Блискуча тимчасовість: психологія простору нинішніх можновладців зводиться до втілення мрії про хату-ресторан

Культура
22 Травня 2012, 08:51

Роздивляючись інтер’єри, можна давати психологічні характеристики їхнім власникам, занурюватися в їхні життя, комплекси, філософські погляди і попередні втілення. Це дзеркало особистості, світ, який людина організовує навколо себе, надзвичайно промовистий для спостережливого ока. Саме тут вона живе, приймає друзів, відпочиває. Щось на кшталт розширеного варіанта гардероба. Але якщо одяг можна акуратно дібрати, порадившись зі стилістом, щоб не особливо відрізнятися від своєї касти, і тільки ввечері убратися в улюблений спортивний костюм, то з інтер’єром таке не пройде. Навіть якщо ти обереш просунутого дизайнера, характер дасть свою похибку. Й коли всі складні поєднання вертикалей і горизонталей, кольорів і фактур, меблів і люстр уже розіграно, усе одно радянський килим, який ти купив у 1983-му по шаленому блату, хочеться невимушено кинути на підлогу з венге. Приховати це неможливо.

ХАТА-РЕСТОРАН

Після публікації фото межигірських інтер’єрів ми отримали надзвичайно цікавий матеріал, який дає поштовх до аналізу, соціологічних і культурологічних висновків. Мені вони одразу нагадали ресторан при якомусь готелі в курортній зоні, тільки дуже дорогий. Ціле соціальне явище в окремо взятому будинку, втілення мрії, до якої йшло кілька поколінь радянської та пострадянської братви: мрії про хату-ресторан.

Це найвища точка такого поняття, як шик, для невибагливих у минулому, а тепер наділених грандіозними матеріальними можливостями пацанів. Спочатку вони вкрай неохоче змінили свої спортивні костюми на всілякі бріоні, золоті ланцюги заникали під комірцями рожевих сорочок. Ну а зонівські татухи і так ніхто не зацінить, окрім своїх у лазні. Хоча їх можна і вивести зовсім, «средства позволяют». З будинком усе не так просто. Звісно, можна його звести в заповіднику з купою охорони і думати, що ніхто ніколи не побачить. Така риса притаманна чомусь усім із цієї категорії громадян незалежно від того, ти президент країни чи власник автомайстерні.

Дивіться також: Мисливський будинок Януковича у Сухолуччі

Феномен побудови хати-ресторану з усіма тими шафами з «дороговалютних» порід дерев, колон із мармуру, але невідомо якого ордера, дзеркалами в золочених рамах і люстрами Swarovski за ціною трикімнатної квартири в Києві кожна як втілення мрії всього життя треба розглядати в контексті ставлення до нього. І вже звідси зрозуміємо ставлення людини до країни загалом. Згадана категорія осіб розглядає її як ресторан, тобто місце тимчасового відпочинку, де халдеї тебе обслуговують. Їм можна плюнути в морду, а вони все одно швиденько приносять тобі хавку і бухло. У деяких випадках їх можна і «відмудохати», бо так іноді треба поводитися в ресторані. Тобі ж за це нічого не буде. Можна ще не залишати «на чай», бо «ми і так тут нагуляли на такіє бабкі», перевернути столи, розбити посуд і наблювати на підлогу з полірованого мармуру.

ФІЛОСОФІЯ «ГУЛЬБАНУ»

Є таке поняття, як гульбан, що відбувається в ресторані, має свої традиції та драматургію. Хоча цей ритуал дещо відрізняється, наприклад, у давніх греків і наших пацанів. А якщо поняття гульбану поєднується з поняттям шику, маємо і специфічне розуміння психології простору. Шик для просунутого пацана, який перебуває на верхівці своєї метафізичної могутності, – насамперед блискуча тимчасовість, у яку вбухано надзвичайну кількість матеріальних ресурсів. Тут не потрібно ніяких витворів мистецтва і дизайнерських вивертів. Треба, щоб було, як у «Метрополі» або в «Асторії» зі старого радянського кіно, бо вони на ньому виросли й візуально перейняли архетипи ресторанного дизайну. Його увінчує люстра з купою висульок, яка гарно світить і вводить у специфічний ресторанний транс.

Читайте також: Новий кабінет Президента: дорого і бездарно

Цей безпрограшний прийом, до речі, перейняли дизайнери турецьких і єгипетських ресторанів у готелях «п’ять-зірок-плюс-ще-три-про-запас», де так люблять відпочивати наші співвітчизники. Там, де є повний олінклюзив, не може бути «неправильна» люстра.

До своєї хати-ресторану «не западло» запросити пацанів-соратників, вони просто впадуть на спину від цієї крутизни, а з ними міністра культури і туризму, який нормально залабає, аби пацани затягнули тужливу пісню з репертуару зонівської самодіяльності. У цих блискучих і водночас солідних стінах можна коїти те, чого ти був позбавлений через вирок суду на довгі роки. Але коли вже відкинувся, то гуляєш на повну. Таке явище треба сприймати як безмежне прагнення до релаксації після серйозного стресу. Ідеал релаксу для «нормального пацана» – ресторан. Не якийсь вонючий привокзальний гендель, а саме такий, де все буде за найвищим розрядом, де тебе, як у кіно, зустрічають по «імяотчєству», послужливо допомагають зняти шубу, паркують сані-троєчку й одразу, для розгону, приносять горілочку й бутерброд з ікоркою.

ТУТ І ТАМ

Серед архітекторів і дизайнерів інтер’єрів переповідають багато історій з приводу розподілу простору для українських нуворишів, які перебувають географічно «тут» і «там», на Заході. Споруджуються два діаметрально протилежні за своєю естетикою простори для одного власника. Приміром, у Франції облаштовується будинок, аби «місцеві пацани» його нормально й адекватно зацінили. Тобто він нашпиговується антикварними й дизайнерськими меблями, класичним і сучасним мистецтвом, усілякими там скульптурами, гобеленами XVI століття та іншим мотлохом, для «них». А тут, у Неньці, зводиться нормальний, для «своїх», у якому людина перебуватиме у власній системі координат. Таке роздвоєння у сприйнятті простору нагадує шизофренію.

Якщо дивитися крізь цю призму на події зі знесенням «якихось там» пам’яток, хаотичною забудовою міст, вирубуванням парків, усе стає на свої місця. Вони формують простір, у якому можуть жити. Хоча й не мислять такими категоріями, але відчувають, що епоха вічного панування минула ще за Брєжнєва. Потім усе так закрутилося, що ситуація почала змінюватися, як фігури у стробоскопі. До цього додаємо ще й досвід відсидки, який не сприяє відчуттю стабільності. Тимчасовість усього дає можливість особливо не ховатися. Забабахати такий жлобо-діснейленд скрізь по країні, щоб це було видно далеко, або так уже відкотити бабла з бюджету, що тільки сліпий не помітить. Усе йде від невпевненості та усвідомлення тимчасовості.