Тіла загиблих позбирали ще в перші дні після відступу орків. Майже всю спалену ворожу техніку й потрощені автомобілі цивільних теж вивезли. Бульдозер акуратно зачистив дорогу від сміття, а робітники демонтували та прибрали пошматовані відбійники. Влада обіцяє якнайшвидше відновити Житомирську трасу, щоб до столиці можна було без проблем довозити продукти та інші товари. Адже сьогодні повноцінно працює лише в’їзд з боку Одеси, і цього не достатньо. Крім того, весна дедалі наполегливіше вступає у свої права. Скоро зазеленіє листя, підніметься трава, зацвітуть дерева, і поранена земля дуже швидко, як це вже було не раз, загоїть свої рани, залишивши хіба дрібні малопомітні рубці.
Утім, варто лишень звернути із Житомирської траси кудись убік, як оптимізм зникає. Натомість з’являється відчуття, що війна ще довго нагадуватиме про себе, бо руїна, яку залишили окупанти, приголомшує. Багато містечок та сіл довкола столиці вщент розтрощені. Є населені пункти, у яких не залишилося жодної вцілілої хати. Сьогодні на вустах у цілого світу Буча та Ірпінь, що зазнали неймовірних руйнувань і терору садистів з московщини, але не ними єдиними. Нічим непримітне село Андріївка, що тягнеться вздовж дороги між Макаровом та Бородянкою, зазнало не менших втрат. Жодної цілої хати, ще й діра від авіабомби посеред дамби. Неподалік Андріївки був жорстокий бій. Вздовж дороги купа спалених московських танків і бронемашин. По полях довкола розкидано безліч мін та ракет. Але до них у саперів та рятувальників ще, мабуть, довго не дійдуть руки, бо таких місцин по Україні без ліку. Найперше розчищають основні дороги, більші села та містечка, розгрібають завали, де, за попередньою інформацією, можуть бути тіла загиблих…
«Прямуєте до нашого славного містечка? — цікавляться вояки на блокпосту при в’їзді в Макарів. — Ласкаво просимо, у нас багато цікавого». І хоч ціль поїздки насправді — Бородянка, що також «прославилася» неймовірними руйнуваннями, Макарів дійсно не оминути. І не лише тому, що іншої дороги в Бородянку сьогодні немає, адже міст на Варшавській трасі, яка перетинає місто, безнадійно зруйнований. Макарів — місто героїчне. Воно вистояло перед натиском ворога (тут окупант поламав свої зуби), хоча змушене було дорого заплатити за свою впертість.
Неподалік від центру, по обидва боки дороги кипить робота. Люди розбирають руїни, відновлюють електромережі. «Ходіть-но сюди», — гукає дядько, що працює на екскаваторі. Підходимо. Ліворуч від брами лежать два тіла, накритих лахміттям. «Хто це?» «Наші козаки», — сумно й водночас велично каже хлопець-ДСНСник, який розбирає завали. «Це мінометники. Вони тут на старому хлібокомбінаті жили. Якась собака з місцевих дала наводку, і літак скинув бомбу». Каже, що точних даних, скільки всього загинуло солдатів, немає. Було їх чи то 40, чи 50. Щойно відкопали два тіла. Перед тим ще два десятки. А були ще півтора десятки поранених, яких забрали відразу після трагедії.
Місцеві розповідають, що бомбили Макарів 7 березня близько п’ятої ранку. Скинули щонайменше три бомби. Одна втрапила на приватний город, і як наслідок вибуховою хвилею знесло кілька хат. Господар однієї з домівок устиг вискочити. Пояснює, що якби не хлівець, котрий узяв на себе всю силу удару, то його хата упала б відразу. А так валилася поступово, що й врятувало життя. Щоправда, окрім життя й куртки з паспортом, у чоловіка нічого не залишилося. Гора обгорілої цегли, та й усе. «Найгірше, що згоріла банка з п’ятьма тисячами доларів, — каже, — збирав їх, щоб замінити протез, тепер доведеться знову збирати». Утім, трагедія його, схоже, не підкосила. Він охоче проводить екскурсію своїм зруйнованим господарством, жартує та обіцяє, що все відбудує ще краще. Його сусіди — такі самі оптимісти. Енергійно розбирають завали, латають побиті вікна, однак чудодійні коктейлі, приготовані для ворогів, не поспішають утилізувати. Хай ще полежать про всяк випадок.
Друга бомба також впала на приватний город, проте залишила після себе лише величезну вирву, яку люди тепер називають ставком. А от третя розбила старий завод, поховавши під завалами десятки людських життів. «Я все своє життя будував, — каже чоловік на екскаваторі, який нас покликав подивитися на загиблих вояків, — садок школу, будинки для людей. А ці виродки прийшли і все зруйнували. Ми, звісно, відбудуємо. Але цю ракову пухлину Росію треба знищувати, бо так буде постійно. Хтось будуватиме, а вони будуть руйнувати і грабувати».
Далі за Макаровом — суцільна дорога війни. Шанці, бліндажі, спалена техніка, розбита Андріївка, про яку вже згадувалося, і так аж до Бородянки. За Бородянкою також не весело. У дрібних селах, розповідають місцеві, відбувалися не менші жахіття. Є там і свої братські могили, і будинки, перетворені на катівні. На самому в’їзді в Бородянку, під знаком «Щасливої дороги», стоїть розчавлена машина. Навпроти — обладнана вогнева позиція орків. Більшість парканів довкола зруйновані. «Це вони на ній катались, а потім перевернулись і переїхали танком, — каже господиня крайньої хати Наталка, — це наша машина. Вони тут таке творили, що жах. У сусідів просто колеса попрострілювали, акумулятори повиймали, а нашу от…».
Жінка розповідає, що вже три дні з чоловіком намагаються прибрати подвір’я та хату після орків, але кінця-краю роботі не видно. Увесь посуд (ложки, виделки, тарілки) збирали по дворі. Окупанти їх не мили, просто викидали. Будівельні блоки порозтягали по городу. Будували з них укріплення, але не встигли закінчити й утекли. «Наші їм тут добряче всипали, — каже Олег, Наталчин чоловік, — вони як швидко прийшли, так швидко і зникли».
Подружжя лише рік тому купило в Бородянці хату й машину. Робили ремонт, розчистили сад і город, насадили полуницю. А варвари не знайшли нічого кращого, як загнати на той город свій бронетранспортер і накопати шанців та бліндажів. Та й якби на цьому скінчилося! «Дуже грабували, — каже пані Наталя, — всю картоплю і консервацію поїли. У чоловіка вкрали черевики, кросівки та шкарпетки. Я мобільний телефон забула, як втікала, то вони його шурупом до одвірка прикрутили. В одну кімнату все, що їм заважало, із шухляд та шаф скинули, а потім ще й недоїдки зі столу в скатертину загорнули та викинули. Котла так розкочегарили, що всі труби потріскали. Таке враження, що навмисне намагалися заподіяти якнайбільше шкоди й напакостити».
Усю окупацію Олег та Наталя просиділи у друзів на околиці села, там було безпечніше. Орки селилися переважно вздовж доріг, щоб тримати оборону. Олег кілька разів намагався підійти до хати, поговорити з «квартирантами», але його ледь не вбили. Після того, як неподалік пристрелили перехожого, що просто йшов повз їхню хату, а потім іще одного, чоловік вирішив більше не ризикувати. Тих двох убитих окупанти довго не давали поховати, але згодом «змилосердилися» й дозволили присипати землею. Хто ці нещасні, достеменно не відомо. В одного нібито знайшли якісь документи, а другий, імовірно, не місцевий. Люди кажуть, що вбивали цивільних без жодної причини. Просто йде людина, а їй у спину прилітає куля. Тіло одного такого нещасного близько тижня лежало на тротуарі, а потім кудись зникло. «Очі здивовані-здивовані були в нього, — розповідав дід-залізничник, який бачив момент убивства, — ніби питаються, а мене за що, я ж нікому нічого…».
Читайте також. Urbs aeterna. Як гинуть і відроджуються українські міста
Подібних історій по містечках та селах Київщини, яким випало нещастя опинитися під окупацією, можна наслухатися безліч. Люди, що пережили це жахіття, розповідають їх підкреслено беземоційно, ніби щось буденне. Аналізуючи деталі, вписуючи їх у загальний контекст, але не виявляючи при цьому ані своїх страхів, ані болів, ані емоцій. І звісно, багато чого не договорюючи… Залишаючи всю свою страшну правду лише собі. Бо хіба може зрозуміти хтось, хто не бачив та не пережив того, що творилося, як це насправді?
Коли маленька дівчинка в Бучі (рочки три) бавилася, розкладаючи біля ящиків від снарядів свої ляльки, і хтось сказав її мамі, що це, мабуть, небезпечно, жінка лише гірко посміхнулася. «Усе нормально, — сказала вона, — це ж дитина, вона ще не розуміє». Як виявилося, мама з донькою усі страшні тижні окупації пересиділи у своїй квартирі. Одні — на весь великий будинок. Поруч квартирували окупанти, вибухали міни, тривав страшний бій, а ці двоє просто чекали, коли все закінчиться. І що було з ними насправді за ці пекельні тижні, яких страхів та жахіть довелося їм зазнати, знають лише вони та Бог. І, можливо, вони нікому про це ніколи й не розкажуть. Бо що це дасть? Принаймні того разу жінка точно не мала бажання ні з ким про щось таке говорити. Лише посміхалася, холодно й відсторонено. Та казала, що все добре.
Коли Бородянку зачистили від москалів, бурятів, кадирівців та інших зайд, трохи розмінували й почали розбирати завали будинків, у місто потяглися втікачі, волонтери, журналісти і просто туристи. Таких картин апокаліпсису справді мало де побачиш. Їх навіть уявити складно. А тут ще на кожному кроці своя мала чи велика трагедія. «Допоможіть мені потрапити в квартиру на п’ятому поверсі. Я шукаю племінника, — просить мешканка Бородянки Світлана працівників ДСНС. — Він перестав виходити на зв'язок з початку війни. Можливо він досі у квартирі. Допоможіть». Будинок, у який намагається потрапити жінка, розірваний навпіл. Він панельний, не витримав удару та склався. П'ятсоткілограмова бомба перетворила в гору сміття його центральну частину. Під’їзд, а можливо і два, буквально розсипалися. Квартира племінника саме нависає над урвищем. Навпроти неї так само нависає над урвищем квартира Світлани. «Ось там, бачите, наша кухня, а от там — спальня», — показує Світланин чоловік.
Читайте також: Орки і люди. Як Толкін допомагає зрозуміти, що не так з Росією і росіянами
Заходити в будинок, точніше в те, що залишилось, не те що небезпечно, а й банально страшно, адже все тримається на чесному слові й може будь-якої миті обвалитися. Зовнішня стіна помітно відділилася від сходового майданчика, тиньк скрізь осипався, гіпсокартон у квартирах обвалився, клаптями висять натяжні стелі, а двері повиривало. Але рятувальники таки йдуть подивитися. З квартири на першому поверсі на них кидається голодна собака. Не кусає, лише скажено гавкає, відганяючи непроханих гостей від свого помешкання. Обстеживши приміщення й не виявивши загиблих, рятувальники дозволяють родичам зайти до квартири. «Може, він пішов до бабусі, — припускає жінка, — він сирота». Проте з її слів і сліз, які раптом набігають на очі, стає зрозумілим, що цей варіант аж ніяк не гарантує, що хлопець вижив, радше навпаки…
А десь майже навпроти, в іншому такому ж покаліченому будинку, рятувальники от-от докопаються до підвалів, де засипало людей, що там переховувалися. Поруч, на руїнах, стоїть чоловік, який також там був, але якому вдалося врятуватись під час бомбардування. Коли впала бомба й будинок почав валитися, він зумів вискочити на вулицю та витягнути дружину і двох дітей. А потім навіть примудритися їх вивезти на неокуповану територію. Каже, що за кілька днів з-під завалів людям вдалося витягнути ще його напів живу тещу. А от дружининому брату Колі з родиною не пощастило. Його відкопали вже мертвим та поховали у братській могилі. А дочка і дружина досі там. Принаймні так родичам повідомили ті, хто відкопував загиблих під час окупації. Спецтехніки в них не було, використовували тільки ломи та лопати, тому кого могли дістати — дістали. Коля ще, кажуть, навіть якийсь час подавав ознаки життя, просив допомогти, але дістатися до нього було неможливо. Загалом під завалами за версією очевидця може бути як мінімум чотири людини.
«О Боже, та це ж Коля, — раптом викрикує чоловік, побачивши, як рятувальники під купою сміття та бетону знаходять тіло його родича. Той самий Коля, котрого нібито поховали ще місяць тому. Рятувальники ретельно відчищають покійного. Важко не помітити, з якою шаною до померлого вони це роблять. Аби, не дай Боже, не вдарити чи не покалічити. Далі викликають криміналіста. Той має зафіксувати знахідку, і лише тоді тіло можна вилучати з-під завалів та відправляти на експертизу. Десь там біля Колі ще треба відкопати його маленьку донечку і її маму. Цілий великий світ, який одним натиском кнопки розчавив якийсь виродок. Але це буде завтра.
Під вечір Бородянка порожніє. Усі, хто приїхав, намагаються ще до початку комендантської години залишити місто й дістатися додому. А місцеві вже звикли, щойно починає сутеніти, ховатися по хатах. Так їх навчило життя. Лише один дивакуватий хлопець із великим наплічником стоїть навпроти зруйнованого будинку поруч із центральним майданом і довго теревенить по телефону. Поспішати йому немає куди. Він тутешній. Тим паче сьогодні вперше за багато тижнів у Бородянці нарешті відновили зв'язок. Якщо не бреше, то тричі потрапляв у руки окупантів і тричі якось викручувався. Каже, що не міг виїхати, бо доглядав із тіткою лежачу бабусю, опікувався дітьми, що залишилися під окупацією, і навіть організував з однодумцями дитсадок у бомбосховищі. А на прощання чесно зізнається, що також може називатися мародером, адже, як і всі, хто залишився в місті, змушений був користуватися «вільним доступом» до покинутих магазинів. Інших варіантів не було. Каже про це байдуже, без виправдань, навіть трохи іронічно. Врешті, як і більшість, кому довелося побути в окупації та пережити на своїй шкірі такий відверто специфічний досвід, що передбачав виконання лише одного завдання – вижити.
Повний фоторепортаж дивіться за посиланням.
