Візьмімо той-таки казус із каналом «Інтер», який укотре викрив цілковиту інформаційну безпорадність держави. Менеджери рупора одного з олігархів демонстративно дають зрозуміти, що чхали вони на інформаційну гігієну навіть у часи війни. На діяльність новосформованого Мінінформації, чи Мінстеця, як іронічно охрестили в соціальних мережах відомство, покликане завзято боротися з російською пропагандою… На Нацраду з питань телерадіомовлення, на гуманітарного віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка, постать якого теж окремий подразник для культурного середовища (що вдієш, є такі люди, котрі ніби народжуються чиновниками чи партфункціонерами, «вічними комсомольцями»)… На Україну загалом… Та чи слід дивуватися такому нахабству, якщо влада й аудиторія пробачають каналові безліч гріхів: і непрозорі моменти зі зміною власника, і «праворадикалів» та «екстремістів» під час висвітлення подій на Майдані, й безкінечні російські серіали та концерти, й відчутні промосковські акценти в новинних блоках. Так само безперешкодно проковтують і суто «бізнесові» нюанси, як-от перманентне «мочілово» олігарха-конкурента, котрий теж має свій медіа-ресурс, що періодично знімає викривальні «отвєткі».
То чому ж когось дивує поява у новорічну ніч на «Інтері» нафталінового співця СРСР та «ДНР» Кобзона? Схоже, що топ-менеджери каналу взагалі сприймають нові реалії як тимчасовий «поворот не туди», а коли так, то навіщо відмовлятися від російських «звьозд» на цьому святі вседозволеності? Отож і прикривають усю цю непристойну в нинішніх умовах кобзонофілію рейтингами, а заяви РНБО називають мало не боротьбою зі свободою слова.
Ще одну псевдоборню в святкові дні розгорнули вже на іншому – літературному фронті, до того ж це зробила організація, котра без жодних метафор прославилася на фронті реальному. У власній заяві про «відповідальність інтелігенції перед суспільством» рух «Правий сектор» шпетить письменника Юрія Андруховича та його «однодумців-лібералів» за «космополітизм», «сепаратизм» і навіть «еротоманію», називаючи такі прояви «диверсією проти нашої держави». За словами письменника Юрія Винничука, автором заяви є викладач Дрогобицького університету, літературознавець Петро Іванишин, котрий, підсумовуючи у зверненні претензії до «фривольних» інтелектуалів, наполегливо радить «всім українським інтелігентам відповідальніше ставитися до своїх слів та вчинків». Звісно, цей дражливий опус збурив не лише згаданих у ньому «лібералів», а й більшість представників культурницької спільноти, яка вбачила в таких виступах не лише фаріонівщину, відголоски радянського «не читал, но осуждаю», а й мало не масштабну ефесбешну операцію. Мовляв, патріоти ганять зовсім не тих, кого треба. Почали, скажімо, з того-таки Кобзона, але навіщо чіпати знаного в Європі Андруховича? Чи це не спроба зобразити Україну дикою і радикальною?
Думаю, конспірологія тут зайва, проблема лежить у дещо іншій площині. Якби Петро Іванишин опублікував заяву від власного імені, такий крок не викликав би запитань, а просто скидався б на позицію окремого літературознавця й публіциста. Утім, як офіційна відозва військово-політичного руху вона бачиться щонайменше недоречною. Скандал знову унаочнив незрілість полемічних практик, та й загалом публічного простору України, де політику коментують зірки естради, літературу – мілітаризовані організації, історію – політики, економіку – співачки, а розважалівку – очільники Радбезу. Якби кожен займався сферою власної компетенції, а не ліз на город сусіда зі своїми експертними граблями, виникало б менше недоречностей і мильнобульбашкових скандалів. Але очевидно, що ці заїзди «не на свою територію» триватимуть і надалі. Тож варто відділяти зерно від полови й зберігати спокій.