«Він все намагався переконати мене, що я – нормальна людина», – щиро сміється. Згадує, як чув в ефірі голоси своїх, яких вбивали зовсім поряд. Як нічим не міг допомогти. Згадує, як був у полоні – і чітко розумів, що ворогам байдуже, кого з них вбити. Та й просто байдуже – вбити чи ні… Каже, що і це, взагалі-то, теж нормально. Цілком природньо, правда? Це ж війна. «То що ти хочеш побачити в зоні? Все це?», – він б’є кулаком в стіну. Опускає голову. Мовчить.
І, тим не менш, знову їде на Схід.
– Друже, ти ж не вперше туди?, – до нас підходить цивільний хлопець із каштановими кучерями.
– Вперше, – тихо каже М.
– А-а-а, – розчаровано тягне новий знайомий. – А я хотів спита…
– Та звідки ж мені знати що там? – М. знизує плечима та прикурює другу поспіль.
… Блокпост на трасі Донецьк-Маріуполь. Хлопці перевіряють машини. Один з водіїв, як і всі, слухняно показує документи, відкриває багажник, розповідає куди і навіщо їде. Після перевірки дякує і простягає долоню. Буденний, звичний жест на якусь мить набуває свого давнього значення. Він не ховає зброї.
… У А. пронизливі блакитні очі. І відчутний перегар. БТР, що стоїть поряд – не Катя, не Лариса і навіть не Шарлін. «Аватар», – написано на борті. Так – синіми чоловічками – тут, у зоні АТО, називають тих, хто забагато п’є. «Я тут три місяці. Ще у сусідній області люди зустрічали нас зі сльозами на очах. Серця свої віддавали. Тут тикали середні пальці, як ми заїзжали… А ще тут неподалік, біля водосховища, нас накривали САУ. Прикольно було – наші тоді смажили шашлик, і бігали перевертати його між залпами…»
… Доброволець – один з тих, хто пішов на війну з Майдану, з полів багаторічної вуличної війни – слідкує за затриманим на блокпості ДНРівцем. Дивиться на старих друзів, що бігають повз. Сумно іронізує: «Хто даїшником став, хто вєртухаєм – справджуються наші мрії!»
… О. згадує, як до бліндажу «збіглася вся офіцерня». Як не було де приткнутися. І як прапор укривав їх, лежачих на землі, броніками. «Діти-діти, де ж вас подіти», – приговорював. Каже, що прапор їм і за тата, і за маму. Ми вп’ятьох сидимо на підлозі крихітної будки – колись тут воссідав постовий міліціонер. Є серед присутніх і той прапор. Він червоніє. Дорослий чоловік…
Одному з військових дзвонить дружина. «Ну які баби? Які баби?! – роздратовано заспокоює він її. – То дівчина-журналістка…»
Хлопці тим часом згадують: «баби» за ці місяці, звісно, були. От, скажімо, та білявка з міста N. «А я не можу так, – подає голос прапор. – Коли не знаю і не люблю».
… «Та що ж ви от мєня хотітє, молдаванє?», – запитує С. у хлопців, які толком не можуть пояснити, чим він має їм терміново допомогти. Я здивовано озираюсь. «Ви звідки?». «З Одеси», – гордо каже хлопець. За кілька хвилин з’ясовуємо, що жили на одній вулиці.
… Н. лежить у казармі й грає у якусь стрілялку на телефоні. «Що, вбивати ковбоїв прикольніше, ніж бути на війні?» – запитує хтось проходячи повз. «Угу» – відмахується Н.
За пару хвилин повз проходить ще один боєць. «Що, – питає, – вирішив змінити обстановку?»
Читайте також: Останній блокпост
… «В нас вже дванадцять годин іде бій. Я не знаю, що буде далі. Може бути все», – пише М.
Я не знаю, що відповісти. Тому пишу дурниці. Розповідаю, що в мене є друг. Що він в «Айдарі», і все бігає без броніка. Що він каже, що безсмертний. І що я йому вірю.
За хвилину М. передзвонює. «Дякую, – сміється. – То правда. Мене вже стільки разів могли вбити. Але, напевно, я ще щось маю зробити в цьому житті».
… У пилюці на трасі – десь в районі Новотроїцького – лежить клаптик паперу. Нахиляюсь щоб роздивитися друкований текст. Це молитва. «Отче наш…» Чомусь згадується Тарковський: «Далі в Зону – ближче до неба».
На зап’ястку колишнього бійця «Беркута» намотана пластикова вервочка з хрестиком. То з Майдану.