«Бої за історію» – таке професійне кредо, а пізніше й назву однієї зі своїх книжок обрав для себе один із найвизначніших істориків минулого століття Люсьєн Февр. Його бої були творчими – за нову історію, в центрі якої перебувала б пересічна людина, її світогляд, стереотипи, почуття, світ повсякдення, словом, ідентичність. Сьогодні моїм сучасникам і колегам за фахом теж доводиться вести бої за ідентичність. Але цього разу не довкола абстрактних принципів історичного пізнання, а за цілком конкретну ідентичність нинішнього українського суспільства. Не розкрию великої таємниці, коли скажу, що перші заяви високопосадовців, котрі відповідають за гуманітарну політику нової влади, породили спочатку подив, а згодом і тривогу за надбання історичної пам’яті українців, фактично реанімованої протягом останніх 20-ти років. І йдеться не тільки й не стільки про Голодомор, сталінські репресії або ж криваву правду про дві світові війни. Історія України за останні 80 років хронічно страждала, по-перше, на короткотривалість і, по-друге, на своєрідну амнезійність, коли їй виразно бракувало тяглості. Маю на увазі передовсім популярну версію історичної пам’яті, тиражовану в масовому сприйнятті радянськими підручниками, фільмами та іншими маскультовими речами. Далебі, за всієї звивистості й суперечливості процесу відновлення історичної пам’яті, нам таки поталанило позбавити її кульгавості. Одначе тепер чинна влада дозволяє собі легковажити не так самою пам’яттю, як її носіями – чи потрібна та пам’ять тим, – себто нам, українцям, – хто, власне, й не є народом? А це вже не жарти.
Історикам не вперше за останні роки випадає обстоювати й захищати історію від совєтизації, а відтак і профанації. Сьогодні це виглядає схожим на те, як свій професійний простір і право на правду захищають журналісти, кажучи «ні» владній цензурі. Проте цензурування історичної правди може бути менш помітним для суспільства, але врешті-решт призвести до його повної маргіналізації, коли нація остаточно перетвориться на населення. Ситуація з намаганням влади по-радянському дисциплінувати пам’ять виглядає невтішною з кількох причин. Найпершою є відсутність сильної фахової історичної корпорації з власною ідентичністю, професійною етикою та здатністю відстоювати свої погляди, хай навіть усупереч керівним вказівкам «згори». Нинішній стан речей, як, наприклад, полеміка, що розгорнулася стосовно проекту Концепції та програм викладання історії України в школі, який готувався упродовж останніх двох років під егідою Міносвіти та Інституту національної пам’яті, свідчить, що гору беруть не стільки спільні цінності та прагнення, скільки суперечки та емоції. Вчені зобов’язані дискутувати між собою з приводу наукових проблем, шукати компроміси, але не опускатися до зведення порахунків і боротьби за впливи.
Друга проблема полягає в тому, що наша історична наука й далі зберігає кастовий характер, свідомо чи несвідомо відмежовуючись від сучасних форм оприлюднення своїх здобутків. За винятком кількох «зіркових» істориків, добряча частина яких підгодовується при різних політичних таборах, основна маса вчених перебуває поза контактом із медіа та популяризайційними проектами. Повернена правда про етнічні чистки Другої світової або ж УПА ніколи не стане набутком суспільства, доки вона циркулює на рівні наукових конференцій або університетських вісників. Кожен новий збірник документів чи то архівна виставка лишатимуться гласом волаючого в пустелі, допоки вони не з’являться в більш стравному для пересічного споживача форматі. А таким форматом нині є електронні медіа, масове кіно та інтернет.
Нарешті ми підійшли до найболючішої проблеми. Скільки б ми не воювали сьогодні за повернення та утвердження цієї самої історичної пам’яті, всі постріли лишатимуться холостими доти, доки інформаційний простір України повністю залежатиме від нашого північного сусіда. Адже пріоритетне право заповнювати цей простір, впливати на нього належить саме йому. Не слід засуджувати простих українців за те, що вони не зуміли розібратися в перипетіях Другої світової або в тому, які концтабори їм були «ріднішими» – нацистські чи то комуністичні. Все, що вони могли про них знати, їм уже давно переповіли, але не вітчизняні науковці, а енергійні продюсери російських документальних серіалів, багатотиражних видавничих серій із історії та мережевих блогів, у яких «всьо чьотко і понятно». Все, що могли їм протиставити ми – короткохвильові радіопередачі з нечисленною аудиторією, козацькі фестивалі, жалобні мітинги над могилами загиблих героїв і тоненький струмок науково-популярної книжкової продукції.
Бої за історію насправді тривають віддавна, просто ми лише нещодавно змогли відчути, як ця лінія фронту підійшла впритул.