Як давно і чому ви узялися за реконструкцію мундирів?
— Свій шлях до військово-історичної ілюстрації я розпочав із дитячих ігор у солдатики. Спершу бавивсь, а потім став малювати. Копіював із фільмів, книжок. Звідусіль, де бачив, відтворював однострої.
Зрештою мене зацікавило питання, де ж місце України у світовій уніформології. З’ясувалося, що традиція мілітарних одностроїв у нас є, і доволі потужна, але дуже погано вивчена, бо ж армія завжди пов’язана з державою. А державність наша переривалась, як і мілітарна традиція, тож і вивчення вітчизняної військової історії довгий час було табуйоване. Відповідно й тему військово-історичного костюма теж не вивчали. Тільки наприкінці 1990-х з’явилися дослідження, почала підніматися діаспорна література, історики стали щось розкопувати.
2002 року в Росії вийшла книжка Ярослава Тинченка «Армії України 1917–1920 років», де вперше з погляду уніформології як спеціальної історичної дисципліни були ґрунтовно досліджені три періоди Української революції: Центральної Ради, Гетьманату й УНР часів Директорії. Вони мене зацікавили, і я почав їх малювати, відшукував деталі, невідповідності, принагідно вивчав озброєння та амуніцію того часу.
Читайте також: Станіслав Кульчицький: «У жовтні 1917 року перемогла більшовицька контрреволюція в оманливому вигляді радянської революції»
Назбиралось ілюстрацій, я не знав, що з ними робити, і запропонував сайтові «Українське військо у ХХ–ХХІ сторіччі» їх опублікувати. Виявилося, що це цікаво не лише мені, а й багатьом людям. Потім до мене звернувся військово-історичний журнал «Однострій», і так вийшло кілька книжок із моїми ілюстраціями — зображеннями окремих українських збройних формувань часів Перших та Других визвольних змагань.
Чи багато є книжок із військово-історичними реконструкціями в Україні та світі? Що включає робота над цими виданнями?
— Книжку з такими ілюстраціями роблять двоє: текст пише історик, дослідник, а ілюстрації створює художник, який на них спеціалізується. Проблема не в тому, щоб намалювати постать, а в тому, щоб зобразити підтверджені джерелами історичні деталі, притаманні саме тій добі. Тому зазвичай це роблять ілюстратори, які роками трудяться саме в цій галузі й навіть над конкретним історичним періодом. Імена таких метрів військово-історичної ілюстрації, як Анґус Макбрайд, Патріс Курсель, Рон Вольстад, добре відомі любителям популярних військово-історичних видань.
Георгіївська стрічка на синьо-жовтому. Сто років тому стрічку ордена Св. Георгія вважали символом
військової доблесті
Найвідоміше в цій галузі видавництво світу — це, певно, британське Osprey Publishing. У кожній його книжці яскраві ілюстрації, що роблять текст цікавішим, пожвавлюють сухий науковий виклад.
У кожній країні, яка шанує свої мілітарні традиції, є такі видання. Скажімо, у Росії за підтримки держави виходить багато таких книжок. Кілька років тому вони наводнювали український ринок, прославляючи військо сусідів, що відіграло не останню роль у пропаганді ідей «русского мира».
Українські видання почали з’являтися лише кілька років тому. Першим був згаданий військово-історичний журнал «Однострій». Він існував як приватна ініціатива, то виходив, то не виходив… Ініціатори започаткували видання такого плану, де висвітлювались організація війська, озброєння і, звичайно ж, уніформологія українських (і не тільки) підрозділів. Оскільки ця справа постійно потребувала фінансової підтримки, часопис потихеньку зійшов нанівець. В Україні, на відміну від РФ, така діяльність не фінансується державою.
Читайте також: Чорне море в геополітичних візіях українців
Розкажіть про вашу роботу над ілюстраціями: звідки берете інформацію, скільки часу потрібно, щоб створити малюнок?
— Щоб зобразити однострій, художнику-ілюстраторові потрібні джерела. Насамперед це архівні документи — офіційні накази, що регламентували військові уніформи. Але, оскільки у вирі революційних подій виконувати накази не завжди була можливість, доводиться спиратися на спогади безпосередніх учасників та очевидців і вивчати тогочасні фотографії. Кожне джерело має свої переваги та недоліки. Історики все це пересіюють, відшукують факти, зіставляють і, часто в результаті довгих дискусій, доходять певних конвенційних висновків. А я спираюся як на праці істориків, так і на музейні експонати, фото, мемуаристику, обмін думками з колегами на військово-історичному форумі.
Кожна реконструкція — наше суб’єктивне уявлення про реальність, у якому сконцентровано здобуті знання: не так те, як воно було насправді, як те, що вдалося дізнатися. Оскільки інформація постійно поновлюється, нові факти замінюють старі, і, як наслідок, ілюстрації часто втрачають актуальність, доводиться їх змінювати. Наприклад, коли ілюстрації для книжки «Армія Української Держави» було здано в підготовку до друку, знайшлася фотографія, де видно оригінальні погони Ясновельможного пана Гетьмана. Доти його зображували з інакшими, і перед виходом видання я ці погони мусив терміново перемалювати.
Юзівський шахтар із оселедцем. На початках революції українським воякам стало необхідно усіляко відрізнятися від противників
Досліджувати доводиться як персонажів в одностроях, так і тло за ними. Наприклад, якщо вже зайшла мова про гетьмана, то існує кінохроніка, де видно автівку Скоропадського. Я повинен ідентифікувати її, тому записуюся на сайти любителів старовинних машин, з’ясовую, що це Rolls-Royce Silver Ghost, вивчаю його й намагаюся реконструювати зовнішній вигляд однієї з автівок гетьмана, знову звіряючись із кінохронікою. Робота цікава, але займає багато часу, саме листування з Тинченком, уточнення з ним усіх деталей може тривати кілька тижнів.
Поясніть на прикладах особливості створення ваших ілюстрацій, передавання кольорів, сюжетів, композицій малюнків.
— Ми відшукали в кінохроніці 1917 року український прапор колишнього Київського полку георгіївських кавалерів, який став на службу Центральній Раді під ім’ям Івана Богуна. Тоді стрічку ордена Св. Георгія вважали символом військової доблесті незалежно від того, служив ти УНР чи комусь іншому. Єдина нагорода Російської імперії, яку було дозволено носити в українському війську, — Георгіївський хрест.
Відповідно до кінохроніки відновлювали розміри й кольори стяга. На ілюстрації синій і жовтий переставлені місцями, тому що старі кіноплівки відображали кольори жовто-червоної частини спектра набагато темнішими, ніж синьо-фіолетової. Відтак на старих фото синьо-жовтий прапор зверху світлий, а внизу темний. На жаль, стереотипне сприйняття співвідношення світлостей лишалося таким сильним, що історикам, які вважали, ніби жовтий був угорі, знадобився певний час, щоб усвідомити факт цього фізичного явища. Це призвело до сучасних холіварів про порядок кольорів українського прапора, ну а мені цю ілюстрацію тепер потрібно переробляти.
Читайте також: Шляхта в козацькому кунтуші
Гетьман теж носив георгіївську стрічку, адже був нагороджений орденом Св. Георгія. І георгіївські кавалери пишалися нею на українському прапорі. Але тепер із нею небезпечно з’являтися на людях, бо вона набула вже нового змісту. Символи змінюють значення з часом.
Ілюстрації зображають не тільки уніформу, а й історичні обставини, архітектуру. Як ви вписуєте персонажа в ситуацію?
— Щоразу по-різному. Наприклад, коли наші війська почали звільняти Україну від більшовиків навесні 1918 року, вони дійшли до Юзівки (нинішній Донецьк) і в 3-й гайдамацький полк вступило багато місцевих шахтарів, які хотіли воювати за Українську Державу.
Коли я малював ілюстрацію, то мав знайти тло з Юзівки. Почав вивчати історію Донецька. Виявилося, що там немає впізнаваного на сьогодні архітектурного мотиву, бо тоді він був промисловим і доволі непоказним містечком із печами, трубами й маленькими хатками. Я перебрав багато фотографій. Знайшов лише будинок Юза, який іще до війни був у занедбаному стані, та Свято-Преображенський собор, який знищили в 1930-х. Цей собор і зобразив на ілюстрації.
Водночас я хотів показати, що в ці часи вояки голили собі голови, залишаючи оселедець. На початках революції стало необхідно відрізнятися зовні від супротивників, а також символічно декларувати в одязі свої ідеї. Українська армія як національна виділялася жупанами, шапками, шликами та чубами. Оселедець, окрім того, символізував і певну посвяту, бо полон воякові з ним не віщував нічого доброго.
Триколор під копитами. Чорні запорожці відмовилися парадувати перед російським прапором
Отже, на ілюстрації, щоб показати цей чуб, я мусив зняти з бійця головний убір, через те дав йому в руку кухлик: він ніби скинув шапку й, перехрестившись на собор, випив на коня. Художники часто малюють козаків із оселедцями без шапок, але це малоймовірна ситуація, адже раніше в чоловіків головний убір був основним елементом одягу. Без нього не виходили на вулицю, а знімали його перед образами в хаті чи ще за деяких обставин.
Або, скажімо, у книжці, присвяченій Армії Української Народної Республіки 1919 року, яка вийде незабаром, буде ілюстрація до подій 31 серпня в Києві з козаком 1-го кінного полку Чорних запорожців.
Тоді українські війська, витісняючи червоних, здійснили успішний наступ із Правобережжя на Київ. Зі сходу йшли білогвардійці. І склалося так, що обидві армії в один день вступили до Києва із двох боків і майже водночас наблизилися до Думської площі (нині майдан Незалежності). З боку Олександрівської вулиці (тепер Грушевського) вже йшли «білі» процесії з попами та екзальтованими прихильниками «єдіной і нєдєлімой», а від Бессарабського ринку лаштувався до параду Хрещатиком відомий своєю затятістю кінний полк Чорних запорожців. Коли перед Думою зібрався натовп прихильників обох сторін, між ними на радощах звільнення Києва від більшовиків склалося хистке ситуативне перемир’я, внаслідок чого на балконі вивісили два прапори: російський та український. Проте Чорні запорожці, аби не парадувати перед російським прапором, зірвали його з балкона. Сотник Божко кинув триколор під ноги коневі командувача групи Сальського, після чого імперське знамено на очах у «єдинонеділимців» потоптали коні Чорних запорожців.
Опишіть сучасну уніформу нашого війська. Що в ній спільного з одностроями часів Української революції?
— Прикро, але однострої української армії, якими вони були від здобуття незалежності й донедавна, стилістично наслідували не українську, а радянську уніформологічну традицію. Тоді як, скажімо, польського вояка можна було безпомилково впізнати за характерними прямокутними клапанами мундира та шапці-конфедератці, наші військові «доношували» совкові кашкети-аеродроми й кріпили собі на погони п’ятикутні зірочки російсько-радянського типу.
На щастя, тепер крига скресла: сучасні однострої української армії стали схожі на європейські, проте водночас наслідують елементи періоду Перших визвольних змагань. Наприклад, клапани кишень трапецієподібної форми, що були характерними ще для Січових стрільців. Як польовий головний убір узяли мазепинку, певно, найбільш знаковий елемент українського однострою. Для нових знаків розрізнення замість зірочок використали чотирипроменеві зорі — профільовані ромби, схожі на ті, що були за часів гетьмана Скоропадського. Знайшлося місце й зубчатці Галицької армії. На рукавах з’явилась емблема із тризубом, який було запроваджено ще 1919 року як розпізнавальний знак для української армії.
Словом, нарешті є надія, що в такому однострої наш вояк почуватиметься наступником саме українських збройних формувань, традиції яких сягають не лише визвольних змагань XX століття, а й козаччини та Київської Русі.
Зрештою, чуби сьогодні виголюють так само, як і 100 чи 300 років тому.
—————————
Богдан Піргач — художник, майстер військово-історичної ілюстрації. Народився 1963 року в Іркутську (РФ). У 1986-му закінчив Київський політехнічний інститут, працював у поліграфії. Директор студії мініатюр для тематичних ігор, відомих під назвою wargaming. Ілюстратор видань, пов’язаних із військовою історією, зокрема серії Militaria Ucrainica видавництва «Темпора», присвяченої збройним формуванням доби Української революції та Визвольних змагань 1917–1920 років.