Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони

Історію українського ранньомодерного друкарства насамперед пов’язують із Києво-Печерською лаврою, а бароковим авторам закидають надмірну увагу до релігійної тематики. Час від часу доводиться чути питання, чому серед українських стародруків практично відсутні світські видання й чи могли б вони з’явитись, якби у XVIII столітті книговидавництвом опікувалися не ченці Лаврської друкарні, а приватні видавці за фінансування заможних аристократів. Відповідь на ці болючі питання — не менш болюча.

Усі ці нереалізовані проєкти — там, де й наші поети з відомого вірша Ігоря Римарука. В землі. «Я шукаю в слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, стародруки, спалені в київській бібліотеці 1964-го. Усі наші втрати — від стародруків до щоденника Володимира Вакуленка — ніби один великий текст, який уже ніколи не прочитати», — написала Вікторія Амеліна в передмові до щоденника окупації Володимира Вакуленка. Життя їх обох також насильницьки обірвали росіяни.

Погляньмо на ранньомодерні видавничі процеси в порівнянні. Доки в Західній Європі виходили друком «Робінзон Крузо» і «Мандри Гулівера», у Східній виконували розпорядження Московії — заборонити в Україні видання нових книжок. Навіть на перевидання «Києво-Печерського патерика» чи «Книг житій святих» Димитрія Туптала треба було отримати дозвіл синоду.

Перебіг цих процесів описали дослідники української книговидавничої справи — Іван Огієнко в 1920-х, Ярослав Ісаєвич у 1990-х, проєкт «До друку» у 2020-х. Нова доба ставить нові запитання, тож нагадаймо собі, які перешкоди долали українські книговидавці в XVII–XVIII століттях.

Поглинання конкурентів

Сьогодні багато малих видавців занепокоєні можливістю поглинення великими видавничими корпораціями. Подібна історія трапилась і в ранньомодерному книговидавництві.

Читайте також: Про що розповідає і про що мовчить київський Музей книги

Друкарня Києво-Печерської лаври не одразу стала видавничим монополістом. Відомо про двох приватних київських друкарів, які спробували конкурувати з Лаврською друкарнею ще в перші роки після її заснування з руки Єлисея Плетенецького. Припускають, що обоє приватних друкарів — Тимофій Вербицький (самостійний київський період близько 1624–1628 років) і Спиридон Соболь (близько 1627–1631-го) — мали стосунок до Київського братства. У той час братчики конкурували з Лаврою і в освітній галузі (до об’єднання братської і лаврської шкіл у Києво-Могилянський колегіум 1632 року), і у видавничій. У 1620-му саме на території братства висвятили нових православних ієрархів, і митрополитом став Йов Борецький. За документами, він позичив гроші на книговидання Тимофієві Вербицькому, а друкарня Спиридона Соболя містилася на подільському дворі, що був власністю Борецького.

Тимофій Вербицький попервах трудився в Лаврській друкарні, його названо на першому місці серед друкарів у вихідних даних перших видань. 1625 року Вербицький вже володіє власною друкарнею і видає Часослов. У передмові він звертається до Йова Борецького з проханням захистити від недоброзичливців. Закінчують книжку тропарі і кондаки руським святим. Цим оспівуванням князів Володимира, Бориса, Гліба, перших руських митрополитів видавець вибудовує тяглість зі старокиївськими традиціями. 1627 року Вербицький видає «Буквар», що містив зразки відмінювання, акровірш, біблійні уривки для читання. Зрештою він був змушений повернутися працювати при Лаврі, звідки його відрядили організовувати друкарню у волоському Кимполунзі й поширювати ідеї Київського християнства.

Інший київський видавець, Спиридон Соболь, походив із Могильова і працював у Київській братській школі. Серед його перших видань 1628 року — Лимонар, або «Луг духовний» — повчальна збірка про життя християнських подвижників. Траплялися й новації: в Октоїху 1628 року Соболь уперше в практиці кириличного друкарства запровадив мідерит. Однак за кілька років видавцеві довелося залишити Київ через тиск Лаври. Зрештою ані Вербицький, ані Соболь не змогли конкурувати з Лаврською друкарнею — найбільшим тогочасним українським видавцем.

Читайте також: Захват і розпач у Національному музеї літератури України

Інституціоналізація друкарства мала свої переваги й недоліки. Тільки великому гравцеві, що мав постійні джерела прибутків, вдавалося тривалий час вести видавничу діяльність на одному місці, тимчасом дрібним видавцям доводилося мандрувати, шукаючи кращих умов. Типові приклади — видавнича діяльність Кирила-Транквіліона Ставровецького й Павла-Домжива Лютковича.

Ставровецький узявся до «самвидаву» через цензуру: почалося з того, що він написав «Зерцало богословії», першу в Україні спробу самостійно викласти догматику, і не погодився подавати на її цензуру, тож надрукував книгу власним коштом на Волині. У той самий час розпочав видавничу діяльність ієромонах Павло-Домжив Люткович. Він брав участь у редакційно-літературній роботі віленсько-єв’їнського гуртка князя Огінського, а згодом відкрив власну друкарню зі своїм компаньйоном Сильвестром. 1618 року друкарі осіли в селі Угорцях на Галичині, звідти мусили переїхати на Волинь через татарський напад. Зрештою по кількох роках успішної й різноманітної книговидавничої праці Павло помер, а друкарню перекупило Луцьке братство.

 

У Львові на той час видавничого монополіста ще не було, проте друкарство потребувало дозволів. Успішним у їх отриманні був Михайло Сльозка. Він починав кар’єру у друкарні Львівського братства, а згодом порозумівся з римо-католицьким львівським архиєпископом Станіславом Ґроховським щодо друку польських і латинських видань, а незабаром одержав і королівський привілей на право друкувати церковнослов’янські та українські книжки. На додачу Сльозці вдалось отримати грамоти константинопольського патріарха і київського митрополита Петра Могили, котрий дозволив «друкованьє в друкарні своєй вшеляких церковних і учительних книг грецьким, словенським і руським діалектом». Про рівень освіченості друкаря свідчить наявність у його передмові до «Апостола» (видання Сльозки 1639 року) цитат і згадок про Платона, Цезаря, Цицерона, Плутарха, Лукіана, Муція Сцеволу, Улісса, Аякса, Демосфена.

Видання книжок могло стати прибутковим. Так думав львівський православний єпископ Арсеній Желиборський, котрий посів львівську кафедру 1641 року, а вже за рік розпочав видавничу діяльність, обладнавши друкарню при кафедральному Святоюрському соборі. У передмовах до своїх видань Желиборський відкидав звинувачення в «лакомстві» й запевняв, що взявся до видання книжок лише для того, «абим ведле поволаня і повинності… єпископської услуговал і вигажал ближнім». Львівський єпископ мав конфлікт із київським митрополитом Петром Могилою, який обурювався тим, що видання Желиборського були передруком київських і шкодили продажам.

Ще одна спроба автономії від київського видавничого центру — друкарська діяльність Лазаря Барановича в Новгороді-Сіверському й Чернігові.

Читайте також: Довгий шлях до ранньомодерного читача: Лазар Баранович у пошуках видавця

Зрештою зміцнення церковної влади зумовило занепад приватних друкарень. Ярослав Ісаєвич зазначає, що в 1574–1650 роках в Україні діяли 25 друкарень у 17 різних місцевостях, а після смерті Михайла Сльозки (1667) на всю Україну залишилося три дієві друкарні, причому всі належали церковним установам — православним (Києво-Печерській Лаврі і Львівському братству) і католицькому єзуїтському колегіумові у Львові. Здавалося б, після Козацької революції з’явилися нові амбітні сили, проте приватні друкарні, що належали б майстрам-міщанам, так і не розвинулися. Мабуть, у добу Руїни було вже не до книжок.

Читайте також: Що читали діти козацької старшини?

Прибутки

Як писав Умберто Еко, джерелом заробітку для видавців є автори, котрі бажають видати книжку власним коштом. Так було і в ранньомодерну добу. І дрібні видавці, і великі друкарні виконували замовлення авторів, охочих опублікувати свої твори за будь-яку ціну. Наприклад, зберігся заповіт шляхтича-поета Христофора Порадовського, з якого випливає, що на його замовлення друкар Ян Шеліґа видав книжку «De methodis», причому 200 примірників мало належати авторові, а 500 — друкареві як винагорода.

Спосіб збагачення католицької церкви через продаж індульгенцій пробували апропріювати і православні. Сирійський мандрівник Павло Алеппський, який відвідав Київ 1653 року, писав, що його батько, патріарх антіохійський Макарій, якого він супроводжував у подорожі, видрукував у Лаврі багато грамот про відпущення гріхів «їхньою мовою, червоними літерами, із зображенням святого апостола Петра. Грамоти були трьох видів: на цілий аркуш для панів, середні — для простолюду й маленькі для жінок».

Лаврська друкарня мала книгарню на Подолі, відряджала своїх продавців торгувати книжками на ярмарках. Лавра активно займалася промоцією, для цього випускала книжковий каталог — «Табель цЂны книгам», де вказано вартість неоправлених книжок, оправлених «по просту», з позолоченим обрізом, у пергаменті, в футлярах, обтягнутих папером чи тканиною. Керівництво Лаври домагалося від київського магістрату заборон продавати в Києві книжки Чернігівської, Почаївської та інших друкарень, а також судилося з міщанами, які самотужки друкували на продаж аркушеві гравюри-ікони та ксилографічні тексти з віршами й молитвами.

Видавничий колектив

Велика друкарня потребувала багатьох співробітників. Панегірик «Імнологія» (виданий у Лаврі 1630 року) містить вірші з іменами та фахом дванадцятьох працівників. Загальне керівництво здійснювали Тарасій Земка («всего типу правитель») та Памво Беринда — «типикароводець» (технічний керівник і наставник друкарів). Допомагали їм «типоназиратель» Ісая та «типоблюститель» Артемій Половкович. Натан Зінькович був складальником, а Стефан Беринда «типографом», тобто майстром-складальником. Також у Лаврі працювали «столпоправитель» (коректор) Дмитро Захарієвич, батирщики (прасмайстри) Павло Макарієвич та Федот Кипрієвич, «писмолеатель» (словолитник) Леонтій Ієрусалимович, «ізобразителі» (художники) Парфеній Молковицький та Михайло Фойнацький.

Починаючи з 1640-х років у книжках перестали згадувати імена майстрів, зникли й типові для першодруків передмови від видавців. Імовірно, для їхньої творчої свободи залишалося дедалі менше місця, адже діяльність друкарні все більше підпорядковувалася церковним, а згодом і владним інтересам.

Запити читачів

В Україні, як і в тогочасній Центральній та Західній Європі, видавці зважали на культурні запити суспільства, серед яких були не лише релігійні видання.

Львівський видавець Ян Шеліґа передруковував популярні у шляхетському середовищі публіцистичні латиномовні тексти Станіслава Оріховського-Роксолана. Автори трактатів додавали до своїх творів світські присвяти, віршовані епіграми, передмови до читача. На берегах вказували наукові коментарі та пояснення малозрозумілих місць, наводили покликання й цитати з джерел (зокрема й іншомовні).

Світськими можна вважати чимало ранньомодерних текстів — панегірики, літописи, історичні поеми про видатні битви. Панегірик був найчисельнішим найменуванням: за підрахунками Ісаєвича, протягом 1574–1616 років із 27 друкованих художніх творів — 20 панегіриків, у 1616–1648 роках із 79 літературних видань — 62 панегірики.

Якщо панегірик призначався конкретному адресатові, то першими зразками масової світської літератури стали календарі. Той-таки Ян Шеліґа в першій половині XVII століття видавав серію астрологічних календарів-прогнозів, які складав «для львівського меридіану» Лаврентій Свічкович-Смялецький. Календарі продавали на ярмарках і торгах. Читачами були шляхтичі, урядовці, канцеляристи, духовенство, письменні міщани.

Орієнтуючись на запити читачів, Лаврська друкарня поряд із богослужбовими книжками великого розміру (як Великий Требник чи напрестольне Євангеліє) видавала малоформатні книжечки, призначені для самостійного читання вдома і в дорозі — передусім Псалтирі та Молитвослови.

Світські твори були менш декоровані, ніж літургійні видання. Новим явищем стала поява гравюр світського змісту панегірику «Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича: портрет гетьмана верхи на коні, штурм козацькою флотилією Кафи.

Щодо періодики, існує думка, що за гетьманування Івана Виговського почали видавати спеціальні друковані універсали для козацької старшини, в яких, окрім наказів, подано й поточні новини (проте не всі дослідники підтверджують це). Першою в Україні газетою стала «Gazette de Leopol», яку видавав 1776 року у Львові шевальє Осуді. Газета виходила французькою мовою в новоствореній друкарні Антона Піллера, цільовою аудиторією була суспільна верхівка, зокрема австрійські урядовці. Читачам оповідали про політичні та суспільні події, зокрема ліквідацію російським урядом Запорізької Січі, судноплавство на Дніпрі й Чорному морі, львівські контрактові ярмарки. Друкували й оголошення про нові книжки в книгарні Піллера — перший приклад книжкової промоції в періодиці.

Державна підтримка та бездержавні утиски

Козацька держава була створена на марші, військова верхівка стала водночас і адміністративною владою, не маючи досвіду державного управління. Однак можна обережно припустити, що гетьманський уряд розумів стратегічне значення книговидання. Зокрема Гадяцька угода 1658 року передбачала, що в Україні діятиме необмежена кількість («скільки потрібно») шкіл, колегіумів, друкарень, дозволено буде друкувати світські і релігійно-політичні книжки. 1670 року в інструкції гетьмана Петра Дорошенка послам Війська Запорізького на сейм Речі Посполитої зазначено: «Гімназія, теж школи, в котрих би по латині учено, і друкарні, колько їх потреба будет, аби без трудності становити било вольно, і вольно науки отправовати і книги всякіє друковати». Отже, Козацька держава проголосила опіку над національним друкарством, хоча й не встигла цього реалізувати.

Натомість відразу після підпорядкування в 1686 році Української православної церкви Московському патріархату почалися спроби поставити в залежність від себе обидві українські друкарні Київської православної митрополії — Лаврську й Чернігівську. Московський патріарх розпорядився, щоб книжки друкували під наглядом і з дозволу митрополита, на той час вже повністю підпорядкованого патріаршій владі.

Українські ієрархи пробували чинити спротив. Архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський заперечив, що Лавра — ставропігійна установа і її друкарня митрополитам не підлягає. Але вже наступного року патріарх висунув категоричну вимогу, що всі «новосочиненныя» книжки мають перед виданням надсилати для перевірки до московської патріархії. Архімандрит Варлаам не погоджувався, мовляв українці не купуватимуть і не читатимуть книг, видрукуваних «по московську». Проте опір був марним.

Вже 1690 року, задовго до анафеми Івану Мазепі, накладено «проклятство й анатема» Собору Російської православної церкви на «Кіевскія новыя книги» Петра Могили, Кирила Транквіліона Ставровецького, Симеона Полоцького, Теодосія Софоновича, Єпіфанія Славинецького, Йоаникія Ґалятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського та інших українських книжників.

Новостворена Російська імперія, запозичуючи західні віяння, сприяла світському книговиданню в Петербурзі й Москві, впроваджувала до цивільного друку новий шрифт (прообраз якого започатковано саме в Україні, в друкарні Львівського братства). Друк усього розмаїття книжок, необхідних для реформування освіти, адміністрації, громадського життя, став привілеєм імперського центру.

Тим часом у друкарнях Києва та Чернігова були дозволені лише передруки давніх церковнослов’янських книг і нічого більше. Не дозволяли друкувати ані світських за змістом творів, ані нових релігійних. А давні змушували звіряти за московським правописом і наголосами. 1718 року внаслідок підпалу згоріла книгозбірня в Києво-Печерській лаврі, а в 1720-му за наказом Пєтра І Київському і Чернігівському монастирям «вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать. А и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласия c великороссийскими c такими же церковными книгами справливать прежде печати c теми великороссийскими печатми, дабы никакой розни и особого наречия во оных не было».

1721 року створено Святійший синод для управління православною церквою в Росії замість патріарха і відразу, 22 лютого, Києво-Печерській та Чернігівській друкарням наказано бути під владою синоду і без його «повеления… никаких книг не печатать». Для нагляду призначено «типографій протектора» — архімандрита Троїце-Сергієвої лаври Гавриїла Бужинського. Встановлювалась обов’язкова процедура: два примірники оригіналу надсилати до синоду, один із них мав залишатися «для свидетельствования» в Типографській конторі при синоді, другий повертався до друкарні для виготовлення накладу. Опісля до синоду надсилали один примірник для звірки, і лише після цього дозволяли продаж. Уже 1722 року в Києві вийшов «Апостол» із цензурним свідоцтвом: «Сия книга Апостол повелением святейшаго правительствующаго синода всероссийскаго, в конторе типографской против Апостола всероссийскаго зводу изследована и по изследованию обретеся во всем c великороссийским сходна. Того ради печати предати и в народ отпущати Св. прав, всероссийский синод благословляет. Академий и типографий протектор Гавриил».

За таких обставин небогослужбові авторські видання були дуже рідкісними й потребували спеціального дозволу. До таких винятків належить віршований панегірик Мануїла Козачинського 1744 року з нагоди відвідин Києва імператрицею Єлизаветою. Як зауважує Іван Огієнко, «давня фактична всеукраїнська академія, яка так енергійно працювала на духовну користь свого народу, потроху обернулася в філію московської синодальної друкарні». Чернігівська друкарня незабаром припинила роботу, а роль Києво-Печерської обмежилася перевиданням давніх богослужбових книг та молитовників. Ба навіть лаврські літургійні видання були настільки русифіковані за змістом і мовою, що в Україні попит на них зменшився: читачі віддавали перевагу «закордонним» виданням Львівського братства, Почаївського і Унівського монастирів, що зберігали українську традицію.

Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності»

Станом на 1788 рік із великих друкарень залишилися тільки Лаврська в Києві, друкарня Антона Піллера у Львові й Почаївська друкарня отців-василіян. Щоправда, протягом 1787–1799 років на українських теренах виникло щонайменше 34 нові друкарні, проте здебільшого ці осередки були малопотужні й не втрималися на ринку. До того ж 12 із них друкували переважно російською мовою, 12 — польською, 8 — єврейською, по одній — німецькою, молдавською і церковнослов’янською мовами. Жоден із новостворених видавців не друкував українською мовою. Світські видання в останніх роках XVIII століття почали виходити друком у Центральній, Південній і Східній Україні російською мовою, а в Галичині після 1772 року — німецькою, польською, латинською, французькою.

Українська мова не зникла, але була змушена перейти в рукописи. Збереглися рукописні збірки «пісень світських» і церковних піснеспівів, українською мовою переписують господарські порадники, літописи й історичні трактати, літературні твори різних жанрів.

Григорій Сковорода за життя не видав жодної збірки не тому, що світ його так і не спіймав, а тому, що ніде було. Покоління Тараса Шевченка читало «Історію Русів» у рукописі з тієї ж причини.

Парадокс: перші друковані книжки в Україні мали за зразок рукописні, а через століття ця тенденція змінилася на протилежну — рукописи почали наслідувати друковані шрифти й оздоби. Згадаймо рукописну збірку Тараса Шевченка «Три літа», стилізовану під стародрук.

Читайте також: Читанка, підробіток, переклад і розрада: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури

Казус єврейських друкарень

У другій половині XVIII століття в містечках Поділля й Волині розгорнули жваву діяльність дрібні єврейські друкарні. Авжеж, єврейське книговидання орієнтувалося виключно на тих, хто вмів читати гебрейською і мовою їдиш.

Доти протягом тривалого часу єврейські громади України читали книжки з друкарень Амстердама, Праги, Любліна, Кракова, німецьких міст. Зрештою близько 1693 року один із амстердамських друкарів, майстер Урі (Фебус) Бен Аарон га-Леві Вітмунд, який експортував книжки до Речі Посполитої, вирішив переїхати до Жовкви й заснував там єврейську друкарню. Згодом друкарню успадкували його онуки. Єврейське книговидання в Жовкві збереглося аж до початку ХХ століття.

Наприкінці XVIII століття виникла ціла мережа невеликих видавничих єврейських підприємств на Волині й Поділлі — у містечках Олексинець, Судилків, Корець, Меджибіж, Полонне, Порицьк, Миньківці, Славута, Дубно, Бердичів, Острог. Пожвавлення видавничої діяльності пояснюють боротьбою між хасидами та їхніми опонентами.

Чому їм вдалося? Можливо, причина в радикальній відмінності гебрейської і російської, тим часом щодо української можна було сказати «какая разніца»?

Роль освіти у книгодрукуванні

Сьогодні великі видавництва стають фінансово успішними завдяки друку шкільних підручників. Це теж не нова історія. Так значення Почаєва як видавничого осередку у XVIII столітті зумовлювалося тісним зв’язком друкарні з василіянськими монастирями й навчальними закладами — колегіумами та монастирськими школами для ченців.

Києво-Могилянський колегіум спершу був найпрогресивнішим православним закладом Східної Європи й виборював право викладати богослов’я, аби здобути статус академії. А потім, у добу Просвітництва, академія вже не встигала за поступом знань.

У XVIII столітті в Україні не було вищої світської освіти — проєкт Кирила Розумовського із заснування університету в Батурині, який передбачав і заснування університетської друкарні, не було реалізовано. Тож лаврське книговидання значною мірою обслуговувало освітні потреби, друкуючи релігійні тексти для навчання читанню. Це ще один опосередкований чинник, чому не було світських видань, окрім прямої цензури Російської імперії.

Принципово нову сторінку друкарства в Україні відкрив Харківський університет. Ще перед офіційним заснуванням розпочалася підготовка до створення друкарні, і вже 1804 року з ініціативи фундатора університету Василя Каразіна закупили чотири друкарські верстати, матриці для дванадцятьох кириличних і трьох латинських шрифтів, ляйпцізькій словолитній фірмі Брайткопфа і Гертеля замовлено матриці не тільки літер, а й цифр, математичних і календарних знаків, нот.

Університетське видавництво видавало не лише освітні матеріали. Тут згуртувалася Харківська школа романтиків, у 1833–1838 роках надруковано фольклорно-історичну збірку «Запорозька старовина» Ізмаїла Срезневського, на той час професора Харківського університету. Тут-таки з’явилися друком п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» (1838) і «Москаль-чарівник» (1841), посмертне повне видання «Енеїди» в шести частинах (1842), твори Григорія Квітки-Основ’яненка та інших. Видавали в Харкові й літературні альманахи, де друкували, зокрема, вірші та переклади Петра Гулака-Артемовського. До Валуєвського циркуляру лишалося два десятиліття.

Читайте також: Володимир Склокін: «Українські інтелектуали доби Просвітництва змагалися за дискурсивне домінування з росіянами»

Друк за кордоном

І перші розділи «Енеїди», і перше видання «Кобзаря» були видані в Петербурзі. Українську книжку легше було видати в імперській столиці, ніж у Києві, де цензори дмухали на холодне. В часи радянської репресивної цензури поширилася приказка на цю тему: коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають пальці.

Щоб обійти заборони друкувати у своєму місті, діячі Києво-Могилянської академії теж замовляли видання своїх праць за кордоном, зокрема в Німеччині та Речі Посполитій. Зокрема 1743 року у Вроцлаві у видавця Йогана Якоба Корна могилянці видали збірку ораторської прози, віршів і публіцистики Теофана Прокоповича з доповненнями інших авторів, зокрема вірш Стефана Яворського, відомий у перекладі Миколи Зерова «В путь вирушайте, книжки…». Згодом, 1755 року, Корн видав переклад історії Карла ХІІ для продажу в Україні.

Тим часом 1744 року у Вроцлаві у міського друкаря Карла Вільгельма Ґрасса надруковано «Пісню з київського Парнаса» Феодора Леонтовича, викладача німецької мови в Київській академії. За кілька років той самий видавець друкує оду киян Миколи Мотоніса і Григорія Козицького на честь митрополита Тимофія Щербацького.

Драму професора і префекта Київської академії Мануїла Козачинського «Благоутробіє Марка Аврелія Антонія кесаря римского» вдалось опублікувати у Львові (1745). У львівській друкарні видано й текст публічного диспуту «Філософія Арістотеля», що відбувся в Київській академії під керівництвом Козачинського. У Києві цього видати не могли — крім основної частини, в книжці вміщено генеалогію роду Розумовських і панегірики на честь Олексія Розумовського та його брата Кирила, майбутнього гетьмана. Видання стало результатом співпраці кількох друкарень. Герб Розумовських вирізьбив львівський український гравер Іван Филипович, генеалогічне дерево Розумовських — праця гравера Григорія Левицького, який працював у Києво-Печерській друкарні.

Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу

Перипетії українського книговидання XVII–XVIII століть необхідно знати, щоб розуміти, чому наш літературний канон саме такий.

Чому «Руська трійця» змушена видавати альманах «Русалка Дністрова» (1837), перший український фольклорно-літературний альманах народною мовою, в Буді, а не деінде в Україні. І чому Маркіян Шашкевич у передмові до альманаха пише: «Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало».

Чому Тарас Шевченко в 1847 році в передмові до нового видання «Кобзаря» (так і не виданого) пише: «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило».