Сьогодні в центрі уваги українського суспільства, політикуму та експертного середовища опинилася торговельна блокада окупованих Російською Федерацією районів Донецької та Луганської областей, яку 25 лютого 2017 року розпочали ветерани Збройних сил України і представники патріотичних громадських об’єднань.
Після того як Комітет Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування відмовився підтримати компромісний проект закону України «Про тимчасово окуповану територію України», розроблений у результаті багатомісячних обговорень і дискусій, до учасників блокади приєдналися депутати фракції «Самопомочі» (ініціатори зазначеного законопроекту) та деякі позафракційні депутати.
Глибинною причиною блокади ОРДіЛО стало невдоволення значної частини суспільства неспроможністю, а радше небажанням вищого політичного керівництва держави здійснювати послідовну політику щодо Російської Федерації як держави-агресора, нездатність сформулювати чітку правову позицію України щодо міжнародно-правової відповідальності Росії за агресію проти України.
Тероризм чи агресія?
Протягом 2014–2016 років Верховна Рада України ухвалила низку важливих документів:
– Декларація від 20 березня 2014 року «Про боротьбу за звільнення України»;
– Закон України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території України»;
– Заява від 16 квітня 2014 року № 1217-VII «Про ініціативу міжнародних переговорів щодо деескалації ситуації навколо України»;
– Постанова Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором»;
– Постанова Верховної Ради України від 4 лютого 2015 року № 145-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян»;
– Постанова Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод»;
– Постанова Верховної Ради України від 18 лютого 2016 року №1014-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до парламентів іноземних держав, парламентських асамблей міжнародних організацій щодо засудження триваючої агресії Російської Федерації проти України».
Читайте також: Україна попросила Міжнародний суд ООН захистити українців і кримських татар в окупованому Криму
Положення цих нормативних актів мали всі підстави стати концептуальним підґрунтям для вироблення президентом України, РНБО та Кабінетом Міністрів України узагальненої правової моделі відсічі збройній агресії Росії та ліквідації її наслідків. Вони могли стати основою не лише для здійснення чіткого політичного курсу щодо держави-агресора, а й для концентрації дипломатичних зусиль на створенні широкої антипутінської коаліції.
Проте українська влада цього не зробила.
Нещодавно почався четвертий рік збройної агресії Росії проти України. Попри це, ми й надалі зберігаємо з агресором дипломатичні відносини, а збройна відсіч російській агресії і надалі ґрунтується на Законі України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», введеному в дію в. о. президента України Олександром Турчиновим Указом № 405/2014 від 14 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Та навіть на момент ухвалення Указу було ясно, що Україна зазнала не спорадичних терористичних атак якоїсь терористичної організації, а стала об’єктом спланованої та широкомасштабної збройної агресії з боку Російської Федерації. Як свідчили доповідь Прикордонної служби України та інформація Служби безпеки України, її початкова фаза розпочалася в Криму ще 20 лютого 2014 року.
Сьогодні російська збройна агресія проти України триває. Жодних ознак її припинення не спостерігається.
Не говоріть про війну
З огляду на це правовою підставою збройної відсічі Російській Федерації як державі-агресору є ст. 51 Статуту ООН та Закон України № 1932-ХІІ від 6 грудня 1991 року «Про оборону України». Ст. 1 Закону відтворює встановлену Резолюцією 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року кваліфікацію збройної агресії, під яку підпадають усі складники російського збройного нападу на Україну, а ст. 4 під назвою «Відсіч збройній агресії проти України» передбачає: «У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його
Верховній Раді на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни».
Читайте також: Росія на Міжнародному суді ООН не заперечила поставок летальної зброї бойовикам – представник України
Петро Порошенко, обраний президентом України 25 травня 2014 року, не скористався всіма своїми повноваженнями й не забезпечив переведення збройного опору України російській агресії з режиму антитерористичної операції в режим відсічі збройній агресії Російської Федерації відповідно до пунктів 1, 17, 20 ст. 106 Конституції, ст. 4 Закону України «Про оборону України» та Закону «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 року № 1647-ІІІ. І дотепер відсіччю збройній агресії Росії керує не головнокомандувач Збройних сил України, а очільник Антитерористичного центру СБУ.
Як і три роки тому, в офіційних документах і заявах високопосадовців та речників держави, у повідомленнях українських ЗМІ для позначення такого явища, як самооборона України від збройної агресії Росії, говориться про «АТО», а учасників бойових дій проти російського агресора називають «учасниками АТО», театр воєнних дій проти агресора — «зоною АТО», а російські іррегулярні збройні формування іменуються «бойовиками», «терористами» тощо.
Такий підхід означає заперечення факту збройної агресії Російської Федерації проти України та є образливим для особового складу Збройних сил України, він вводить в оману вітчизняне суспільство, дезорієнтує світову спільноту, підриває правову позицію Української держави в питанні міжнародної відповідальності держави-агресора.
Застосування Закону України «Про боротьбу з тероризмом» як правової підстави для відсічі збройній агресії Росії, яке триває і нині, створило юридичне підґрунтя для позовів громадян та юридичних осіб України, що постраждали внаслідок російської агресії, до Української держави, а не до держави-агресора. На сьогодні українські суди розглянули приблизно сотню таких позовів і ухвалили рішення про матеріальну компенсацію позивачів за рахунок державного бюджету України.
Зарадити такій парадоксальній ситуації спробував український адвокат і правозахисник Станіслав Батрин. Ще 29 серпня 2014 року він звернувся до Шевченківського районного суду Києва з вимогою про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України. Однак 12 травня 2016-го, після тривалих зволікань із розглядом справи по суті, суд відмовив у задоволенні вимог Батрина на тій підставі, що збройна агресія РФ проти України є загальновідомим фактом і що встановлення цього факту жодним чином не впливає на права та інтереси позивача. Цю ухвалу 6 серпня 2016 року підтвердив Апеляційний суд Києва, погодившись з абсурдним обґрунтуванням суду першої інстанції.
Читайте також: У Мінінформполітики назвали Топ-5 брехливих тез росіян на суді в Гаазі
Варто наголосити, що на стадії апеляційного розгляду справи представник Міністерства закордонних справ України чітко заявив, що його відомство підтримує вимогу позивача. Однак суд став на протилежну позицію, яку на всіх стадіях розгляду обстоював представник Адміністрації президента п. Гуцол, співробітник Головного управління правової політики АП.
Ухвалені судові рішення не є остаточними, однак вони шкодять формуванню єдиної правової позиції держави в питанні юридичної кваліфікації дій Російської Федерації як збройної агресії та заважають створенню чітких правових підстав для захисту прав українських громадян коштом держави-агресора, не жертви агресора.
механізм Протидії агресії
Останнім часом в українських ЗМІ, серед українських експертів і навіть у заявах офіційних осіб дедалі частіше збройна протидія України зовнішній російській агресії на Донеччині та Луганщині кваліфікується як «збройний конфлікт» або навіть просто як «конфлікт на Сході України». Таким чином створюється тло для підтвердження ключової тези російської влади і російської пропаганди про те, що на Сході України жевріє внутрішньоукраїнський конфлікт, до якого Російська Федерація абсолютно непричетна.
Неважко зрозуміти, що такий підхід знімає питання про міжнародно-правову відповідальність Російської Федерації за збройну агресію проти України і виправдовує тих, хто ціною зради національних інтересів прагне розбудовувати відносини з Росією.
Очевидними є шкідливість та аморальність позиції людей, які виступають за мир із Росією будь-якою ціною. Адже четвертий рік агресивної війни Російської Федерації проти України було вбито й поранено більше ніж 30 тис. українських громадян, близько 2 млн осіб були змушені залишити свої домівки й стали внутрішньо переміщеними особами, великі частини української території окуповано.
На окупованих територіях відбуваються масові порушення прав людини, чиняться воєнні злочини та злочини проти людяності. Тривають розграбування і незаконне використання особистого майна внутрішньо переміщених осіб, а також розграбування державної власності. Як наслідок — українське суспільство та держава зазнали колосальних моральних і матеріальних втрат і збитків.
За цих обставин лишається актуальною не раз висловлювана, зокрема й на сторінках Тижня, пропозиція створити Інститут урядового уповноваженого або спеціальний міжвідомчий орган із протидії та ліквідації наслідків російської агресії проти України із зарахуванням до його компетенції таких основних питань:
– координація роботи центральних органів виконавчої влади України зі збору, аналізу та узагальнення юридичних доказів вчинення акту агресії проти України;
– удосконалення та розширення нормативної бази реалізації міжнародно-правової відповідальності Російської Федерації як держави-агресора через внесення змін і доповнень до ухвалених постанов Кабміну України та законів України, а також розроблення нових рамкових законів про відшкодування шкоди, заподіяної країні агресією Російської Федерації та про кримінальне покарання фізичних осіб за злочин агресії, злочини проти людяності та воєнні злочини, скоєні під час агресії РФ проти України;
– координація роботи центральних органів державної влади України щодо визначення обсягу матеріальної та нематеріальної шкоди, заподіяної Україні агресією Російської Федерації;
– підготовка консолідованої претензії України як держави, що постраждала від агресії, до Російської Федерації як держави-агресора;
– підготовка пропозицій щодо заходів для реалізації міжнародно-правової відповідальності Росії як держави-агресора на міжнародному рівні;
– здійснення координації та методичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади з відшкодування збитків, заподіюваних Україні, її суб’єктам господарювання та громадянам унаслідок вчинення акту агресії, зокрема за допомогою звернення до судів України, Європейського суду з прав людини, міжнародних судових органів, судових органів іноземних держав;
– розробка пропозицій щодо санкцій проти Російської Федерації як держави-агресора в рамках відповідних міжнародних організацій та координація заходів, спрямованих на практичну реалізацію таких пропозицій;
– взаємодія з правоохоронними органами з метою та в рамках порушення кримінальних проваджень проти фізичних і юридичних осіб у зв’язку зі скоєнням злочину агресії та заподіяною внаслідок цього шкодою;
– координація заходів з метою притягнення судовими органами іноземних держав та міжнародними судовими органами до індивідуальної кримінальної відповідальності осіб, винних у плануванні та скоєнні злочину агресії, а також пов’язаних із цим злочинах;
– підготовка пропозицій щодо заходів з відновлення суверенітету України над її тимчасово окупованими територіями;
– підготовка пропозицій щодо заходів у відповідь на недружні дії РФ в економічних та двосторонніх торговельних відносинах, інші недружні дії РФ, що не пов’язані або пов’язані опосередковано з агресією проти України як у сфері двосторонніх відносин, так і в рамках відповідних міжнародних економічних організацій, а також координація заходів, спрямованих на практичну реалізацію таких пропозицій;
– забезпечення міжвідомчої координації та взаємодії з міжнародними організаціями з метою протидії антиукраїнській пропаганді РФ та формування позитивного образу України в міжнародному інформаційному просторі.
Читайте також: Під судом ООН родичі загиблих у катастрофі MH17 вимагають визнати провину Росії
Пропонований підхід до організації протидії російській агресії відповідає визнаним у міжнародному праві та міжнародній практиці моделям реалізації міжнародно-правової відповідальності держав-правопорушників і сприятиме підвищенню ефективності захисту національних інтересів України. Однак вище політичне керівництво України і далі ігнорує цю пропозицію.
Справи у міжнародних судах
Натомість влада намагається переконати українське суспільство, що досягне успіху в міжнародних судових інстанціях. Відомо, що сьогодні Україна подала п’ять позовів проти Російської Федерації до Європейського суду з прав людини, один позов до Міжнародного суду з прав людини, започаткувала провадження в Міжнародному трибуналі з морського права та визнала обов’язкову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.
Звернення до згаданих міжнародних судів не стосується встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України, вирішення питання про відповідальність держави-агресора, визначення форм та обсягу цієї відповідальності, а також відшкодування Україні збитків, яких вона зазнала внаслідок російської агресії.
Навіть позитивний для України розгляд справи в Міжнародному кримінальному суді може завершитися лише встановленням і кримінальною відповідальністю вищих посадових осіб Російської Федерації за воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні ними під час агресії проти України, та винесенням їм відповідних вироків. Питання реалізації відповідальності Російської Федерації як держави-агресора МКС не розглядатиме.
Позови України в Європейському суді з прав людини, Міжнародному суді ООН та Міжнародному трибуналі з морського права стосуються порушень Російською Федерацією окремих міжнародних угод, таких як Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 року, Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року, Конвенція ООН із морського права 1982 року.
Міжнародні провадження у згаданих міжнародних судових інстанціях обмежуватимуться встановленням відповідальності Російської Федерації не за збройну агресію проти України, а за невиконання міжнародних зобов’язань за певними конвенційними актами під час збройної агресії проти України. А питання відповідальності Російської Федерації за скоєння власне злочину агресії та порушення нею норм міжнародного гуманітарного права не розглядатиметься.
Відповідно до норм міжнародного права необхідною первинною умовою реалізації відповідальності держави за вчинення нею будь-якого міжнародно-протиправного діяння є належним чином оформлена претензія держави, що постраждала від міжнародного правопорушення, до держави-правопорушниці. Не є винятком і реалізація відповідальності держави за збройну агресію. Отже, першим практичним кроком України як держави, що зазнала агресії з боку Росії, має стати підготовка консолідованої претензії до Російської Федерації як держави-агресора та посилення санкцій проти Росії.
Ці важливі питання буде розглянуто в наступному номері Тижня.