Випадкових спостерігачів, яких цілком збиває з пантелику російська політика, можна зрозуміти. З одного боку, президент Владімір Путін виставляє себе керманичем «святої Русі» і твердинею моральності проти розбещеного Заходу; із другого – його оточення безупинно грабує країну. У новинах як не ідеологічна (і військова) похвальба, то звинувачення в хабарництві.
Російська влада не єдина, де пишномовна риторика прикриває загребущі руки. Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган хоче повернути втрачену велич Османської імперії і відновити суспільну мораль. Він обмежив продаж спиртного й намагається заборонити подружню зраду. Зате, отримавши незаперечні свідчення корупції серед нечистих на руку міністрів, очільник правлячого кабінету провів чистку в поліції та прокуратурі, а не в уряді. Мало схоже на високоморальну реакцію.
У Китаї комуністичні бонзи спираються на маоїстські поняття етичного керівництва й негласно – на заповіді конфуціанства, що нібито подаровані їм небесами за праведність. Вони виставляють себе оборонцями порядку і стабільності, а їхні родини тим часом накопичують царські багатства. Недавня антикорупційна кампанія «засвітила» кілька відомих імен, але не завдала серйозної шкоди потокам готівки. За словами професора Пей Мінь Сіня із Клермонтського коледжу Мак-Кенни (штат Каліфорнія), лідерам КНР вдається «легко маневрувати між світами крайнього святенництва і крайньої корумпованості».
У кожній країні є свої шарлатани і злодії, чи то спритники з парламенту Британії чи американські конгресмени, які дорвалися до годівниці. Багато посадовців-шахраїв – від латиноамериканських вождів до африканських клептократів – заявляють, що служать народові. Ніхто, певно, не зізнається в шахрайстві. Але особливо дратують лідери, які займаються моралізаторством і виставляють себе за приклад, а тим часом покривають різні оборудки. Випадкові спостерігачі, можливо, дивуються, чому громадяни миряться із цим лицемірством і як їхні правителі можуть дивитися на себе в дзеркало.
При всіх відмінностях, між цими режимами є і кілька спільних моментів. Вони проливають світло на використання ідеології та руйнівну дію влади.
Ручки-липучки
Кожен із згаданих урядів намагається приховати свої махінації. Кишенькові турецькі ЗМІ називають звинувачення в корупції роботою змовників і закордонних шкідників. В Ердогана справді є дуже реальні внутрішні вороги, але не менш реальне й розпилювання грошей. Китай картає закордонні газети за сенсаційні матеріали про хабарництво. У Росії відкрито заявляти про злочини чиновників може бути небезпечно, зокрема для життя. У кожній із цих держав громадян здебільшого важко обманути й здивувати. Як і в інших країнах, де режим зловживає владою, запускати руку в скарбницю там уважається цілком неминучим явищем, незалежно від політичного забарвлення тих, хто при владі. Питання тільки в тому, чи корупціонери принагідно покращують і рівень життя народу – як, попри всі свої недоліки, зробили чиновники перелічених вище країн.
Відома турецька письменниця Еліф Шафак каже: «…турки настільки звикли до чиновників, які водночас корумповані й ліниві, що той, хто розкрадає державні кошти або зловживає владою у власних інтересах, але хоч щось робить, вважається кращою альтернативою». Вона наводить доречне тут турецьке прислів’я: «Хто тримає мед, хоч-не-хоч оближе пальці». Багато китайців готові пробачити своїм можновладцям гріхи в обмін на добробут. Після хаосу 1990-х чимало росіян донедавна вважали економічну стабільність достатньою підставою, щоб підтримувати Путіна.
Якоюсь мірою цю аморальність прикривають месіанський російський націоналізм Путіна, ісламізм Ердогана й заклики китайського керівництва до жертовності. Жити в продажній державі принизливо, але ідея особливої національної місії або призначення трохи втішає. «Росіян спокушають забути на деякий час про путінську корупцію, запропонувавши їм компенсацію за їхні комплекси й утрачені мрії», – каже політолог Лілія Шевцова з московського Центру Карнеґі. Компенсація ця виражена, зокрема, в анексії Криму – це ключовий аспект обіцянок Путіна про відновлення величі Росії.
Читайте також: Російська корупція на експорт. Як розростається спрут мафіозної держави РФ
Критики Ердогана вважають, що його релігійна риторика слугує схожій меті. Фахівці з китайської політики зазначають, що владна верхівка інколи влаштовує «ходіння в народ» (на кшталт відвідин селянських халуп), сплачуючи данину стародавнім поняттям про доброчесних правителів. Тож, попри свою зовнішню суперечливість, моралізаторські ідеології можуть стати корисним прикриттям для корупції.
Схожим чином виправдовують власне лицемірство й чиновники. Донедавна темпи зростання економік Китаю, Росії і Туреччини вражали; у кожній із цих країн хабар уважається не так злочином, як винагородою за службу державі, своєрідним виявом справедливості. Політолог Пей Мінь Сінь каже, що часто чиновники КНР працюють багато, а отримують мало. Зустрівши «нового» китайця, вони думають: «Ага, я розумніший за тебе і працюю більше, а ось ти набагато заможніший». І тут-таки вимагають відшкодування.
До того ж у всіх цих країнах хабарництво надто поширене, щоб зацікавлені особи бачили в ньому серйозне порушення етичних норм. Пей Мінь Сінь стверджує, що серед чиновництва панує правило «бери, бо нічого не залишиться». За таких обставин корупція стає збоченим проявом обов’язку. Науковий співробітник Інституту Брукінґса Чен Лі каже, що в Китаї «того, хто не бере хабарів, вважають ненормальним і не дають піднятися по службі». І в Китаї, і в Росії непідкупні чиновники постають не вартими довіри в очах колег і зрадниками касти.
Читайте також: Саркозі офіційно звинуватили у хабарництві й "торгівлі впливом"
Абдулла Бозкурт з англомовної турецької газети Today’s Zaman каже, що в деяких шахраюватих політиків-ісламістів теж простежується таке викривлене відчуття обов’язку. Ті вважають себе мало не дарунком небес для мусульман у Туреччині й за кордоном, пояснює він. Тож цілком виправдано, з їхнього погляду, запустити руку в загальну касу для власного добра.
Загальноприйняте ставлення до держави виправдовує як корупцію, так і пропагування ідеології. Еліф Шафак робить висновок, що «держава всемогутня, привілейована – і все-таки чомусь її оберігають, як щось крихке, що потребує захисту». Між нею і громадянами зяє прірва; чиновники заміняють державні інтереси власними. Генеральний директор російського відділення неурядової міжнародної антикорупційної організації Transparency International Єлєна Панфілова пояснює, що в Росії чиновники вважають себе слугами держави, а не народу. Позаяк держава допускає корупцію, вони не спиймають це за злочином. І все це прекрасно сусідить із патріотизмом.
Шахраям властивий ще і двоякий погляд на свою країну. Росія бачиться їм як світоч народів; Туреччина – як перлина сунізму; Китай – як колишня й майбутня супердержава. Але все це тільки теоретично. На практиці прояв цих ідеалів – хаос, населений черню, з якої вони нишком насміхаються. Зворотна сторона пишномовної ідеології – презирство, настільки прибуткове для влади, наскільки образливе для народу.