Минулого тижня декому навіть стало страшно. Привид антидемократичного заколоту блукав Україною. Його бачили в особняках на вулицях Липській і Турівській. Він заглядав у кулуари парламенту – навіть до кабінету спікера. Він інкогніто злітав до Москви й мав там зустрічі, як прийнято казати, з високими сторонами. Нарешті, він тимчасово поселився в телеефірах Шустера – там йому – привиду – звісно, було найкраще, найкомфортніше. Самі свої.
За ці кілька днів ми дізналися, що політики здатні об’єднуватися не тільки за п’ять хвилин до розстрілу. Що криза може зліквідувати всі ідеологічні розбіжності й дріб’язкові суперечки. Що мудрий народ не пробачає своїм обранцям недалекоглядності. Що тільки консолідована позиція найбільших фракцій (аж до 2024-го?) є синонімом порятунку по-українськи. Що політична відповідальність – це не просто слова.
Але зауважте – до вікопомного, під суфлер, виступу лідера опозиції на території Святої Лаври – з майже трьох сотень депутатів Верховної Ради (потенційних учасників можливої ширки), не знайшлося жодного достойника, хто б уголос сказав – люди, ви що, подуріли: яка таємна Конституція, який президент Янукович, обраний через Раду, який імперативний мандат, яке обмеження свободи слова?!
Жодного. Мовчали всі – й колишні націонал-демократи, й младоолігархи, й юристи, й пересічні бійці, на рахунку яких не один десяток поламаних мікрофонів і відірваних ґудзиків.
Вони виявилися по факту тлом, масовкою в черговій малоросійській оперетці, «шістками», які нічого не знають і не вирішують, і це «героям вчерашних дней» визнати гірко. Отака красна ціна українському парламентаризму. І його кожній 450-й часточці.
Так, у багатьох дискусіях і розмовах минулого тижня відчувався страх. Повзуча контрреволюція; ревізія Конституції у вкрай непублічний спосіб; Віктор Медведчук, який, за спостереженнями, тримав руку на пульсі підготовки змін; надактивний перший президент, який повернувся з пенсіонерської дрімоти з фальшивим гаслом «Якщо залишиться стара Конституція, війна не вщухне» – все це спокою не додавало.
Не знаю, як ваші мізки, але, спостерігаючи за майже цілодобовою репортерською роботою журналістів «Української правди», мої часом закипали. Іноді навіть не вірилося, що це правдиві зведення з політичних кулуарів, а не синопсис дешевого блокбастеру «Бонні і Клайд у степах України».
Невже вони думають, що так із нами можна? Невже досвід 2004-го нічого не навчив?
Ну, до Януковича та його радників загалом питань і претензій немає. А ось до Тимошенко, її помічників, з-поміж яких чимало знайомих, питання є. Невже нікому пояснити, що на білих костюмах від Луї Вюїттона репутаційні плями не випрати, їх не зачистити соціальною риторикою та «юліними тисячами». Вам самим не гидко?
Поясню позицію. Страшна не так звана ширка. Аморальна сама схема отримання влади під одними прапорами, а потім – із поворотом на 180 градусів – утримання її. Перед очима партійна газета «Наша Батьківщина», яку БЮТ розповсюджував перед останніми виборами мільйонним накладом. Великими літерами: «Біда України – ненаситність Януковичів». Уже не кажу про передвиборчу програму блоку Тимошенко під назвою «Український прорив»: «Перший пункт – конституційний прорив, котрий полягає в тому, що українці самі будуть писати свою Конституцію…»
Отже, за логікою, щоб послати народу меседж, а не просто послати народ, треба з відповідною програмою піти на вибори й знов отримати мандат довіри… Або не отримати. Є такий «казус Мороза», і добре, що він одного разу вже спрацював…
Нехай, припустімо, – БЮТ і ПР переконали українців, що наміри їхні чисті, а руки нічого не вкрали, бо денно й нощно переписували Основний закон у його ж, народу, інтересах. Тоді в коаліціантів буде рівно чотири роки на те, щоб формувати нову коаліцію, ухвалювати нову Конституцію та закони, вступати в НАТО чи ОДКБ, любити Обаму, Путіна, Мєдвєдєва чи Саркозі. І при цьому вони нестимуть політичну відповідальність.
Ця абетка і є демократією. Тимошенко з Януковичем зазіхнули на святе. Наше право давати їм оцінку. Наше право сказати їм геть. Коли в Італії іржа корупції роз’їла навіть найтитулованіші футбольні клуби – їх, цілком легітимно, відправили у нижчі ліги. Цього року ми, слава Богу, все ж таки матимемо можливість зробити те саме з вітчизняною політичною верхівкою. Або не зробити. Вольному воля.