Перші два рядки написаного Сєрґєєм Міхалковим державного гімну СРСР звучали так:
Союз нерушимый республик свободных
Сплотила навеки Великая Русь.
У перекладі Миколи Бажана ці слова передані з дивовижною точністю:
Союзом незламним республіки вільні
Навік об’єднала Великая Русь.
У цих рядках вражає два словосполучення: «союз нерушимый» «союзом незламним» і «сплотила навеки» «навік об’єднала». Насправді Росія спромоглася утримувати «вільні республіки» 68 років. Союз як нова форма колишньої імперії незламним не став. А втім, йому судилося довге життя.
Лєнінське «Ха-ха!»
Російська імперія розпалася після падіння самодержавства, але більшовикам вдалося повернути під свій контроль більшу її частину, за винятком п’яти країн: Фінляндії, Польщі, Естонії, Литви та Латвії. Національні регіони, у яких функціонували власні уряди, поверталися арміями Льва Троцького «залізом і кров’ю». Разом із тим червона Росія пропонувала завойованим народам радянську форму державності, нібито незалежну від Москви. Компартійна вертикаль влади з диктаторськими повноваженнями ховалася від Конституції, на відміну від управлінської радянської вертикалі. Тому багатонаціональна держава з максимальною централізацією влади могла існувати у вигляді конгломерату незалежних радянських республік.
Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?
На відміну від дореволюційної імперії з її губернським адміністративно-територіальним поділом радянська імперія визнавала право неросійських народів на власну мову та культуру. Народи, які становили більшість на певній території, оголошувалися титульними націями в межах своїх республік, округів і навіть районів. Більші за чисельністю народи здобували при цьому статус автономних республік Російської Федерації без ознак національної державності, а деякі навіть статус незалежних держав.
Під час розгляду національного питання на Х з’їзді РКП(б) у березні 1921 року виявилося, що керівні діячі центрального компартійно-радянського апарату вважали статус незалежних радянських республік-держав тимчасовим. У тому була своя логіка: країна мусила бути такою, як і решта, а для цього незалежні республіки мали бути втягнуті до складу Російської Федерації. Однак пропагандистським ефектом від фіктивної незалежності можна було знехтувати тільки після зміцнення в них диктаторської компартійної вертикалі влади.
За місяць до з’їзду були опубліковані тези Іосіфа Сталіна, який виступав із доповіддю про чергові завдання партії в національному питанні. У схвалених ЦК РКП(б) тезах підкреслювалося, що треба уникнути ізольованого існування радянських республік: «Спільні інтереси оборони, з одного боку, відбудова зруйнованих війною продуктивних сил, з другого боку, і необхідна продовольча допомога нехлібним радянським республікам з боку хлібних, з третього боку, владно диктують державний союз окремих радянських республік». Сталін робив категоричний висновок: «Національні радянські республіки можуть відстояти своє існування і перемогти поєднані сили імперіалізму, лише об’єднуючись у тісний державний союз».
Вчитуючись у слова про «тісний державний союз», сучасна людина могла б подумати, що в тезах ЦК РКП(б) обґрунтовувалася ідея створення держави, з якою вона добре знайома, — Радянського Союзу. Однак насправді йшлося про автономізацію незалежних республік. Специфічна конструкція СРСР ще нікому не спадала на думку.
Учасник усіх українських радянських урядів, а на момент з’їзду член Реввійськради Київського військового округу Володимир Затонський підготував власні тези з національного питання й поширив їх серед членів політбюро ЦК РКП(б). Його не задовольняли відносини всередині компартійної вертикалі влади — між центром і периферією. Тому він заявив, що «метод федерації не дав цілковито очікуваних результатів». Мовляв, на братські республіки дивляться не серйозно, а переважно під дипломатичним кутом зору (згадка про участь УСРР як самостійної держави в укладенні Ризького миру з Польщею. — Авт.). «Нема визначеної лінії, — продовжував Затонський, — спостерігається часто-густо неузгоджене смикання з боку різних центральних установ».
У книжці Геннадія Єфіменка «Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік» (К., 2012) аналізуються тези Затонського та реакція на них Сталіна і Лєніна. Перший у своїй доповіді на з’їзді «зачепив» ці тези, але не сказав нічого конкретного. Другий на пропозицію назвати об’єднувані республіки не Російською (це слово вождь підкреслив), а Радянською Федерацією відреагував на полях тез вигуком «Ха-ха!».
Опонент російськоцентричності. Володимир Затонський на початку 1920-х ставив під сумнів гегемонію Москви, але в 1930-х був страчений
Утім, Затонський виступив на з’їзді в дусі власних тез. «Я особисто не знаю, — заявив він, — у яких взаємовідносинах ми перебуваємо зараз із РСФРР. Ми, тобто ті, хто живе на Україні. Я особисто не розібрався остаточно. Що вже казати про широкі маси! З укладенням останнього договору (мова про українсько-російський союзний договір від 28 грудня 1920 року, у якому підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін». — Авт.) ми чи то знаходимося у федерації, чи то не знаходимося. Треба, щоб це зрозуміли центральні установи, щоб не було такого розгардіяшу, який тут тепер часто-густо спостерігається. Коли певні товариші, коли такі установи, як Центральний комітет, ведуть одну лінію, а наркомати — іншу».
Торкнувся Затонський і питання, позначеного в його тезах лєнінським вигуком «Ха-ха!». «Нам необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно «російську», бо суть не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська. Якщо, наприклад, буде Румунія радянська, якщо буде радянська Німеччина та інший ряд федерацій, чи будуть вони теж називатися російськими? Ні. Цей факт, що федерація «російська», вносить величезну плутанину у свідомість партійних товаришів». Порівняння України з Німеччиною або Румунією засвідчувало, що Затонський не вважав Україну, у якій робив свою партійну кар’єру, частиною Росії.
Після з’їзду
У порядку денному Х з’їзду РКП(б) національне питання стояло останнім. В обговоренні доповіді Сталіна взяло участь лише 3 особи, хоча записалося 29. Делегати поспішали виїхати на придушення повстання в Кронштадті. Тому резолюція з’їзду з національного питання не змінювала непевного становища з побудовою союзу радянських республік. РСФРР, як і раніше, зв’язувалася з іншими де-юре незалежними республіками окремими союзними договорами, у результаті чого вся їхня сукупність іменувалася «договірною федерацією». Російські органи влади та управління безцеремонно втручалися в повсякденне життя «незалежних» республік. Прикладом цілковитого ігнорування республік, урочисто проголошуваних «незалежними», була діяльність Держплану РСФРР. Група його співробітників під керівництвом професора Івана Алєксандрова розробила схему нового економічного районування країни, у якій Україна поділялася на два регіони: Південно-Західний із центром у Києві та Південний із центром у Харкові. Обґрунтовуючи поділ, Алєксандров заявив, що схема створюється «на основі раціонально-економічній, а не на пережитках втрачених суверенних прав». Після обуреного втручання керівників УСРР ЦК РКП(б) ухвалив таке рішення: «Взяти до відома, що ЦК КП(б)У вважає, що запропонований Держпланом РСФРР план районування фактично порушує союзний робітничо-селянський договір (від 28 грудня 1920 року. — Авт.), розбиваючи Україну на дві частини, самостійно підпорядковані московським центральним органам». У цій резолюції ЦК РКП(б) не виявив свого ставлення до конфліктної ситуації («взяти до відома»), але процитував досить гостре заперечення ЦК КП(б)У. Після чого Алєксандров прибув до Харкова й запевнив, що російський Держплан не наполягатиме на поділі України.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
Хоча відносини керівників центральних відомств безпосередньо з губерніями й трестами України підривали значення органів влади в Харкові, їхня байдужість теж погано позначалася на республіці. Коли російські наркомати вважали українські підприємства чужими, вони не виділяли асигнування, підтинаючи їх під корінь. Власних асигнувань у «незалежної» республіки не було, бо її позбавили прав на грошову емісію.
У 1921–1922 роках відбувався процес перепідпорядкування найважливіших об’єктів на території України російським наркоматам. Це супроводжувалося протестами з боку ЦК КП(б)У. Архів політбюро ЦК КП(б)У засвідчує, що мало не на кожному засіданні розглядалися конфліктні ситуації, пов’язані з перепідпорядкуванням об’єктів або ущемленням прав республіканського управлінського апарату в іншій формі. Це не означає, що Харківський субцентр влади відстоював суверенітет республіки, її державні права. Йшлося тільки про боротьбу за власне виживання. Будучи органічним елементом системи влади, компартійно-радянське керівництво України шукало в ній своє місце.
На Донбасі тривалий час тлів конфлікт між партійною та господарською гілками влади. Врешті-решт керівництво республіки стало на бік Донецького губкому партії й усунуло Георгія П’ятакова з посади керівника Центрального правління кам’яновугільної промисловості. Знайти йому рівноцінну заміну в Харкові не змогли і в грудні 1921 року призначили на цю посаду керівника Укрраднаргоспу Власа Чубаря. Йому довелося, суміщаючи дві посади, постійно переїжджати з Харкова в Бахмут і назад. Лєніну така комбінація не сподобалася. Виступаючи з політичним звітом ЦК на ХІ з’їзді РКП(б), вождь кинув із цього приводу кілька саркастичних фраз: «Україна — незалежна республіка, і це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере — як би ввічливіше висловитися? — обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас». Виступаючи в обговоренні звіту, Микола Скрипник зосередив увагу делегатів на ремарці вождя у справі П’ятакова, з якої випливало, що Україна — це все-таки незалежна республіка. «Для мене має деяке показове значення, — сказав він, — мимохідь кинута заява тов. Лєніна, що Україна, між іншим і на щастя, є самостійною державою. Товариші, це мимохідь кинуте зауваження розв’язує життєве питання».
У травні 1922 року Лєнін зазнав першої атаки смертельної хвороби й на кілька місяців утратив здатність впливати на події. За його відсутності в ЦК РКП(б) посилилося значення затвердженого у квітні 1922-го на посаду генерального секретаря ЦК Іосіфа Сталіна. Той власноруч підготував проект рішення ЦК РКП(б) «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками». У ньому передбачалося входження республік у Російську Федерацію на правах автономних утворень із недержавним статусом.
Ідея Радянського Союзу
Дізнавшись, що комісія оргбюро ЦК РКП(б) ухвалила рішення про автономізацію незалежних республік, Християн Раковський під час зустрічі з Лєніним у Горках опротестував його. Останній попросив Сталіна аргументувати позицію комісії. Той у відповідь надіслав 22 вересня лист із такими знаменними рядками: «За чотири роки громадянської війни, коли ми внаслідок інтервенції змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, усупереч своєму бажанню, справжніх і послідовних соціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх смислах і розцінюють втручання Цека РКП як обман і лицемірність з боку Москви. Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, Конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви Конституції незалежних республік».
Вивчивши матеріали обговорення автономізації незалежних республік в ЦК РКП(б) і в ЦК компартій республік, Лєнін запропонував цілком нову ідею: щоб обидві наявні федерації — Російська та Закавказька — разом із Україною та Білоруссю утворили новий союз. «Ми, — писав він, — визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом та нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію». І далі: «Важливо, щоб ми не давали поживи «незалежним», не знищували їх незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік».
Отже, Лєнін стояв за те, щоб, кажучи словами Сталіна, і далі вести «гру в незалежність», «демонструвати лібералізм Москви в національному питанні». Щоб не давати поживи «незалежним», під якими він розумів, беручи це слово в лапки, не справжніх незалежників, а Раковського та інших товаришів по партії, Лєнін тепер уже не бачив жертви в тому, що слово «Росія» зникне з назви держави. Справа була не в назві. Суть, тобто статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної централізованої партії плюс підпорядкованість по радянській лінії найважливіших республіканських наркоматів московському центру, лишалася недоторканною за всіх можливих змін у формі, назві, фасаді.
Донецький «сепаратист». Георгій П’ятаков у 1921-му опинився в центрі скандалу довкола розподілу господарських та партійних гілок влади
За півтора року Лєнін змінив свої позиції і стосовно назви держави, і, що набагато істотніше, стосовно її побудови. Замість перетворення незалежних республік на автономні республіки Росії з неминучою втратою державності він висунув ідею держави, у якій Росія де-юре набувала такого самого статусу, як національні республіки. Невже це була поступка однопартійцям-«незалежникам»?
Ні, звичайно. За ці півтора року і в центрі, і на периферії зміцнилася компартійна вертикаль влади. У березні 1920-го IV конференція КП(б)У відкинула диктат вождів (від ЦК РКП(б) на ній був присутній Сталін) і самостійно обрала свої керівні органи. Через кілька днів ЦК РКП(б) розпустив обраний ЦК КП(б)У і призначив інший склад. У розпорядження тимчасового ЦК із Москви прибула понад тисяча відповідальних працівників. Під час перереєстрації склад КП(б)У зменшився більш як на третину. У березні 1921 року Х з’їзд РКП(б) ухвалив постанову «Про єдність партії» з вимогою розпустити всі фракційні групи й виключити з партії фракціонерів, зокрема членів ЦК. Наприкінці 1922-го РКП(б) вже могла бути гарантом цілісності Радянського Союзу.
Читайте також: Людина в радянському державосуспільстві
Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв формулу, яку запропонував Лєнін, й утворив конституційну комісію в складі Сталіна (голова), Калініна, Камєнєва, П’ятакова, Раковського та Чічєріна, а також представників від незалежних республік. Комісія висловилася за утворення наркоматів трьох типів: злитих, об’єднаних та автономних. Злиті з «безроздільною владою» мали діяти на всій території нової федерації, незважаючи на республіканські кордони. Такого статусу набували ДПУ, Держбанк і Верховний суд. Об’єднані відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я та соцзабезпечення.
Прагнучи переконати власних громадян і зовнішній світ у тому, що об’єднання незалежних республік в одну багатонаціональну державу не означало втрати їхнього суверенітету, конституційна комісія визнала необхідним зафіксувати таку норму: «За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу із Союзу». Пізніше ця норма була зафіксована і в конституціях союзних республік.
Цікаво, як на цю голослівну, не підкріплену механізмом запровадження норму відгукнулися дві людини: Лєнін та український соціал-демократ в еміграції Юліан Бачинський. Останній у книжці «Большевицька революція і українці», опублікованій у Берліні 1928 року, писав: «Ся суверенність поодиноких радянських республік є виразно зазначена в Союзній Конституції, а найяркішим висловом сього є постанова 4-та сеї Конституції, яка признає кождій республіці право на вільний вихід зі свого Союзу». Він побачив у Конституції СРСР гарантію прав людини і повернувся з еміграції у свою Україну, щоб згинути в сталінській катівні.
Колоніальні маркери. Успадковані в СРСР від Російської імперії назви, зокрема залізниць, сьогодні зовсім не відображають географічних реалій незалежної України. Південна залізниця, наприклад, має штаб-квартиру в Харкові
Натомість Лєнін, перебуваючи уже в напівпаралізованому стані, міг тільки спостерігати, як його ідею побудови союзу суверенних республік, від початку поставлену ним на залізобетонний фундамент компартійної диктатури, його ж соратники одягали в конституційні шати. 30 грудня 1922 року він зробив такий прогноз: «Дуже природно, що «свобода виходу із Союзу», якою ми виправдовуємо себе, виявиться пустим папірцем, не здатним захистити російських інородців від навали тієї істинно руської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника і насильника, яким є типовий російський бюрократ».
Утворення СРСР
10 грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд рад. Його делегати звернулися до всіх незалежних національних республік із закликом негайно розпочати разом із РСФРР законодавче оформлення єдиної держави й запропонували скликати загальносоюзний з’їзд одразу після закінчення роботи Х Всеросійського з’їзду рад. І Всесоюзний з’їзд рад відбувся 30 грудня 1922 року. Він затвердив Декларацію та Договір про утворення СРСР (в основному).
Утворений І Всесоюзним з’їздом рад Центральний виконавчий комітет у січні 1923-го сформував очолену Міхаілом Калініним конституційну комісію для доопрацювання Договору. Разом із ЦВК союзних республік вона взялася за розробку фундаментальних положень державного устрою.
Формування союзної держави відбувалося впродовж першої половини 1923 року. Після введення в дію 6 липня 1923-го Декларації та Договору про створення СРСР у союзні органи, починаючи від очолюваного Лєніним Раднаркому, були перейменовані органи російські. Це означало, що вони не тільки фактично (що спостерігалося завжди), а й юридично стали вищими порівняно з органами влади в республіках.
Попри свою декларативність, Конституція СРСР відіграла ключову роль у майбутній долі союзних республік. Зафіксоване в ній право на вихід із Союзу було, по суті, порожнім звуком у генерованому партією силовому полі. Та варто було державній партії зійти з історичної арени, як ця конституційна норма стала цілком повноцінною. Своєю схемою утворення СРСР Лєнін заклав під фундамент багатонаціональної держави, сам того не розуміючи, бомбу сповільненої дії.