Ірина Токарчук (Дарина) родом з Луцька, лікарка медичного пункту 3 батальйону 46 окремої аеромобільної бригади. На війні від 2014 року. Працювала в добровольчих підрозділах з «Госпітальєрами», була інструкторкою з тактичної медицини. Потім перерва на навчання, бо «у випускні роки треба більше вчитися», трохи медичної практики в лікарні, а далі знову війна.
Дарина — унікальна оповідачка, тому далі буде тільки її пряма мова з незначним редакторським втручанням. Розмовляли про війну, її роботу на війні, про те, як змінюється війна і як трансформується допомога пораненим. Поле бою сьогодні зовсім не таке, як було в лютому 2022-го чи навесні 2023-го, усе змінюється доволі динамічно, і це важливо розуміти.
Шлях у військові медики
У 2014 році, одразу після Майдану, ми в університеті пройшли військову підготовку, загальну тактику, медицину, і питання, їхати чи не їхати на Схід, навіть не стояло. Тому що я ж можу. Я підготувалася, навчилася, у мене нормальна фізична підготовка, більш-менш орієнтуюся що робити, як поводитися, і я можу поїхати. То чому ні? А поки працюватиму, хтось інший готуватиметься.
Така в мене була логіка 2014-го. Медицина в армії майже відсутня, усе розвалене, забезпечення немає, і поки вони розкручуватимуться й набиратимуть якоїсь швидкості, то ми, добровольці, тим часом попрацюємо. Налагодимо те, що зможемо, і підемо назад у цивільне життя. А військовики нехай беруться за справу. Власне, так воно й сталося. Добробати виконали свою місію на початку війни, коли армія не була спроможна щось робити, а далі настав час збройним силам розвиватися.
Перед початком повномасштабки я думала так само. Спланувала собі, що коли почнеться, то знову піду з добровольцями. Ми зробимо те, що вміємо й можемо, заповнимо прогалину, а коли до всіх нарешті дійде, що треба вставати й починати рухатися, коли вони підготуються та прийдуть, то ми знову повернемося до цивільного життя. Я планувала, що на це піде кілька місяців. Помилилася. У 2014 році не помилилася, а тут трохи не вийшло.
Про військову медицину тоді й сьогодні
Якби 2014-го я зайшла в таку протишокову, як зараз, то мала б шок. Бо такого не було ніде. Ми іпепешками (марлевими кровоспинними пакетами) 1984 року мотали. У мене була оця сумка санітара бурого кольору із червоним хрестом на білому тлі. І це єдине, що було. Уже згодом потрошки з’явилося поняття тактичної медицини. Волонтери почали це пропагувати, завозити засоби з-за кордону, якісь розхідники почали з’являтися. Ми дізналися про турнікети, бандажі ізраїльські. А на початку були голі й босі. Я кросівки мала звичайні. Першу форму мені волонтери з Івано-Франківська передали в серпні 2014 року. Британську із секондхенду. До того ходила в хебешній формі «Дубок», яку в брата забрала, він її в школі на ДПЮ носив. Наколінники хлопці купували звичайні спортивні еластичні. Усі були голодранці. Але було бажання. І робили в тих умовах, здається, неможливі речі. Хлопці штурмували, звільняли, диверсії влаштовували в тилу ворога.
Велика війна
Уже від грудня 2021 року в нас із «Госпітальєрами» був план дій, якщо почнеться повномасштабка. Усі знали, що вона буде. Яна Зінкевич запропонувала мені бути лікаркою в одному з екіпажів медеваку, які формували по Україні. Я мала працювати у львівській команді. Відповідно, 24 лютого за вже готовим планом дій ми вирушили на точку. Кілька днів чекали, але «Госпітальєри» не придумали, куди нас відправити, тому ми здезертирували на війну в 95 бригаду. Один з наших зв’язався з комбатом і запитав, чи потрібні медики. На той час медики були потрібні всім.
Ми виїхали 3 березня, а 4-го числа почалося виконання, і 15 березня мене мобілізували. Дистанційно. Сестра поїхала у військкомат і сказала, що я вже на війні. Я працювала тоді в опіковому відділенні Луцької міської лікарні, і в мене закінчилася відпустка без збереження заробітної плати. Треба було щось вигадувати, щоб не звільнили й щоб не втратити ліцензію.
Оборона столиці
З 95 бригадою працювали на Київщині. Це був 51-й кілометр Житомирської траси, крайня позиція нашого батальйону, міст на Макарів. Наш 2 батальйон був у самому Макарові. Потім на основі цих двох батальйонів сформували 46 бригаду.
У нас була класична схема, за якою ми працювали ще від 2014 року на Донбасі: кейсевак, або такевак, і медевак. Тобто бойові медики евакуйовують пораненого з поля бою на транспорті або чим прийдеться до мене, і я вже швидкою до лікарні. Але оскільки тепер трохи інша війна, танки й артилерію застосовують активніше, то не завжди так спрацьовувало. На Київщині ще більш-менш, там не було аж так активно. Але загалом ми спробували й зрозуміли, що треба дуже підлаштовуватися до обставин, тобто не можна приклеїтися до однієї схеми і за нею працювати постійно. Почали адаптовуватися до того, що навколо відбувається. Наприклад, якщо треба, то за п’ять хвилин розгортали стабілізаційний пункт прямо на тротуарі чи в якомусь приміщенні. Якщо треба, то стабілізували в транспорті. Або якщо небезпека, то спочатку від’їжджали на певну відстань, тоді зупинялися й стабілізували. Тобто все було дуже динамічно. Ну а на Херсонщині все ще більше змінилося.
Битва за Південь
На Херсонщину ми зайшли повним складом бригади. Усі були мотивовані, готувалися кілька місяців у навчальному центрі. Багато хто був ще від початку з Київщини. Це був золотий склад бригади. Усі прямо рвалися в бій. Коли почалися перші штурми, звичайно, було дуже важко, бо ніхто собі навіть уявити не міг, як буде. Але було бажання працювати, був ентузіазм, були ті, які вміли. І відповідно, успіх був досить великий.
Працювати там було набагато простіше. Артилерія, танки, авіація, але не було дронів. Тільки розвідувальні, постійно щось висіло. У нас тоді лише з’являлися ці ручні аутели, мавіки. Але трансляції ще не було. Зв’язок тільки по рації, старлінків мало, робота в полі, в окопах. Привезли, швиденько зробили, бо накриють, і відправили. Хороші часи були. Ще люди всі були. Відтоді залишилося дуже мало. З першого складу батальйону взагалі одиниці.
Читайте також: Парамедикиня: «Страх — твій друг на війні. Він допомагає вижити»
Я була на стабілізаційному пункті. Там це два рюкзаки, парамедик і часто ще один парамедик. Працювали в полях, якнайдалі від позицій. У бойових медиків, які з підрозділами, була зовсім інша робота. Вони прямо на передовій, і на штурми ходили, і виносили поранених. У нас протягом усіх цих місяців (липень — вересень) було кілька штурмів. І за той час ми зробили досить багато виїздів. На виїздах вели зворотний відлік, тобто приблизно знали, скільки виїхало особового складу, і кожного разу, коли когось евакуювали, то віднімали.
Шервуд
Там є так званий Шервудський ліс за Інгульцем. Усюди акації, а там сосни. У тому місці за Інгульцем зробили плацдарм. Це 35 бригада морської піхоти й ще якісь підрозділи першими штурмували. Відбили якраз до цього лісу. Не знаю, як їм це взагалі вдалося: через переправу, по голому полю дійти до лісу, де москалі нормально окопалися. Потім уже з того лісу розширявся плацдарм. Коли наші просунулися, ми теж могли заїжджати за переправу, бо спочатку була така точка «Цегла», куди привозили на броні поранених, і там уже працювали медики.
Навіть саме словосполучення поїхати за переправу — це щось як в інший світ. І воно так відчувалося там. До переправи все спокійно. Ну прилітало, але нормально. Тільки переправилися — і наче потрапляєш у якийсь фільм. Скрізь прилітає, хаос. Швидко перетинаєш поле, висаджуєшся в Шервуді, бігом шукаєш якийсь бліндаж чи окоп. Дуже цікавий досвід. Це був передостанній наш виїзд перед звільненням. Наступний — уже рейдові дії.
На Шервуді ми зробили стабік біля дороги. Ну як стабік… Невелика галявинка, ящики з-під БК, на них ноші, поставили табличку на полі — 300. Усі, хто проїжджав повз, якщо помічали табличку, зупинялися й скидали нам поранених. Неважливо, наші підрозділи чи з інших бригад. Жили ми в лісі у двомісній норі. Якщо на Донбасі вночі ми, навпаки, працюємо, то там ніч була спокійна, артобстріли зрідка, евакуація вдень, бо не було дронів-камікадзе.
І от якогось ранку покинулися, готуємося до роботи, п’ємо каву й чуємо: стрілкотня якась. Було зрозуміло, що хтось вирішив збити безпілотник. Ми такі: «Блін, зараз почне прилітати». І справді, п’ять хвилин — і накрило. Уже не пригадую, гради чи що. І крик: «Медики!». За рюкзаки, біжимо. Сто метрів від нас купа поранених і загиблих. Прилетіло чітко. Таке враження, що люди в колі шашлик смажили, у центр поцілило — і їх порозкидало. Надаємо допомогу, розуміємо, що зараз буде ще. В одного нижня щелепа відірвана, в іншого відкрита черепно-мозкова, там переломи відкриті… Начмед побіг по броню, щоб одразу вивезти, а ми оцих важких витягнули до дороги й біля чиєїсь броні, щоб прикритися, намагаємося стабілізувати. Починає прилітати. Робимо все лежачи. Приїхав начмед, повантажили поранених, відправили, і тут з лісу виходять два хлопці. Я так розумію, що це їхня броня була. Вони до нас підходять і кажуть: «А чого ви ховаєтеся під цією машиною?». — «Ну хоч якесь укриття». — «Там просто повна машина БК…»
Читайте також: Бойовий медик батальйону «Вовки Да Вінчі»: «Частина людей думає, що все добре, а решта стикається зі смертю»
Концентрація обстрілів на Херсонщині була набагато сильніша, ніж на Донбасі. Ми коли приїхали на Донбас, тиждень стояли в одній точці й по нас жодного разу не прилетіло. Ми були в шоку. Купа машин, такий трафік, як розв’язка в Києві, усі крутяться туди-сюди, броньовики, перевантаження БК, евакуація, і все на одному місці, на одному перехресті. І жодного разу нічого не пролетіло, хоч було недалеко до позицій. На Херсонщині ми вигрібали страшно. Викошений ліс, кілька нір, і чотири медики там живе. І по нас кожного дня, зранку до вечора, безперестанку. І це позиції медиків. Я лише уявляю, що було на позиціях… По нас принаймні авіація не працювала. А на позиціях же ж страшне, що робилося. Літаки москальські літали дуже рясно. Ми були за п’ять кілометрів від позицій, і вони залітали навіть за нас, десь там розверталися. Гелікоптери залітали. Відпрацювали й потім поверталися. Ми це називали подивитися, куди влучили.
Машини біля себе не тримали. Якщо довго стоїть на одному місці якась техніка, туди прилітає. Люди могли бути, а техніка ні. У цьому була проблема, бо техніку палили дуже швидко. Евакуйовували часто пішки. Особливо на початку, як тільки цей плацдарм відкрили. Доставлення всього теж пішки. Туди взагалі нічого не заїжджало. Насправді евакуація і медицина під час повномасштабки була складна всюди й завжди. Незалежно від напрямку й часу. Просто має свої нюанси.
Я так розумію, що ми там на себе сильно відвертали увагу, і це спрацювало. Хоча тоді ми дуже критикували командування. Як то так, ми просто сидимо, відгрібаємо від арти й нічого не робимо. Ну тому що ти безпорадний. За весь той час, за кілька місяців я не побачила жодного кульового поранення. Геть усе було від артилерії та танків. Здавалося, що немає сенсу в тому всьому. Просто сидиш, а по тобі летить. Але виявляється, що сенс був.
Коли вже пішли рейдові дії, звільнення Херсонщини, коли люди нас зустрічали як визволителів, було трохи дивне відчуття: та ну, ми ж не звільняли, ми просто проїхалися Херсонщиною і стали на березі Дніпра… Але якщо подумати й оцінити ситуацію, то таки звільняли, поки відгрібали на тому плацдармі. Нам не довелося штурмувати кожен метр, але ми відгребли достатньо там, і це сприяло тому, що ворог вийшов з тих територій. Тому так, це було звільнення.
Донбас
Війна на Донбасі вже була інша. Перший наш виїзд туди — це Курдюмівка, початок грудня 2022-го. Ми як приїхали, усе почало блискавично змінюватися. Буквально за години обставини ставали іншими. Ми звикли, що на Херсонщині мали планування, взаємодію з іншими підрозділами, рекогносцировку. Там кожен знав, що він має робити, куди йде, карти, точки. На Донбасі не так. На цей виїзд я поїхала швидкою. Їдемо собі колоною, повернули вже в бік Курдюмівки, і тут всі зупиняються. Я розумію, що відбувається щось не те. А ми в кінці колони. Кажу водієві, щоб швидко розвертався і їхав назад на поворот. Ми розвернулися, виїжджаємо, і я бачу, що вся броня розвертається. Перші броньовики стають і затуляють інших, дають їм змогу розвернутися. На щастя, обійшлося без втрат. Виявилося, що позиції ворога були не такі, як ми уявляли за розвідданими. За той час, поки ми їхали, ситуація змінилася.
Другий наш виїзд — це Бахмут. Треба було відбити в москалів позицію в приватному секторі на околицях міста. Ми називали її трикутником. Наш батальйон зайшов, звільнив той трикутник і закріпився.
Загалом, як порівняти з Херсонщиною, наша робота як медиків на Донбасі стала легшою. Ми могли щось робити, працювали в транспорті, чергували в броньовику кілька днів, ночували в ньому, і було спокійно. Ну трошки прилітало, але проти Херсонщини, то взагалі нічого. Під час першого штурму ми весь день простояли за півтора кілометра від позиції й по нас ні разу не прилетіло. Там мінометом можна було крити як завгодно, але нічого. А на той момент уже в медіа йшло: Бахмут — м’ясорубка. Для нас це було дивно. Бо ж де м’ясорубка? А потім, так, почалася м’ясорубка. Ситуація ускладнилася надзвичайно.
Соледар
І тут знов-таки була якась інформаційна маніпуляція людьми. Усі туди їхати страшно боялися. Соледар — це прямо жесть, що відбувається. Ми зайшли бригадою — нормально, можна працювати. Хлопці там косили москалів, як у тирі. Артилерія наша працювала. Там справді круто було.
Ми намагаємося працювати так, щоб поранені не були довгий час без медичної допомоги, тобто максимально, як можемо, наближаємо допомогу до них, якщо є потреба в очікуванні евакуації. У Соледарі відстані маленькі, стабік спочатку був непотрібний. Досить було забрати бронею до певної точки, далі швидкою, а у швидкій стабілізувати. Але ситуація щодня ускладнювалася, і треба вже було стабілізувати на місці, а тоді відправляти. Бо не завжди було можливо відправити. Я тоді зробила стабілізаційний пункт на КСП батальйону. Там було достатньо місця, бо це був магазин соляних виробів: у куточку КСП з моніторами й мапою, комбат, комбриг, заступник комбрига, Сирський, до речі, туди приїжджав, і одразу біля входу ми. Прямо на підлозі стабілізували. Була ще кімнатка, де можна було хлопців тримати.
Наприкінці лишилася тільки наша бригада й прикордонники. Скільки могли, ми тримали. Потім було оточення. Москалі взяли під контроль крайню дорогу, але не мали нічого протитанкового й нічного бачення, тож ми на броні вночі заїжджали. Наш комвзводу матеріального забезпечення навіть возив баняки з їжею. Ми вже в оточенні, вирішують, як нас вивести, — і тут він забігає на КСП з баняком гарячого борщу.
Так само начмед 4 батальйону вивозив поранених. З транспортом уже було тяжко, і йому сказали після евакуації привезти БК. І теж ніч, ми в оточенні, евакуації немає, я складаю поранених штабелями, думаю, як їх вивезти. Чи, може, щоб пішки виходили ті, що можуть, але з ким відправити… Тут заходить Владислав. Каже: «БК привіз». А до командирів: «Там якісь підрозділи по мені з кулемета працювали». — «То вже москалі. Ми в оточенні». — «Та яке в оточенні, — каже, — я проїхав». — «Влад..!» — «Ну добре, там хлопці розгружають БК, давай поранених, я поїхав назад». Влад повантажив усіх поранених і поїхав назад. І виїхав. І ми змогли тоді також їхати.
Читайте також: Марія Андреїшин: «Інколи хлопці не вірять, що мають рани, та просяться назад до побратимів»
Ми вийшли із Соледара змерзлі, хворі, мороз страшний був, багато поранених, хлопці змучені. Усі такі: «Їдемо в розташування, там зараз в душ». І тут — ні, сьогодні ввечері заходимо знову на позицію. Усі відмовляються, тож мусимо ми…
Кожен виїзд був інакший, не схожий на попередній. На кожному етапі все змінювалося. Після Соледара ми чергували на трасі Слов’янськ — Бахмут у швидких машинах, куди нам хлопці вивозили бронею поранених. З евакуацією там було дуже складно. Почало все танути, могла проїхати лише гусенка. На пагорбі стояв ПТУР і знімав майже кожну броню, яка їхала. Ми почали відправляти по бойовому медику на КСП рот, щоб туди зносили поранених. Він стабілізував, і вже переважно вночі вивозили. А ми на дорозі їх приймали й везли далі в стабпункт. Жили в машинах: стояли, забирали, привозили. Потім нам прилетіло на трасі, тож переїхали трохи ближче. Там знову прилетіло.
Робота була не дуже, мені не подобалося. У тебе є буквально 15 хвилин у машині, машину теліпає, впираєшся руками й ногами… Я тільки зупиняла машину, щоб внутрішньовенний доступ поставити, а все інше робили на ходу.
Останні дні фортеці
Потім нас вивели в бік Запоріжжя. Думали, буде відновлення й підемо в контрнаступ, але у квітні наш батальйон відправили на Бахмут. Це вже останні подихи Бахмута. Там була печаль. Це єдиний раз за весь час, що мене почало теліпати, коли почула, що їдемо на виконання і що це Бахмут. Бо раніше, хоч би яка ситуація була, хоч які умови були, ми все одно діяли за якимось планом з медицини. Зазвичай цих планів було багато, і якийсь там гібрид з них спрацьовував. А тут я навіть не могла уявити, що ми можемо там зробити. Стабпункту в Бахмуті вже не було, майже в оточенні, доїхати можна тільки однією дорогою. Стабпункт у Часовому Ярі. Оскільки відстань немаленька й дорога така собі, то треба, щоб медики були прямо в Бахмуті. Було зрозуміло, що територія наша там зовсім маленька, а отже, вся арта на невелику площу. Тобто це буде капець як складно.
Ми туди поїхали, і загалом працювати вдалося. Зробили стабік у підвалі на КСП. Коли вже підери були близько, ми звідси переїхали в інший підвал. Потім нам це КСП спалили: попала запальничка. Пам’ятаєте оці відосики з Бахмута? Воно тоді кожного вечора прилітало. Ми через дорогу перебігли в інші будинки. Там теж прилетіло, наступного дня ми вийшли. Уже навіть вийти було складно, не розуміли, проїде броня чи ні. Нашу попередню з ПТУРа підбили. І оце ми їдемо, а я котика везу, шотландця. Перед виїздом начальник штабу його виніс, каже: «Дарина, тут ще один на евакуацію». Я і собачку перед тим вивезла – Тильду, яка зараз у моїх батьків. Вона до нас сама прийшла в підвал на тому другому КСП, який згорів. Був там ще один собачка, якого хотіли вивезти, але не встигли. Влучив осколок, і він загинув.
Ми коли виїхали, то довго жартували, що насправді ми не виїхали, а всі там лишилися, що нас там усіх забаранило і що просто наша свідомість у паралельній реальності. Ну бо, справді, нереально взагалі, що так усе вдалося. Обставини були такі, що досі дивуюся, як це все обернулося так.
Нашестя дронів
Перелом відбувся на Запоріжжі. У Бахмуті ми ще могли якось викручуватися, був стабік, доїжджав транспорт, якщо швиденько. А на Запоріжжі вже все. Спочатку бойові медики пішли, як завжди, з підрозділами — і тут один мінус, два мінус… І це при тому, що в нас два комплекти бойових медиків. Поки було відновлення, старі медики, які вижили, підготували штатних бойових медиків, яких прислали з навчальних центрів. Окрім цього, ми практикуємо в батальйоні позаштатних бойових медиків. Командири нам дають бійців, які не надто задіяні, і ми готуємо їх разом із цими штатними. І однаково мало виявилося через оці дрони.
Зовсім змінилася логістика вивезення. Просто до якоїсь певної точки може доїхати медичний транспорт, а далі все. Хоч би що там було, він далі не може поїхати, бо як поїде, то назад не повернеться. Солдати просто-таки змушені спочатку якось самі собі надати допомогу або один одному, як навчилися. Тоді самостійно винести пораненого до певної точки, куди може під’їхати транспорт, і звідти вже евакуація. Іноді вона триває, як було на Запоріжжі, 8–12 годин. Були випадки, коли бійці самі собі накладали турнікети, не змінювали їх на якісь інші методи зупинки кровотечі й виїжджали вже з некротизованою кінцівкою — це, відповідно, ампутація. Усяке було.
Про основне
Усі мають бути підготовлені. Кожен військовик має знати тактичну медицину на тому рівні, щоб врятувати себе й побратима. А в нас недостатня підготовка й мотивація для навчання, щоб урятувати себе. Я не знаю, із чим це пов’язано. Так, є проблеми з евакуацією, забезпеченням тощо. Але є речі, на які ти сам можеш вплинути: не ловити ґав у навчальному центрі, а вчитися, слухати те, що тобі розказують, почитати. Сьогодні інформація доступна. Які завгодно симулятори, презентації, відео. Ну повчися, це ж твоє життя.