«Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука — український фільм, який знімали в 2020-му, випустили в 2022-му (прем’єра на Каннському фестивалі) і який тільки нещодавно дістався до українського прокату. Це перша повнометражна ігрова кінострічка режисера, але цікаво, що 2013 року він випустив документалку «Красна Маланка», а напередодні та під час цього свята якраз і відбуваються події фільму.
Що одразу дивує з перших хвилин кіно — це українські субтитри, напозір недоречні для національного кінематографу. Але незабаром розумієш, що так продюсери просто вирішили полегшити для пересічного глядача сприйняття буковинського діалекту, яким розмовляють персонажі, хоча, як на мене, і без субтитрів середньостатистичний українець просто за контекстом може здогадатися, що таке «ровер», «штунда» чи «фест». Втім, таких слів там небагато і на якомусь етапі вже починаєш сприймати екранні написи як ознаку певної чужості й екзотичності зображуваного, адже й досі різноманітні куточки України для багатьох є невідомими і майже чужоземними краями.
«Памфір» — це чоловіча історія, яка стається в західноукраїнському селі неподалік від Румунії, де, як це, на жаль, часто є в прикордонних населених пунктах, основний заробіток пов’язаний із контрабандою. На початку головний герой повертається до дружини Олени і сина Назара після тривалої відсутності й стикається з тим, що в його селі вже дещо змінилося життя. Зокрема те, що тепер усім в районі керує начальник, місцевий «божок» на прізвисько Морда (Орест Іванович Мордовський), а тому й все, дотичне до «контрабасу», теж перебуває під його наглядом. Власне, через це і маємо між ними «борінку» (так зветься сутичка під час Маланки), що призводить до трагічних наслідків.
«Памфір» — історія про різних чоловіків, старих і молодих, про покоління і взаєморозуміння, тоді як майже всіх жінок у фільмі об’єднує те, що вони приречені втрачати свою дитину. І ця жертва безперечно відлунює в релігійній темі, адже на початку «Памфіра» символічно горить молитовний дім, а наприкінці дуже мальовничо святкують язичницьку Маланку. Протистояння християнства і поганства обіграно в багатьох епізодах і це в чомусь боротьба жіночого і чоловічого світогляду, сильної слабкості та слабкої сили. Недарма Памфір каже, що його дружина сильніша за нього. І справа навіть не в тому, що колись вона, бувши вагітною, самотужки перенесла весь його величезний склад контрабанди, втративши після цього дитину. Важливіше, що Олена має віру і готова жертвувати, адже тоді вона попросила Бога врятувати чоловіка в обмін на своє ще ненароджене дитя. Тому вона і вважає, що навіть тоді із нею був Бог, «який помагає кожному і біль перетворює на паливо». І саме цю її беззастережну впевненість, зрештою, у собі та вірність слову, людському і Божому, і цінує в ній її чоловік, якого всі прозивають Памфіром.
Хоч за паспортом його звуть Леонід, а таке прізвисько він здобув тому, що якось після однієї бійки йому вибили передні зуби і він став схожим на свого діда-румуна, якого якраз і звали Памфір. Згодом з’ясовується, що це ім’я означає камінь, метафорично вказуючи на чоловічий характер, і сам Леонід, вочевидь, дуже намагається бути подібним на діда, постійно його цитує і має такі ж непрості відносини з церквою. І все через те, що колись дід намалював ікону і приніс її священнику, а той її розірвав, бо сказав, що в ній «немає смирення». Відтоді й не ладнають чоловіки з цього роду із релігією, а норов вони всі мають гарячий: наприклад, Леонід якось побився з власним батьком і вибив йому око. Невідомо, чи був такий задум у сценариста фільму, але одноокий батько дещо подібний на скандинавського Одіна, що знову ж таки працює на те, що зображені чоловіки далекі від християнства.
Читайте також: Тарас Томенко: «На європейських та світових кінофестивалях було і досі існує величезне російське лобі»
Також чоловічо-жіноче в «Памфірі» — це конфлікт природи та культури, а Леонід загалом частіше подібний на звіра (у перших кадрах він сидить в образі Ведмедя), аніж на людину: рухається із тваринною пластикою і вряди-годи ричить. Одного із персонажів кличуть Щур; худих і малих контрабандистів називають «таксами»; на хлопця ставлять капкан; похресники Леоніда мстяться тим, що загиджують машину ворога, неначе собаки, і багато іншого. Тож символічно, що насамкінець є тунель, подібний на звірину нору, де Памфір виголошує найважливіші життєві настанови.
Втім, справжньою кульмінацією фільму є Маланка, до якої старанно готуються і в якій беруть участь усі чоловіки, тоді як Олена спочатку відмовляється туди йти. Парадоксально, що цей український карнавал (тутешній відповідник цього слова — «Переберія») завдяки страхітливим маскам («морда» – це теж у якомусь смислі маска) і солом’яним шкурам не приховує, а навпаки вивільняє «внутрішнього звіра», усю ту частково стримувану чоловічу енергію, яка здебільшого спрямовується на щось деструктивне та кримінальне, бо видається, що єдиною «роботою» в селі є незаконний перетин кордону із товарами, де задіяні всі, від дітей до дорослих, багатьох із яких у «Памфірі» зіграли непрофесійні актори. І всі вони виглядають органічно на тлі прекрасних і суворих пейзажів, що контрастують із брудними сільськими дорогами, як протиставлення божественного і людського, майстерно зафільмоване оператором.
Читайте також: Література на історичних позвах з кіно
Окремо варто відзначити роботу оператора-постановника Микити Кузьменка, який став найкращим на кінофестивалі незалежного кіно Raindance у Лондоні. Камера нав’язливо переслідує героїв, часом наближуючись до некомфортної близькості, або кружляє серед людей, крадькома на них позираючи. Інколи це несподівано обрані обрамлення: велике дзеркало (для сексу Олени і Леоніда), маленьке дзеркало заднього виду в машині (перше знайомство з Мордою) чи віконечко в стайні (коли народжує корова). Однак головною рамою подій є Буковина, велична природа, в якій зрештою губиться мала людина з її дріб’язковими матеріальними проблемами.
У середині фільму Памфір розповідає дідову притчу про те, як до пастуха прийшла вівця і сказала, що інші пастухи збираються його вбити. Він не став тікати, а лише віддав розпорядження, що переказати близьким і де його поховати. Таке собі смирення, яке сам герой не хоче визнавати. Підкорення долі замість втечі чи боротьби до загину. І зрештою згода із тим, що, за словами Олени, «Бог заповнює пробіли, на які у нас нема відповідей».