Боксер Василь Ломаченко з Одещини став чемпіоном Олімпіади2008 у ваговій категорії до 57 кг
Білгороді-Дністровському населення – лише 50 тис. Поки йдемо з олімпійським чемпіоном і його батьком та водночас тренером Анатолієм Миколайовичем до спортивного клубу, вітаємося з кожним зустрічним.
Новина про олімпійське золото не змогла оминути жодного жителя цього міста на Дністровському лимані. Навіть якщо хтось і не стежив за тріумфальними виступами земляка на Олімпіаді, повз його увагу не могли пройти плакати з портретом чемпіона, які ще й досі прикрашають вулички старовинного Білгорода-Дністровського.
«Коли я перемагаю, звучить Україна, – каже Василь Ломаченко. – Але в першу чергу я боксував за наш спортивний клуб «Аккерман». Про нього в світі почули – це мені приємно. Я ріс і тренувався не в найкращих умовах. Усе, що маю на сьогоднішній день, – це батькова заслуга й моя, адже я виконував усі його накази».
Чемпіон нині готується до змагань у кількох місцях. Насамперед – у школі №5 Білгорода-Дністровського, в якій батько працює вчителем фізвиховання. Влітку Василь та інші боксери тренуються тут на шкільному дворі, а взимку переходять до спортзалу, який розташований… у підвалі, де колись був винний погрібець.
Крім того, Василь боксує в клубі «Аккерман», що базується в обклеєному спортивними афішами актовому залі. «Чого тут тільки не було раніше, – пригадує тренер, – склад, музична школа, бібліотека й червоний куточок виноробного заводу. Зал перебуває в управлінні товариства «Колос», яке допомагає нам інвентарем і фінансує поїздки на змагання. Виїзди на міжнародні турніри оплачує Федерація боксу України. А приміщення наше орендуємо самі, зал мене влаштовує». Окрім старих – певно, ще радянських – мішків для биття й перемотаних скотчем груш, у залі висять нові боксерські мішки фірми «Лев».
«Я ж вийшов у бокс із шкільного підвалу, там узагалі голі стіни, дерев’яна підлога й більше нічого. Тому для мене такий зал – це вже шик, хоч тут треба доробити опалення, душової в нас немає, немає гарної роздягальні й сауни. По цих мішках ми побили рік – усередині збилися шматки, можна поламати собі кулаки». А вони – хліб боксера, через це майбутній чемпіон навіть бійок у школі уникав.
«Немає спеціальних вправ для виховання характеру. Це повсякденна праця, – ділиться досвідом тренер чемпіона, – не хочеться, а слід робити. Вася бігав марафони у 42 км, через лиман перепливав – це забезпечує певний запас міцності. Якщо ти можеш переплисти лиман – що для тебе вийти й побоксувати чотири раунди по дві хвилини? Може, тобі ще й стілець дати, щоб ти посидів?»
До речі, про стілець. Ані Василь, ані інші хлопці з «Аккермана» у перервах між раундами не сідають у кутку перепочити. Це психологічно вбиває противника: якщо ти стоїш, та ще й посміхаєшся, значить не втомився.
Мама Василя Ломаченка пані Тетяна – теж людина спорту, тренер із акробатики. Почала брати Василька на тренування, коли тому було шість місяців, а в рік – прив’язувала до батута. Тож майбутній олімпієць навчився стрибати перш, ніж ходити.
Прийшов у бокс Василь недовагом. На деяких змаганнях перед зважуванням йому доводилося хитрувати, щоб показати більшу вагу: випивати два літри соку, а також «робити важкі труси», зашиваючи в спеціальні кишені свинець.
Після Олімпіади ЗМІ тиражували інформацію, що Василеві в Одесі вже подарували квартиру, хоч насправді її запропонували: «Вручили папірець, ми відкрили – а там не ордер на квартиру, а наряд. Є різниця? – запитує чемпіон і сам пояснює. – Для того, щоб оформити на себе квартиру, треба виписатися в Білгороді-Дністровському й прописатися в Одесі. Тобто місто переслідує свої інтереси й хоче отримати «власного» чемпіона. Обіцяли так: від мера – квартира, від губернатора – машина. З квартирою схема зрозуміла, а замість машини мені запропонували 100 тис. грн. Дали пластикову картку, але там і досі нічого немає. Мовляв, нам відкрили рахунок, а гроші надійдуть лише тоді, коли сесія ухвалить рішення». А от машину чемпіонові подарував меценат із Кривого Рогу Владислав Біндер, який на себе жодних зобов’язань не брав.