Микола Ілійчук з позивним «Микула» — родом з Прикарпаття. Повномасштабне вторгнення він зустрів як студент п’ятого курсу Буковинського державного медичного університету. Сьогодні Микула — бойовий медик медичної служби «Ульф» 1 окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі». Військовий каже, що дім, оточений лісом і річкою, завжди був його місцем сили. А нині дім там, де бойова машина й побратими.
У розмові з Тижнем він розказав про роль інтуїції під час ворожих обстрілів, «штурм» літератури на фронті й прірву між військовими та цивільними.
Від студента до роботи з мінометом
Ніхто з нас не задумувався про можливі наслідки вступу до лав ЗСУ. Ми просто пішли робити те, що від нас вимагали. Можливо, виховання, література, середовище, у якому я жив до того моменту, відіграли свою роль.
27 лютого пішов у ТЦК, але зрозумівши, що нову частину тільки створювали й роботи скоро не буде, повернувся додому. За день-два мій товариш Катана — ветеран батальйону «Донбас», священник і бойовий офіцер — запитав, чи не хочу я приєднатися до його мінометної батареї як бойовий медик. Я погодився й наступного дня поїхав з ним.
Мінометна батарея починалася з небагатьох людей — частина з нас були знайомими й друзями задовго до війни. Минув місяць, доки ми виїхали в зону бойових дій. Це був період роботи над собою і батальйоном. Я виконував обов’язки інструктора з тактичної медицини. Коли вже виїхали на позиції, наш батальйон став в оборону на Донецькому напрямку. Катана, Гуцул, Борода і я часто працювали разом і найкраще володіли оперативною ситуацією. Доки не було мінометів, займалися аеророзвідкою, вивчали ворога, визначали цілі й позиції. Коли з’явилось озброєння й БК, працювали майже щодня.
«Кожного виїзду просив, щоб не було поранених»
У нас виявилися дуже продуктивні липень і серпень. Усе починалося з роботи на полігоні: вивірка, пристрілка, вивчення балістики мін. Уперше виїхали із суміжним підрозділом — мінометниками, а потім працювали самі. Це було так: приїхали, розклалися й відпрацювали по цілях. Були такі моменти, що п’ята міна долітає, а ми, уже спаковані з мінометом, переїжджаємо на другу точку.
Штурм околиці Куп’янська
Кожен виїзд супроводжує ризик. Не потрібно багато людей. Скупчення — це спокуса для ворожих артилеристів. Що більше особового складу, то легше вас помітити й нанести вогневе ураження. Тому все йшло до того, щоб його зменшити. Нема сенсу брати ще одного бусоліста чи закидаючого, якщо один боєць може поєднувати дві професії. Так я почав працювати на мінометі.
Читайте також: Марія Андреїшин: «Інколи хлопці не вірять, що мають рани, та просяться назад до побратимів»
Проте моя стихія — медицина. Виїжджаєш із мінометом, а із собою — завжди медичний рюкзак. Під час роботи зосереджений на рації. У період, коли з медиків ти найближче до позицій, розумієш що в будь-який момент можеш стати потрібним не тільки своїм хлопцям.
Коли є поранені, ти холодний і завжди поводишся впевнено. А от у момент, коли їх ще нема, майже завжди в напруженості. Як кажуть, очікування смерті — гірше самої смерті. Кожного виїзду просив, щоб не було поранених і не довелося застосовувати знання з медицини на побратимах. Утім, хочеш завжди бути поряд, коли щось станеться. Це відбувається на рівні інтуїції, коли відчуваєш ворожі обстріли. І тільки в рації лунають перші слова, ти чуєш інтонацію та одразу вдягаєш бронежилет, не очікуючи запита на евакуацію. Професійні військові розповідають про поранених побратимів спокійним, урівноваженим і методичним голосом. У «свіжих» це крик.
Про читання літератури на фронті й мрію стати військовим хірургом
Обсяг тої медицини, якої навчився за шість років, більшою мірою не потрібен в тих умовах, у яких я працював. Дайте мені звичайну людину з бажанням учитися — і за два тижні зроблю з неї героїчного бойового медика. Проте освіта, купа прочитаної літератури й навчання інших додало впевненості у своїх діях.
Не буває заочної медицини. Але саме коронавірус відкрив можливість дистанційного навчання. Коли я не був на виїздах, міг підключатися на заняття, вечорами читав книги й удосконалювався — так минув п’ятий курс. На шостому пішла серйозна робота, тому часу було менше. Але університет пішов мені назустріч. Якщо подумати, чи я щось втратив… Теорію старався підтримувати на рівні. А з огляду на карантин роботи з пацієнтами було небагато, тому сподіваюся, практика теж не постраждала.
Єдине — здебільшого тут я набуваю навичок в інтенсивній терапії. Але моє покликання — хірургія. У цьому відчуваю себе обділеним. Навіть тепер, коли передаю поранених, стараюся затриматися якомога довше в операційній
Про те, заради чого варто звертати гори
Сил надають люди. Це насправді болюча тема, бо з десяти зустрічних тільки один це й робить. Серед людей на Донеччині, Луганщині й Харківському напрямку є велика частка ждунів, які чекають ковбасу по рубль тридцять, кірпічний хліб і російську владу. Це болить. Як, оцінюючи століття тоталітарного режиму, знищення інтелігенції, три Голодомори, заслання й мільйони постраждалих, можна чекати на росіян? У кожному населеному пункті й місті пам’ятники загиблому невідомому солдату й по літачку на додаток, але жодного — пам’яті жертв політичних репресій. Люди не знають цього. Коли ти проходиш повз них, відвертають голови. Коли живеш на другій лінії, а на першу виїжджаєш працювати — нема, де навіть оселитися… За одну квартиру, повністю розбиту, з нас хотіли взяти 17 тисяч гривень.
Читайте також: Донеччанин, муфтій, парамедик. Історія Саїда Ісмагілова, який евакуює поранених на фронті
Але, утім, я пригадую Запорізький напрямок, де їдеш, а в одному із сіл назустріч нашій камуфляжній машині вибігає купа маленьких дітей, які кричать «Слава Україні!». Або заходиш в магазин — і вони просто обліплюють тебе: «Дай шеврон, дай шеврон!». Або коли на фронт приходять листи від підлітків… Не можеш уявити, наскільки це глибокі особистості уже сьогодні та яка в них свідомість. Це не порівняти ні з чим. Після цього хочеться звертати гори, викладатися на сотку, вставати вдосвіта й цілий день пахати, щоб якомога швидше це завершити нашою перемогою.
«Розуміння не прийде до того моменту, поки це не торкнеться кожної сім’ї»
Нам не вистачає згуртованості, яка була на початку в Києві. Тоді війна була у всій державі, а нині вона тільки у військових. АТО-2 — це не міф.
Між тилом і фронтом формується прірва — і вона дедалі глибшає. Якщо оцінювати психіку й фізіологію людини, це захисна реакція на стрес. Люди звикають і не відчувають, що йде війна. Не володіють інформацією, хто такий військовий і що з ним відбувається, із чим прощається той, кого привозять накритим прапором, і на які жертви щодня йде той, хто ще дивом живий. Це розуміння й не прийде до того моменту, поки це не торкнеться кожної сім’ї. Жінка, син чи родич якої воює або, не дай Боже, загинув, ніколи не зрозуміє ту жінку, якої ця війна не торкнулася.
Читайте також: Її робота – дорога. Історія дівчини, яка рятує українських воїнів
Це не привід засуджувати когось, розбирати на лівих і правих. Але на те ми й особистості, щоб углядатися й спільними зусиллями залишати в собі ці питання гострими й живими. Частина людей думає, що все вже добре, а решта кожного дня стикається зі смертю. У певний момент думаєш, що вже нічого не здивує і ти повністю зачерствів. А смерть — така річ, яка знайде, чим здивувати, і забере ще когось із найближчих.
