На жаль, вони не помилилися, принаймні щодо Єгипту та Сирії (у дуже близькій перспективі). Єгипетське суспільство розкололося на прихильників і супротивників «Братів-мусульман», на майданах Каїра та інших міст не припиняються криваві сутички й заворушення, на сході країни виникли сепаратистські рухи за відокремлення від держави таких населених пунктів, як Суец, Ісмаїлія, Порт-Саїд, що означає для держави втрату Суецького каналу. Тамтешні військові були змушені втрутитися в політичний процес. Коли виникає загроза хаосу і насильницької анархії, виявляється, що в суспільствах такого типу є лише одна притомна й відповідальна за долю нації сила – армія. Єгипетська армія не раз рятувала свою країну від краху і розпаду, вступаючи в протистояння як із зовнішнім, так і внутрішнім ворогом. Ісламісти поставили Єгипет на межу громадянської війни, що залишило тільки один шлях порятунку – встановлення більш чи менш жорсткої військової диктатури, як це було за полковника Насера і маршала Мубарака. На Заході після повалення режиму ісламістського президента Мурсі (який переміг на виборах аж ніяк не бездоганно) стали лунати звинувачення єгипетських військових у «насильстві над демократією» і заклики запровадити санкції проти Єгипту. Якщо вважати демократією масові вбивства ісламістами християн-коптів і знищення понад 50 християнських церков, тоді ці полум’яні захисники демократичних цінностей мають рацію. Але ідею покарання єгипетських військових знову не підтримали ізраїльські діячі, які, на відміну від наївних європейців та американців, значно краще розуміються на тому, що відбувається в них під боком. На власному важкому досвіді вони переконалися, що нерідко воєнний режим в арабській країні може бути меншим злом, аніж влада релігійних фанатиків.
Читайте також: Коли повстанці і Асад почнуть переговори
Релігійна війна
У Сирії точиться війна не так громадянська, як релігійна, між релігійними громадами. Більшість мусульман Сирії становлять представники ортодоксального ісламу – суніти. Але влада багато десятиліть належить алавітам. Алавіти (ансарі, нусайрити) – шиїтська секта, яку заснував богослов Мухаммед ібн Нусайр, який жив у ІХ столітті. У своїх релігійних поглядах вони поєднують вчення ісмаїлітської течії шиїзму з елементами східного християнства і давньосхідних астральних культів. Шанують сонце, місяць і вірують у переселення душ. Обряд у них нагадує християнську літургію: читають фрагменти з Євангелій, причащаються вином і хлібом тощо. Визнають Євангелія, культ Христа, деякі християнські свята і святих. Часто мають християнські імена. Усе це пояснює доволі скептичне ставлення сунітів до ісламської правовірності алавітів, як і всіх шиїтів.
Нині алавіти становлять 11% населення Сирії і водночас більшість (близько двох третин) населення на її узбережжі, переважно в портах Латакії і Тартуса. Можливо, цими обставинами (насамперед значним християнським впливом на їхній культ) пояснюється загалом ліберальне ставлення алавітської влади Сирії до місцевих християн, які зі страхом думають про можливу перемогу ісламських радикалів із так званої Вільної сирійської армії.
Алавіти контролюють чимало ключових посад у державному апараті, спецслужбах та армії. Зокрема, як стверджують експерти, їхніми представниками є майже всі командири танкових бригад, головної ударної сили сирійського війська. Алавітською є й президентська родина Асадів. Хоча ця конфесійна належність аж ніяк не обмежувала прав інших напрямів ісламу. Факт особливої ролі алавітів у Сирійській державі активно використовують сунітські радикали в антиурядовій пропаганді.
Нещодавно з’явилися повідомлення про можливість утворення алавітської сепаратної держави на Середземноморському узбережжі Сирії навколо Тартуса і Латакії. Пікантність таких передбачень полягає ще й у тому, що останні тривалий час були портами тимчасового базування радянського військово-морського флоту, його Середземноморської ескадри. Враховуючи особливу позицію Москви щодо нинішнього сирійського конфлікту і реакції на нього Заходу, тут можливі варіанти. Володимир Путін уже зробив заяву, що РФ жодним чином не втручатиметься у всі ці події. Себто обирає позицію спостерігача, який чекає, коли плід сам упаде в руки. Цілком можливо, що, програвши війну, Асад відступатиме на захід своєї країни, де має мало не абсолютну общинно-конфесійну підтримку, і спробує утворити там власну державу місцевої алавітсько-християнської більшості. Не виключено, що цю новостворену державу підтримає Росія, яка матиме там постійні бази свого ВМФ і знову вступить в активну боротьбу за вплив на Середземномор’ї. Здається, атака Заходу проти Асада призведе саме до таких наслідків.
Читайте також: Який вибір зробить Башар Асад
Строкатий ісламський світ
На боці нової держави може виступити й шиїтський Іран, який невтомно нарощує свою військову міць. Нещодавно було випробувано найсучасніший винищувач іранського виробництва, виготовлений за технологією «Стелс». Зростання його бойових можливостей викликає неабияке занепокоєння в Саудівській Аравії та сунітських монархіях Перської затоки (яку араби називають Арабською). Якщо Іран матиме свою ядерну бомбу, то Саудівська Аравія негайно подбає про свою, а грошей на технології та фахівців у саудистів вистачить. Як жартома сказав один ізраїльський аналітик: «Наше щастя полягає в тому, що наші супротивники один одного ненавидять більше, ніж Ізраїль».
Річ у тім, що ісламський світ надзвичайно строкатий, його арабська частина здебільшого не здатна дійти згоди з іранською і тюркською. Понад те, навіть сам арабський світ внутрішньо не є єдиним, усі спроби об’єднати 17 арабських держав у якесь більше утворення закінчувалося провалом. Колись існувала така собі ОАР (Об’єднана Арабська Республіка) у складі Єгипту та Сирії. А потім вона розвалилася, і цю назву ще довго зберігав за собою Єгипет, що залишився сам. Намагалися створити конфедерацію Єгипту, Лівії та Судану. Вона теж розпалася. Серед арабських країн є республіки, є монархії, є теократії. Та й іслам там тлумачиться аж ніяк не ідентично. Проте Ірану остерігаються майже всі араби (крім шиїтських одновірців).
Є побоювання, що коли сунітські радикали захоплять владу в Сирії, то, будучи нездатними вирішити її соціально-економічні проблеми (як їхні колеги в Єгипті), вони намагатимуться позбутися своїх внутрішніх суперечностей завдяки зовнішній експансії, наприклад, організації воєнного нападу на Ізраїль. Експерти також не виключають спроби піддати конфесійно строкату Сирію ісламістській чистці, що зробить розпад країни практично неминучим. Уже сьогодні де-факто усамостійнився курдський північний схід Сирії, та й алавітсько-християнське узбережжя навряд чи дійде згоди з ісламістськими радикалами, не кажучи вже про цілком імовірну війну (вона точиться й нині) між Вільною сирійською армією сунітських радикалів та шиїтськими фанатиками з бойової організації «Хезболла», яку підтримує Тегеран.
Читайте також: Сирія дійшла краю
Наскільки посприяє загостренню обстановки в цьому «вулику» військово-повітряна акція Заходу? Можна зрозуміти намагання сунітських радикалів стимулювати його завдати удару по Асаду, позаяк воєнна ситуація в Сирії патова і самостійно Вільна сирійська армія навряд чи зможе перемогти режим. Але що виграє Захід від перемоги ісламських радикалів? Шаріатську «демократію» з побиттям камінням невірних дружин і смертною карою за неповагу до Священного Корану? Покарає Асада (разом з алавітською і християнською громадами) за жорстокість, використання хімічної зброї? А якщо його наступники демонструватимуть ще більшу жорстокість? Адже таке на Сході вже було. Колись західні демократи дуже сварили іранського шаха Могаммеда Рези Пеглеві за жорстокість його спецслужби «САВАК». Однак режим аятол цілком перевершив останню. Досить лише поглянути в матеріалах усіляких «міжнародних амністій» на світлини з життя Ірану після повалення шаха, особливо ті, де на стрілі підйомного крану гронами висять представники тамтешніх сексуальних меншин. За шаха такого не було.
Російські більшовики, есери, соціал-демократи до 1917 року за підтримки західної громадськості також дуже сварили «кривавий царський режим». Але вся його кривавість не витримувала жодних порівнянь із терором революційних ЧК, ГПУ, НКВД… Чи не стануть західні демократи в Сирії ще раз носити каштани з багаття тим місцевим діячам, для яких демократія та права людини є огидним винаходом Шайтана?