Вочевидь, Україна своєю державною незалежністю найбільше завдячує націонал-демократії та її прихильникам. Саме вони на численних мітингах вибороли спершу Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, а потім Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991-го.
Ідеологія націонал-демократії як складова лібералізму пройшла свій злет і падіння не тільки в республіках колишнього СРСР, а й у посткомуністичній Європі. Та попри те що національно-демократичні партії й далі там існують, вони вже давно не мають ані впливу, ані популярності. Стрілка європейського годинника повернулася з націонал-демократії до праворадикальних партій і в бік євроскептиків-ізоляціоністів. Слід зауважити, що українське суспільство нині неідеологічне. Такою є й уся Європа. Часи панування ідеологем минули. Замість них богом суспільно-політичних процесів стали технології. Доволі штучні та маніпулятивні.
Читайте також: Від міфу до реальності
Безумовно, колискою націонал-демократичної ідеології новітньої доби був «Народний рух України» (із первинним додатком «за перебудову»), очолюваний поетом Іваном Драчем. Наприкінці 80-х — початку 90-х років ХХ сторіччя це масове загальноукраїнське об’єднання виникло паралельно зі схожими організаціями Східної Європи: народними фронтами, зокрема литовським «Саюдісом», польською «Солідарністю». Воно не було чимось аж надто унікальним, а радше діяло в тому самому руслі, що й інші такі самі європейські громадсько-політичні посттоталітарні утворення. «Підрадянська» Європа прокидалася від сплячки, випростовувалася з-під впливу Радянського Союзу та ставала повноправною частиною цивілізованого світу. Хвиля демократичних перетворень була широким процесом, який охоплював майже всі аспекти суспільного життя.
Парадоксально, що саме оголошенням результатів референдуму 1 грудня 1991-го, які закріпили нашу державність народним волевиявленням, масштабні перемоги та здобутки націонал-демократів завершилися. Тріумф став початком занепаду. Вони так і не запропонували ефективної програми економічних перетворень, не були здатні на управлінський державний прагматизм, загрузли в романтичній минувшині та просвітянстві. Виконали свою первинну функцію та поза власним бажанням були виштовхані на узбіччя.
Популярна фраза з цього середовища «розбудова держави» поступово зникла із загального вжитку, мов розчинилася в імлі, так і не набувши реальних обрисів. Далі була стагнація та політичні задвірки. Із приходом до влади ставленика Сходу та Півдня України Леоніда Кучми націонал-демократи, зокрема й в особі тодішнього лідера «Народного руху України» В’ячеслава Чорновола, рятувалися від остаточної маргіналізації тим, що пішли на фактичну співпрацю з новообраним главою держави, російськомовним «червоним директором», водночас на публіці намагаючись підтримувати забрало «конструктивної опозиції». За всіх часів фатальною рисою представників націонал-демократії були незмірні амбіції (які частково пояснювалися наявністю десятків колоритних лідерів, що десятиліттями формувалися ще в лавах шістдесятників, серед дисидентів, не маючи можливості через панування комуністичної влади реалізуватися на широкий загал), взаємопоборювання, нездатність об’єднатися. Так, на президентських виборах 1991 року з цього табору вийшло зразу три кандидати: В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко та Ігор Юхновський, що гарантувало перемогу Леонідові Кравчукові.
Мабуть, ключовою тактичною помилкою націонал-демократів тоді стало те, що вони відмовилися взяти владу в Україні, сформувати уряд і втілювати власну програму, коли це запропонував тодішній глава держави Леонід Кравчук. 1992-го він, виходець із середовища радянської партійної номенклатури, прийшов до своїх опонентів на з’їзд Руху й публічно запропонував: формуйте уряд, беріть владу! Вони гордо та патетично відкинули цю доленосну пропозицію, знехтували можливістю вийти та закріпитися на загальноукраїнській арені й задекларували цим свої суто регіональні амбіції (у межах кількох західних областей: Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та частково Чернівецької), а невдовзі жорстко поплатилися за те.
Читайте також: Поставтокефалія
Другим диханням для української націонал-демократії стала «Наша Україна» Віктора Ющенка та Помаранчева революція. Тоді все повторилося майже з аптечною точністю: більшість поміркованих правих об’єдналася навколо Ющенка, як яскравого лідера, та його чітко заманіфестованої ідеології, що мала всі ознаки націонал-демократизму. Помаранчеві 2005-го прийшли до влади (кілька років перед тим маючи потужну фракцію в парламенті), дістали колосальну популярність у суспільстві (рейтинг Ющенка щойно після інавгурації сягав 70%!), здобули підтримку світового співтовариства (Конгрес США новообраному президентові України аплодував стоячи). Але цей потенціал було швидко втрачено через віковічну проблему — численні чвари у власному середовищі (зокрема, із командою Юлії Тимошенко), а також через невміння самоорганізуватися: бракувало конкретної програми дій та її чіткого виконання. За всієї критичності у ставленні до національної демократії ховати її сьогодні зарано. Вона має чималий державотворчий потенціал, а в умовах війни з неоімперською Росією за нашу незалежність набуває нової актуальності. Характерно, що кожна політична сила, яка нині претендує на владу, за всієї своєї неідейності змушена давати відповіді на націонал-демократичні запитання. Навіть у теперішньому гаслі чинного президента України Петра Порошенка «Армія, мова, віра» читається неприхований перегук із націонал-демократичними запитами.