Зовні це звичайна посадка. Таких тут, на півдні, сотні. Вузенька, у кілька десятків метрів лісосмуга, яка тягнеться вздовж широкого поля, засіяного соняшником чи пшеницею, переривається на кілька метрів, пропускаючи крізь себе дорогу, і знову витягується в довгу зелену тятиву вздовж наступного клаптика поля.
Тут, у степу, лісів дуже мало, зате посадками перекраяне все вздовж і впоперек. Основне їхнє завдання — захищати посіви від суховіїв і пилових бур, затримувати сніг на полях, запобігати ерозії ґрунтів і покращувати їхню родючість. Але відколи в степ знову прийшла війна, лісосмуги суттєво змінили функціональне призначення. Тепер вони і опорники, і артилерійські позиції, і схрони, і бази, і навіть шляхи пересування. Без посадок воювати в степу було б дуже важко або й не можливо. Бої поза населеними пунктами йдуть фактично за контроль над лісосмугами, і просування також відбувається від одної посадки до іншої.
Посадка, куди ми завітали, — артилерійська позиція. Тут працюють бійці тероборони спільно з бійцями 3 батальйону «Волинь» Української добровольчої армії.
Хлопці живуть як справжні партизани. Акуратно замаскована криївка, ледь помітна стежка, яка біжить поміж кущів до прихованої гармати й майже ніяких ознак постійного перебування тут людини. Скільки я не вдивлявся в гущавину дерев і кущів, коли під’їздили до позиції, так нічого й не помітив — ні гармати, ні людей. Якби не зустріли й не провели, можна було б сміливо подумати, що довкола нема нікого.
«Посадка рятує добре, — каже Олександр з позивним Таксист. Він понад два десятки років пропрацював водієм таксі в Запоріжжі, тому шансів отримати якийсь інший позивний не було. — Усякий непотріб тут літає. Добре заховався — чудово. Погано заховався — кінець. Сьогодні, поки ви до нас їхали, 6 FPV кружляло. Нам же повідомляють, що воно десь тут літає. Зараз добре: зеленка, можна сховатися. А от коли весна чи зима, то, сам розумієш, навіть у туалет біжиш кулею, щоб нічого не прилетіло. Ми так чекали цієї зеленки. На відкриту місцевість взагалі не виходимо».
Таксист. Фото тут і далі: Роман Малко
Більшість часу хлопці сидять у бліндажі не лише з міркувань конспірації. Коли вночі щось літає, краще бути під землею, щоб не розгледіли в тепловізор. Удень трохи простіше, бо зелень рятує. Утім, коли немає вітру, комарі просто зажирають, хочеш-не-хочеш доводиться ховатися.
Зрештою, у бліндажі не так вже й погано, якщо не звертати увагу на мишей, які чомусь не їдять сала з мишоловки, проте обожнюють «Мівіну» з пакетика. Трохи тісно, але доволі комфортно. Стіни й стеля оббиті сріблястим утеплювачем, на підлозі лінолеум. Двоповерхова лежанка, полички для продуктів і речей, світлодіодне освітлення. За мірками фронту досить хороший готельний номер, щоправда, зі зручностями на іншому поверсі. А втім, один із бійців обіцяє цю проблему якось розв’язати. Каже, що до війни працював в аварійці сантехніком, тож, якщо є бажання, може все зробити. «Скоро буду починати, — сміється. — Що довше так живеш, то більше шукаєш якихось варіантів, щоб було комфортніше».
Читайте також: Боги війни — без нас ніхто нікуди
Чергування на позиції триває переважно три доби. На цей час якраз вистачає заряду павербанків, на яких тут тримається увесь комфорт і цивілізація. Але якщо не вистачає людей і немає ким замінити, доводиться посидіти й довше. Боєць із позивним Якут каже, що як треба, то залишається на позиції і дев’ять, і навіть дванадцять днів. «А чого, нормально. Хлопці вчаться літати, хай учаться. Не всім же в посадках сидіти. А я вже досить таки старий, 49 років, з технікою та з електронікою мені проблематично. Усе-таки чотири контузії, провали в пам’яті, зір слабкий, уже читаю з окулярами».
Цікавлюсь, чи не нудно сидіти тут стільки часу, коли немає роботи. «Та ні», — каже. Хлопці підкинули в електронному вигляді купу літератури про зброю, зокрема про гармату — вивчає. А як набридне, малює, книжки читає, стругає, пиляє, браслетики плете, квіти збирає… «Що-небудь роблю, всілякі штуки прикольні, просто, щоб відволіктися від цього маразму тупорилого. Думаєш про війну — кипиш постійно».
Якут на війні від початку, був ще під Іловайськом. «Слава Богу, мені пощастило, — каже, — я вийшов. А хлопці мої загинули. Оце погано. Коли війна почалася, дочка тільки ходити почала, — зітхає, — а зараз їй уже 12 років».
«Як занесло в артилерію?» — питаю, адже знаю, що раніше він був командиром бойової машини піхоти. «Я взагалі-то десантник, — усміхається, — потім танкіст, піхотинець, зенітник, сапер, штурмовик. Комбат каже, що ми універсальні солдати, а тут з’явилася нагода навчитися чогось нового, то чому ні. У принципі, підносити снаряди й допомагати артилеристам — уже була така тема на службі. Але так, щоб наводитися й стріляти, це зовсім інша справа. І якщо тут реально можна допомогти хлопцям, то чому б і ні. Єдине, нам би снарядів побільше. Але піхоту роздовбали, трохи хлопцям помогли, теж плюс. Якби була можливість на вертольоті політати, ми б і на ньому літали, просто поки що не знайшли, де його взяти», — сміється солдат.
«Спочатку лупили щодня, — розповідають хлопці, — а потім було, що й одного пострілу «на запрет» вистачало. Єдиний приліт — і ворожа техніка розвертається й тікає. А крайнього разу, недавно, коли вони лізли, ми весь БК влупили. І зразу ж підвезли новий. Але якщо часто й постійно працювати з однієї точки, то теж може бути проблема. Москалі засікають, і сюди летить зовсім не мінометка».
По москалях хлопці працюють з Д-44. Це антикварна гармата 85-го калібру, проте навдивовижу ефективна. Її розробили наприкінці Другої світової на заміну старої протитанкової ЗІС-3 76-го калібру. За основу взяли ствол від танка Т-34, і збільшений калібр 85 мм зробив цю гармату універсальною: досить влучною та далекобійною. Дальність стрільби Д-44 осколково-фугасним снарядом становить близько 16 кілометрів, а на відстані 11 кілометрів вона точно покладе снаряд в ціль, якщо навідник бодай трохи знає, як нею користуватись. Гармату використовують як для знищення броньованої техніки, так і для підтримки піхоти під час наступу. Вона добре зарекомендувала себе в цілій низці збройних конфліктів другої половини XX століття: корейській і в’єтнамській війнах, індо-пакистанському конфлікті, арабо-ізраїльських війнах, ірано-іракській війні та війні в Карабаху.
«А як ви стали артилеристом?» — питаю Таксиста, поки Якут варить каву. «Друг у мене був хороший, Серьога, — каже, — він пішов сюди в батальйон, і, коли загинув, удома мене вже нічого не тримало. Хату мою розхерячили в Оріхівському районі, друга відібрали, бл..дь…»
«Життя дає нам одного справжнього друга, — каже після довгої паузи, — я його 20 років знаю. Як брати були. Тепер його нема. І от тут я інших братів знайшов. Теж справжніх. У нас тут мало людей, але з ними найнадійніше, чесно скажу, палкою не виженеш. Справжніх друзів я зустрів тут, саме тут. Мені ще Сергій казав: там такі хлопці…»
Сашко із Сергієм збиралися йти до війська разом, «по військкоматах ходили, думали, може, заберуть куди-небудь, але їхні послуги не знадобилися». Тоді Сергій, який активно волонтерив, вирішив стати добровольцем УДА, але другові не сказав. Лише коли від’їздив, то подзвонив і попросив приїхати. «Я приїхав, а він з валізою сідає до мене в машину, від’їжджаємо триста метрів від дому, і він каже: “Так, Саня, якщо дружина питатиме, де я, скажи їй, що у Львові на заробітках”. “Які заробітки під час війни”, — кажу. Він перевдягнувся у військову форму, і я зрозумів, що мій друг іде на війну. Кажу: а я? Негарно, ми ж разом хотіли. Я теж хочу. Каже: прийде час… І от час прийшов».
«Йому було вигідно щоб я залишався, — сумно усміхається, — коли б жінка не подзвонила чи син його, я завжди приїжджав, помагав, чим міг. Я з хлопцями поговорю — і тебе заберемо, казав. Але точно не говорив».
Таксист зізнається, що спочатку йому у війську було досить важко: «слабенький був, захекувався часто», як бронік вдягали на нього, аж ноги підгиналися. «Привик же нічого не робити, і за це ще й гроші платять», — жартує. Поки ще був в «учебці», сам одягав на себе бронежилет і так з ним ходив, щоб спина звикала. Спина боліла, ноги втомлювались, але нічого, крок за кроком… «Тут з дрищів людей роблять швидко, — каже, — рекомендую. Хай ті, що дома сидять і бояться, до нас приїжджають».
Нічим, крім автомата, до приходу в батальйон чоловік користуватися не вмів, усього навчили побратими. «Можу працювати на мінометі — заряджальником, обслугою, можу на великокаліберному кулеметі — розбираю, збираю, непогано стріляю». Бойове хрещення пройшов мінометником у боях під Оріховим. «Коли нас там крили безбожно, я думав, усе, кінець тобі, Сашенько, прийшов. Але побратими потішили: не переживай, у нас уже пів сотні таких обстрілів було, і всі живі-здорові. Що Бог дасть, те і буде. Мене, — каже, — могли й у Запоріжжі вбити, я живу неподалік від греблі Дніпрогесу, тож у зоні ризику завжди. Але, значить, Боженька вважає, що я живим потрібний тут, моя смерть ще попереду».
У команді артилеристів Сашко заряджальник. «Моє завдання — після пострілу перевірити ствол, — пояснює боєць, — щоб не було сторонніх предметів чи гілочки, наприклад, попереду, і якщо чисто, беру снаряд, готую. Дали команду — скинув ковпачок, запобіжник, закинув у казенник і швиденько відпрацювали. Мені подобається. Скажу чесно, після міномета в пушку я просто закохався. Хоча міномет простіше закидати. Кинув міну — і вона сама впала. А тут треба, щоб снаряд чітко зайшов, бо коли хоч трохи не дійде, доведеться забивати, а це час. Техніка стояти не буде. Кожна секунда, сам розумієш…»
«А взагалі-то я робитиму те, що скажуть, — фіналізує своє одкровення Сашко, — до перемоги… Куди відправлять, туди піду. Як відправлять в піхоту — піду. У нас, на жаль, немає піхоти. А хотілось би побачити живого москаля… Щоб я знав, що він уже не живий…»
«Біля гармати треба працювати в навушниках, — діляться мудрістю хлопці, — бо вихлоп такий, що ноги підкошуються. Ну і після кількох пострілів контузія точно забезпечена. А ще не можна працювати в дощову погоду, бо є небезпека, що снаряд спрацює або на виході, або не долетівши до цілі. Усе через щільність вітру і щільність води».
Перед від’їздом ідемо познайомитися з дивізійною Д-44. Гармата стоїть за всіма правилами далеченько від табору, акуратно вкопана на краю посадки, добре замаскована гіллям, прикрита сіточкою, щоб не було видно, усе як і має бути.
Роботи, на жаль, сьогодні не планується, тому послухати, як вона співає, не доведеться. «Ще якось послухаєш і подивишся, — кажуть хлопці, — війна нескоро закінчиться». «Думаєте, нескоро?» — навмисне уточнюю, бо відчуваю, що вони точно знають щось більше, ніж наш брат журналіст.
«Не закінчиться швидко, — каже Якут, — бо це гроші, території, родовища… Десь за уран бились, десь за нафту, за гроші, за владу. Вони не зважають на те, що вмирають діти. А це дуже страшно… Я пам’ятаю красиві міста, у яких був, і потім бачив аерознімання, що від цих красивих міст залишилось. Відлуння цієї війни відіб’ється ще не на одному поколінні. Діти будуть точно травмовані психологічно… Скільки зараз лишилося матерів без синів, дітей без батьків, жінок без чоловіків. Це дуже страшно. Але в нас немає інших варіантів, як найскоріше закінчити цю хрінь і перемогти…»
