Болгарський парадокс

Болгари залюбки повторюють жарт: «У Болгарії немає мафії. Чому? Тому що Болгарська держава сама по собі – це мафія». Часті корупційні скандали в 1990-х і 2000-х посіяли в болгарському суспільстві хронічну недовіру до владних інституцій. Пересічні жителі країни вказують на злиття бізнесу й державної влади як на одну з найбільших проблем Болгарії. Розподіл земель на болгарських курортах чи непрозорі тендери щодо виконання робіт у межах фінансованих Європейським Союзом інфраструктурних проектів – зловживання в цих сферах у якийсь момент стали для країни нормою. Звісно, для Східної Європи корупція – це не новина, проте саме в Болгарії накопичилася критична маса фактів і прецедентів, що спонукали ЄС 2008 року заморозити надходження до країни €800 млн різноцільової допомоги. З них близько €220 млн болгари втратили назавжди. Це перший випадок в історії Єврокомісії, коли на підставі документально підтверджених фактів корупції країні-члену тимчасово відмовили у фінансовій допомозі. Історичним прецедентом стало й те, що болгарське суспільство підтримало це рішення Брюсселя, яке шкодить національній економіці й блокує чимало важливих антикризових проектів.

 

«Наш уряд (у 2008-му – уряд соціалістів на чолі з Сєрґєєм Станішевим. – Ред.) намагався довести, що звинувачення в корупції є перебільшеними, й апелював до національних почуттів болгар. Однак пересічні болгари вже втомилися від корупції й розглядали Єврокомісію як свого союзника. Санкції ЄС сприймалися як такі, що спрямовані не проти Болгарії, а проти уряду», – розповіла Тижню програмний директор Центру ліберальних стратегій у Софії Антуанетта Пріматарова. Напередодні парламентських виборів у липні 2009-го рівень підтримки уряду соціалістів не перевищував 17%. Водночас на боці Євросоюзу виступали 63% болгар. Результат виборів було легко спрогнозувати: перемогу з майже 40% голосів здобула опозиційна партія «Громадяни за європейський розвиток Болгарії» (ГЕРБ) на чолі з мером Софії, в минулому охоронцем Бойко Борисовим. Рівень підтримки сформованого ним уряду на жовтень 2009 року є рекордно високим – 62%. Програма боротьби з корупцією та готовність визнавати правоту європейських чиновників принаймні поки що зберігають у його руках карт-бланш на рішучі дії й реформування системи правосуддя, чия летаргійна бездіяльність часто й призводила до безкарності та зловживання владою. «Бойко Борисов – це така собі болгарська версія Берлусконі. Політик із сильною харизмою, правоцентристською економічною орієнтацією, націоналістичною риторикою та антикорупційними планами. Зараз рейтинг його підтримки навіть вищий, ніж у Берлусконі в Італії», – коментує політичний імідж і секрет успіху чинного прем’єра політолог Даніель Смілов із Центру ліберальних стратегій.

 

ФОТО: ЕРА

 

 

Навіть активні прибічники Бойко Борисова не заперечують, що той вдається до популістської риторики. Так, він справді популіст. Болгарський досвід вкотре засвідчив, що масова зневіра суспільства у своїх можновладцях приводить до владного Олімпу популістів, авторитарних харизматичних лідерів, а часом і правих радикалів. У Болгарії, як і в Угорщині, у 2000-х з’явилася нова ультраправа сила – партія «Атака», чия популярність лише за три роки з часу створення дозволила їй пройти до парламенту. Причому секрет її успіху ідентичний успіху Бойко Борисова: націоналістична риторика плюс заклики покласти край корупції. «Більшість болгар усе ж таки віддають перевагу поміркованішим формам націоналізму, ніж той, який обстоює «Атака», – констатує Даніель Смілов. – Ось чому на виборах ГЕРБ здобув значно більше голосів. На мою думку, радикальний націоналізм «Атаки» можуть підтримати щонайбільше 10% болгар. І все ж таки ця партія залишається доволі маргінальним феноменом у нашій політиці».

 

Потрапивши до парламенту, «Атака» пом’якшила свою риторику й почала дрейфувати у правоцентристському напрямку. В сьогоднішній Східній Європі дуже важливо відрізняти загрозу радикалізації політики від радикальної передвиборчої риторики маргінальних політичних сил. Адже, прийшовши до влади, вони автоматично входять у русло європейської політики й толерують її правила та ліберальні цінності. Приміром, партія Бойко Борисова за всього свого популізму й націоналістичних сентиментів налагодила тісну співпрацю з правоцентристською Європейською народною партією, що має найбільшу фракцію в Європарламенті. Єврооптимізм нового уряду Болгарії – це дуже важливий інструмент його легітимації в очах суспільства. І, зрештою, запорука електорального та політичного успіху в сучасній Болгарії.

 

 

«Суспільство отримує ту владу, на яку заслуговує», – у реаліях не лише Болгарії, а й решти Східної Європи це вже зужитий стереотип незрілої суспільної свідомості. Сам факт того, що болгари в умовах економічної скрути підтримали санкції Брюсселя, а не націоналістичну бутафорію корумпованого уряду, вказує на дорослішання суспільства. Воно починає мислити й розуміти реальність глибше і повніше, ніж ті, хто вважає себе його «політичною елітою». «Наші громадяни вже цілком свідомі того, що не можуть в усьому покластися на свій уряд, – розповідає болгарський політолог Яна Йовчева. –Вони збагнули, що потрібно брати ініціативу у власні руки. Все більше створюється неурядових організацій та громадських рухів, дедалі частіше люди звертаються до нашого омбудсмена та різних інституцій ЄС, щоб захистити свої права. Люди пишуть петиції, страйкують, допомагають бідним».

 

30-річна Яна Йовчева належить якраз до того покоління, свідоме життя якого починалося вже у демократичній і вільній країні. Воно практично не пам’ятає комунізму, звикло до громадянської та політичної свободи, а ще до «неспокою душі й розуму». Саме так молоді болгари називають внутрішній соціопсихологічний стан людей у реаліях ще незміцнілої демократії й такої самої ринкової економіки. Їхні батьки говорять, що за Тодора Живкова (генсек Болгарської комуністичної партії з 1954 по 1989 рік) у них не було свободи, але був спокій. А демократія і вільний ринок цей спокій відняли. Натомість за ці два десятиліття болгарське суспільство отримало великий та гіркий досвід втрачених ілюзій і розчарувань, який сьогодні підживлює популізм, радикалізм, націоналістична риторика.

 

Історія серйозних розчарувань починається з кінця 1990-х. Це був важкий період і економічно, і політично, і соціально. Політику уряду соціалістів у середині 1990-х експерти оцінюють як невдалу. Тоді різко зросла соціальна нерівність, почався масовий «відплив мізків»: близько 800 тис. болгар виїхали з країни назавжди, причому більшість із них – висококваліфіковані фахівці у різних галузях. За словами Яни Йовчевої, соціалісти довели країну до «передреволюційного стану». Наступному уряду Об’є­днаних демократичних сил довелося фактично відновлювати довіру громадян до власної держави й довіру ЄС до Болгарії. Найбільшим досягненням того уряду був початок переговорів із Євросоюзом щодо членства.

 

На зміну демократам прийшла популістська партія колишнього болгарського короля Сімеона ІІ (офіційна назва – «Партія за Сімеона ІІ»), який сформував коаліцію з партією болгарських турків «Рух за права та свободи». Цей уряд продовжив переговори щодо членства в ЄС. 2005 року до влади знову прийшли соціалісти. Усі з названих вище урядів закінчували свої каденції різними корупційними скандалами або ж звинуваченнями опонентів у відсутності продуманої внутрішньої політики. Як наслідок – у 2009-му, через 20 років після падіння соціалістичного режиму, болгари мають більше довіри до далеких брюссельських чиновників, аніж до власних політиків.

 

Демократизація і розвиток ринкової економіки поглибили соціальне розшарування в суспільстві. «Порівняно з кінцем 1980-х – початком 1990-х у Болгарії сьогодні значно більше людей живуть за межею бідності. Зросла армія знедолених і ображених, – констатує Йовчева. – Постійна боротьба за виживання вносить напруження в людське життя, часом через це навіть розпадаються сім’ї». Соціально найнезахищеніші в Болгарії – літні люди та низькокваліфіковані працівники. Вступивши до ЄС, болгари доволі активно мігрують на Захід у пошуках роботи, тому картина життя болгарських маленьких містечок і сіл, до речі, нагадує західноукраїнські терени: там залишаються переважно пенсіонери й діти. Решта на заробітках.

 

ФОТО: АР

 

 

Попри все, за 20 років демократизації Болгарія спромоглася створити макроекономічний стратегічний запас міцності й увійти як ключовий гравець до цілої низки енергетичних проектів. Фінансове становище країни порівняно з рештою східноєвропейських сусідів значно краще. Кілька років поспіль болгарський держбюджет був профіцитним. На кінець 2009-го прогнозується дефіцит у розмірі лише 1% ВВП. Це один із найкращих показників з-поміж 27 членів ЄС. Таким чином, найбідніша країна Євросоюзу із серйозними соціальними проблемами й потребою зміцнення довіри до влади водночас зберігає свою макроекономічну стабільність.

 

Як транзитна країна Болгарія сьогодні одночасно залучена одразу до трьох міжнародних енергетичних проектів: будівництва ініційованого ЄС газопроводу Nabucco, газопроводу «Південний потік» і Транс­балканського нафтопроводу (Бургас-­Александруполіс). До них можна додати будівництво атомної електростанції під болгарським містом Белене. При цьому в усіх цих проектах, окрім Nabucco, безпосередньо задіяна Росія. Планується, що в консорціумі з управління Трансбалканським нафтопроводом Росії належатиме 51,7% акцій, Болгарії та Греції — по 24,15%. Атомну електростанцію під Белене болгари споруджують спільно з російським Атомбуд­експортом.

 

Надмірна російська присутність у національній енергетиці наражається на критику єврореформаторів та експертів, які закликають зробити ставку саме на Nabucco. «Дедалі більше людей починають усвідомлювати, що «Південний потік» – це лише диверсифікація шляхів транзиту (російського газу), – розповідає Пріматарова. – І тільки Nabucco дасть змогу диверсифікувати постачальника. На сьогодні саме цей проект отримує найширшу підтримку всередині країни. І не тільки тому, що він є пріоритетом ЄС, а й тому, що ця труба зробить нашу країну незалежнішою від Росії». Болгарія з-поміж усіх країн-членів ЄС найбільше постраждала від цьогорічного російсько-українського газового конфлікту, оскільки на 100% залежить від поставок російського газу. За даними соцопитування Transatlantic trends, 56% болгар занепокоєні тим, що РФ є монопольним постачальником газу в країну. В 2008-му так вважали лише 44% дорослого населення країни. Таким чином, енергетична безпека є одним із найсерйозніших питань на болгарському суспільно-політичному порядку денному, що так чи інакше визначатиме політику країни протягом наступних десятиліть.

 

За ці 20 років свободи, політичної та ринкової, Болгарія пройшла складний шлях, одним із головних здобутків на якому можна вважати формування та зміцнення громадянського суспільства. Парадоксальна асиметрія незміцнілої державності й значно зрілішого суспільства, що шукає опору в європейському світі, – це феномен нації з великим потенціалом розвитку.[1602][1603]