від того, що несе друзям радість. Я згадую його так, ніби він доніс щось і до нашого Майдану, якусь крихту людяності та безкорисливо-радісного дарунка.

Добрий і сумний клоун Даніель помер, а серед тих, хто прагне керувати світом, дедалі більшає злих і дурнувато-веселих політиків. Та чи не перетворять ці злі політичні клоуни наш світ на шапіто смерті? Утім, усі ми хочемо жити, тож плекаємо невмирущу мрію про алхімічну формулу перетворення злих клоунів на добрих політиків. 

Позначки: