Парламент Болгарії на початку лютого 2025-го ухвалив закон, яким визнав Болгарську православну церкву єдиним представником православ’я в країні. Закон передбачає припинення будь-яких незавершених процедур реєстрації, що суперечать закону, анулювання раніше затверджених реєстрацій певних релігійних конфесій та заборону реєстрації нових релігійних організацій, які містять у назві слово «православний» або подібні терміни. Анулювання реєстрацій здійснюватиметься за запитом Управління у справах релігійних конфесій Ради міністрів чи прокурора. Релігійним організаціям надається двомісячний термін для зміни своїх назв відповідно до нових правил.
Прецедент цікавий, чи не так? Особливо у світлі нашої української православної багатовекторності. Елегантне й жорстке розв’язання проблеми волею державних мужів і жодних подвійних тлумачень та викручувань.
В Україні відразу заговорили, що досвід Болгарії може стати нам у пригоді для розв’язання проблеми існування московської церкви. І теоретично це так.
Якщо якась організація працює на країну окупанта, її треба забороняти, структури розпускати, а керівництво передавати на дослідження правоохоронних органів. Ідеться ж про національну безпеку. Втім, для цього потрібна жорстка політична воля, якої в Україні, на жаль, не знайшлося.
Плюс релігійні питання надто чутливі. Політики неохоче в них влазять, бо не впевнені, де їм відгукнеться. Тим паче якщо в цих питаннях вони відверто плавають, бо мало що розуміють в церковних розкладах і ними дуже легко маніпулювати. Понад півстолітнє атеїстичне мракобісся й розцерковлення українців кацапобільшовиками даватиметься в знаки ще довго.
А втім, повернемося до болгарського прецеденту. Чи можливо було б в Україні застосувати таку схему й на законодавчому рівні припинити діяльність філіалу московської церкви?
Можливо, але набагато складніше, ніж це вийшло в болгар. У нас трохи інші масштаби проблеми й причини її виникнення. Тут барвиста багатоконфесійність, тоді як в Болгарії понад 80 % громадян належать до однієї Болгарської православної церкви, а інші релігійні групи нечисленні. Ну й найважливіше. Закон, який ухвалив болгарський парламент, насамперед спрямований проти невеличкої релігійної групи, яка відкололася від тієї ж Болгарської православної церкви через незгоду з реформою церковного календаря 1968 року й прихильність до старого юліанського. Звідси й назва «Болгарська православна старостильна церква». Це єдина причина розколу. У БПЦ і БПСЦ немає жодних теологічних розбіжностей.
Ба більше. За два десятиліття, до кінця 1980-х, конфлікт майже згаснув сам собою і значна частина бунтівного духовенства змирилася з новою реальністю й повернулася в лоно церкви. Але після падіння комуністичного режиму в Болгарії його розкол ніби навмисне роздмухали знову. Тоді на виручку болгарським старостильцям прийшли старостильці грецькі з так званого Синоду протистоячих, які заснували на території Болгарії Триадицьку митрополію, що згодом перетворилася в Болгарську православну старостильну церкву та висвятили 1993 року для неї Триадицького митрополита Фотія (Сіромахова). Назву для нової церкви вибрали, очевидно, не випадково. Триадицею називали столицю країни — Софію — за часів правління імператора Юстиніана I (527—565), коли болгарські землі входили до Візантійської імперії.
Утім, за 30 років старообрядницька церква так і не набула широкого поширення в Болгарії, тож на цю маргінальну релігійну групу ніхто серйозно не звертав уваги. Має всього 18 храмів, кілька каплиць і 2 монастирі, тоді як Болгарська православна церква нараховує понад 2600 парафій, 120 монастирів і 7 000 000 вірних. Усі спроби старостильників легалізуватися через реєстрацію донедавна були невдалі. Проте наприкінці 2024 року 16 грудня Верховний касаційний суд Болгарії своєю постановою несподівано дозволив реєстрацію релігійної установи під назвою «Старокалендарна православна церква Болгарії» в офіційному реєстрі релігійних конфесій, чим викликав небувалу хвилю обурення серед політиків, суспільних і релігійних діячів. Парламент країни досить оперативно відреагував на проблему й ухвалив закон, який унеможливив реєстрацію будь-яких релігійних організацій, які містять у своїй назві слово «православний».
Принагідно варто зазначити, що старостильництво для православних церков доволі поширене явище й болгари тут не оригінальні. Є свої старовіри в Греції, Румунії, Сербії. Мають шанс вони з’явитися й в Україні. Уже нові старовіри, не плутати зі старообрядцями, які прийшли до нас колись давно із Московщини.
Календарна церковна реформа 2023 року не всім припала до душі, чимало вірних, м’яко кажучи, з обуренням сприйняли нову реальність, є випадки, коли цілі парафії відмовилися святкувати Різдво за новим календарем, тому всіляке ще може бути. Від старих звичок відмовлятися завжди складно.
Що цікаво, в Україні варіант розв’язання проблеми єдності українського православ’я та усунення на нього впливу московського фактора за болгарським сценарієм також розглядали. Проте його відкинули. Віктор Єленський, голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, у коментарі Тижню зазначив: «У нас був такий законопроєкт. Один із законопроєктів, спрямованих на унеможливлення діяльності Російської православної церкви. Він передбачав, що тільки одна церква може мати назву “православна”. Якщо якась інша церква хоче таку назву використовувати, то має взяти дозвіл у керівного центру тієї релігійної організації, яка є єдиною православною згідно з Томосом. Але громадське обговорення дійшло до висновку, що він не відповідає Конституції України, бо встановлює перевагу однієї релігії над іншою та ламає конструкцію державно-церковних і міжцерковних відносин, які є в країні. Тому що в Україні кілька центрів релігійної сили, які не дозволяють комусь домінувати одноосібно й придушувати інших, релігійні меншини в нашій країні почуваються вільно. Ну, і настоятель тієї церкви, якій дали Томос, зовсім без ентузіазму поставився до тієї ідеї, що даватиме комусь дозвіл називатися православним».
Віктор Єленський також вважає, що для світської країни монополізація визначення «православний» — це порушення її світськості й принципів свободи совісті. «Я не думаю, що ухвалення такого закону в Україні призвело б до консолідації православної спільноти, з одного боку, а з іншого, що він відповідає тим досягненням у сфері свободи совісті, які є в нас. А вони дуже значні й очевидні, навіть під час широкомасштабного вторгнення. Як відомо, Болгарія програла справу в Європейському суді з прав людини, де вирішили, що держава не може монополізувати й визначати, кому називатися православним, а кому не називатися. Інша річ, якщо є спроба зареєструвати церкву з такою ж самою назвою, що призводить до плутанини й до можливих зловживань навколо майна. Тоді так, це проблема. Я боюсь, що то не кінець історії. Тому що цей закон є певною мірою проблематичним».
Шлях, яким вирішили піти українські законодавці, видається набагато поміркованішим від болгарського. Хоча обставини, за яких він обирався, цілком давали змогу для операційного втручання. Чи виявиться ця схема успішною та приведе до добрих результатів, ми дізнаємося лише згодом. Сьогодні ж зрозуміло хіба що одне. Прагнучи усунути вплив країни-агресора на свідомість і релігійні почуття українців через афілійовані релігійні структури, Українська Держава не забажала влазити в міжконфесійні суперечки, а вирішила опертися на свою світськість. Себто бити нормою закону й дотискати найчеснішим і найнепідкупнішим українським судом. Збоку це трохи схоже на пропетляти поміж капель, щоб і вовки ситі, і вівці цілі. Хоча прихильники такої схеми, навпаки, кажуть, що це оптимальне рішення, яке дасть змогу не тільки розв’язати проблему цивілізовано, а й уникнути релігійних війн у країні та розколу суспільства.
Ухвалений Верховною Радою після 2024 року закон про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій передбачає безумовну заборону РПЦ в Україні з наданням українським релігійним організаціям, які підозрюють у співпраці з РПЦ певного часу (9 місяців), щоб порвати зв’язки з Москвою.
Логіка закону № 8371 доволі проста. В умовах агресії Росії щодо України толерування організацій та структур, які закликають до знищення Української Держави й українців, є не припустимим. Це питання не лише принципу, а й національної безпеки.
До того ж на конфесійній чи релігійній приналежності взагалі не акцентується. Під дію закону представники московського православ’я потрапляють з інших причин, тож розпускати соплі про релігійну нетерпимість чи якісь переслідування в них взагалі немає підстав.
27 березня 2024-го в храмі Христа Спасителя в Москві під головуванням очільника РПЦ Кирила Гундяєва й за участі членів синоду РПЦ і багатьох архиєреїв, представників духовних шкіл та монастирів, 278 делегатів, обраних від регіонів, відбувся позачерговий з’їзд Всесвітнього російського народного собору. Цей своєрідний «помісний собор РПЦ» ухвалив Наказ XXV ВРНС «Настоящее и будущее русского мира», у якому напад Росії на Україну проголошується «Священною війною, у якій Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію “Утримувача”, що захищає світ від натиску глобалізму й перемоги Заходу, який впав у сатанізм».
Агресивна війна Росії проти України, окупація, убивства й терор, знищення української, культури та ідентичності виправдовуються тим, що «російський народ зі зброєю в руках відстоює право жити на власній землі в межах єдиної Російської держави». Існування суверенної України проголошується неможливим, «після СВО вся територія сучасної України має увійти в зону виняткового впливу Росії».
Очевидно, що після таких декларацій РПЦ, коли ця організація прямо говорить, що її мета не спасіння людських душ, не простування шляхом Христа, а знищення України, вважати ту церквою чи релігійною організацією можна через силу. Навіть якщо абстрагуватися від її бекграунду й забути про те, що із часу, коли її перезаснував Сталін 1943 року, вона постійно працювала на підтанцівках у КДБ і фактично була її філією для контролю над вірними. Тому заборона в Україні діяльності РПЦ є цілком виправдана й зрозуміла. Благословляючи дії Путіна й так зване СВО, РПЦ — фактично учасниця війни проти України.
Але, на жаль, так історично склалося, що ця організація досі тримає в Україні під своїм контролем, більшим чи меншим, іншу організацію УПЦ, яка де-юре в неї входить, що теж іменує себе церквою і має вплив на сотні тисяч людей, які вважають себе її вірними. Заборонити діяльність УПЦ напряму не те щоб занадто складно й небезпечно, але чинна влада на це не готова йти з різних причин. Натомість держава пропонує УПЦ законом вийти з організації-терориста РПЦ і перестати з нею співпрацювати. Мета цієї пропозиції цілком легітимна: не дати можливості оперувати в Україні організації, яка хоче ту Україну знищити.
Закон, звісно, передбачає певний таймлайн. Законодавець дає виконавчій владі час на ухвалення нормативно-правових актів, які запустять закон у дію. Який час дається для дослідження, чи є ця організація пов’язана з РПЦ? Дає час на припис, коли з’ясується, що така приналежність існує.
Проблема з УПЦ (МП) полягає в тому, що добитися від неї чесності й прозорості майже неможливо. Після повномасштабного вторгнення, коли дамоклів меч завис над її головою, задля свого збереження вона була готова розповідати, які завгодно нісенітниці про те, що не має жодного стосунку до РПЦ, навіть вносити показові правки до статуту, але багато фактів указують на протилежне.
УПЦ (МП) все ще залишається частиною РПЦ щонайменше тому, що її настоятель є другим членом синоду РПЦ й немає офіційних документів, які вказували б на те, що такі зв’язки були остаточно розірвані. Що УПЦ вийшла зі складу синоду РПЦ, зі складу архієрейського собору, міжсоборної присутності й синодальних комісій. Врешті немає листа до православних церков про те, що УПЦ більше не є частиною РПЦ.
Якщо релігійна організація так і не зможе підтвердити своє розірвання стосунків із церквою країни агресора справа йде до суду. І це мегадемократична процедура. Тому що останню крапку в припиненні діяльності тієї чи іншої організації ставить суд. Ніхто ніколи не зможе закинути українським законотворцям, що вони вчинили щось протизаконне. Втім, це і серйозна вада цієї схеми. На жаль, усі демократичні процедури мають одну проблематичну ділянку — обов’язковість і чіткість виконання. Зазвичай усі благі наміри в нашій дуже демократичній країні розбиваються саме об ці непереборні й нездоланні рубежі.
Як буде в цьому випадку й чи спрацює логіка законодавців — покаже час. Варіантів розвитку ситуації багато. Від категоричної відмови зрікатися московських покровителів до якоїсь гібридної моделі існування УПЦ. Дуже малоймовірним є те, що УПЦ попроситься доєднатися до ПЦУ, щоб у такий спосіб узагалі розв’язати проблему. Принаймні поки біля керма цієї організації перебувають старі промосковські кадри. Уже очевидно, що ця структура поважно схудне й, можливо, навіть зможе приміряти на себе вериги та лахміття пустельника. Чимало парафій і притомного духовенства уже давно на низькому старті й лише труднощі, пов’язані з процедурами переходу, дещо гальмують процес.
Також очевидно, що найслабкішою логістичною ланкою в цій схемі є суди, на які покладена найвідповідальніша робота. Як вони себе поведуть і чи не стануть інструментом у чиїхось руках, можна тільки гадати. Ну і звичайно, що сподіватися, ніби Москва так легко взагалі дозволить знищити свого найважливішого агента впливу в Україні немає жодних підстав. А отже, попереду ще багато чого цікавого й запастися попкорном буде зовсім не зайвим. Спостерігаймо.