Очільник аналітичного центру, що спеціалізується на аналізі гуманітарної діяльності, Франсуа Ґрюнвальд керував кількома місіями в Україні у 2020–2024 роках, а останні два десятиліття подорожував зонами конфліктів на території колишнього Радянського Союзу. Він поділився з Тижнем міркуваннями про те, чому міжнародна допомога Україні від початку повномасштабної війни не завжди була ефективною.
Досить часто міжнародна гуманітарна допомога надходить в Україну від структур, які недостатньо розуміють контекст, історію країни, а також людські, суспільні й технологічні виклики, які сформували Україну 2022 року. Вона формувалась із застосуванням методів, розроблених для держав з низьким рівнем розвитку, слабкими адміністраціями й громадянськими суспільствами, які були нехай і динамічними, але дуже залежними від міжнародної допомоги.
Натомість в Україні міжнародні гуманітарні структури мали до справи зовсім іншу ситуацію. Ідеться про добре зорганізовану країну з високим рівнем диджиталізації, нехай і з громіздкою бюрократією. Радянські рудименти тут співіснують з найкращими сучасними технологіями.
Міжнародна гуманітарна спільнота зіткнулася з громадянським суспільством «у стані опору», добре загартованим демонстраціями гідності на Майдані та війною 2014 року. Українське громадянське суспільство миттєво мобілізувалося для допомоги переміщеним особам, вразливим верствам населення на прифронтових територіях, а також пораненим цивільним і військовим.
Із чого складається щоденне життя десятка тисяч волонтерів? З допомоги переселенцям у пошуках житла, з доставляння їжі літнім людям у прифронтових районах, зі сприяння евакуації, з постачання генераторів для медичних закладів, маскувальних сіток для танків, аптечок для фронту, зі збирання грошей на купівлю безпілотників…
Під загрозою звинувачень у корупції багато волонтерських груп, які все ще рідко формуються як асоціації відповідно до українського законодавства, розробили досить винахідливі системи відстеження та підзвітності допомоги, основані на цифрових системах, але не сумісні з традиційними звітами великих міжнародних структур. Звідси постійні скарги українських волонтерів на адміністративну тяганину, до якої змушують спонсори.
Енергетика: пріоритет сучасної країни з холодними зимами
В Україні на початку 2020 року управління енергією, опаленням і доступом до води базувалося на технологіях радянського періоду. Опалення в міських і приміських районах здебільшого було колективним, воно забезпечувалося через величезні мережі труб. У деяких випадках у будинках та офісах були допоміжні електричні системи опалення, тоді як у сільській місцевості основним джерелом тепла була деревина в різних формах (колоди, брикети тощо). Програми «утеплення», розроблені на початку 2022 року на зиму 2022–2023 років, мали досить легкі й класичні компоненти: зимові набори містили теплий одяг і матеріали для легкого ремонту будівель (брезент для даху, фанера для закриття дверей і вікон тощо).
Російські обстріли енергетичної інфраструктури восени 2022 року поставили гуманітарні міжнародні структури перед новим викликом: як допомогти в урбанізованому просторі, де частина населення живе у великих будинках і де світло й тепло — ключові елементи життя взимку? Масове постачання генераторів усіх типів і моделей дало змогу українцям пережити зиму, але здійснювалось абсолютно нескоординовано. Генератори, що були у вжитку, без запасних частин постачали одночасно з новим обладнанням, але без інструкцій та обладнання для технічного обслуговування. Самим українцям було важко впоратися з усіма цими постачаннями та розподіленнями обладнання. Проте завдяки величезним зусиллям і надзвичайним жертвам українські інженери постійно ремонтували та змушували знову працювати все, що могли.
Це відбувалося на тлі активного використання запчастин для обслуговування старого обладнання. Їхні запаси були майже вичерпані до кінця зими 2022–2023 років, що зробило країну вразливою до наступної зими. Стратегія, розроблена на 2023–2024 роки, полягала в тому, щоб «захистити, ремонтувати, оптимізувати» системи на всіх рівнях: протиповітряна оборона — для основних об’єктів інфраструктури, мішки з піском і газоблоки — для менших будівель.
З літа 2023 року суб’єктам децентралізації було доручено консолідувати свої запаси пального та краще розподілити отримане обладнання. Оскільки зима 2023–2024 років виявилася досить м’якою, ця стратегія виправдала себе на більшій частині території країни. Але все ще є райони, дуже близькі до лінії фронту, де ситуація досі нестабільна.
Вода
Міжнародна допомога в цій галузі орієнтувалася переважно на досвід в Африці, де переважає маломасштабна інфраструктура (колодязі, свердловини) і є проблеми, пов’язані з бактеріологічною якістю води. Насправді більшість відомих систем водооброблення призначена для того, щоб зробити воду придатною для пиття за допомогою фільтрів або УФ-діодів, що знищують бактерії та органічні речовини.
В Україні ситуація зовсім інша. Давня основа системи водопостачання ґрунтується на великому водозаборі з річок, який пропускають через великі очисні споруди, а потім перерозподіляють по трубах великого діаметра до міст і сіл під наглядом і фінансовим управлінням місцевих водогосподарських організацій, водоканалів. Але якість води, що розподіляється таким чином, дуже різниться, причому розрізняють технічну воду й питну воду. Насправді в багатьох регіонах України населення покладається на торгівлю питною водою або водою в пляшках з кіосків.
Забруднення ґрунтів пов’язане з геологічними проблемами, історією забруднення території промисловими та сільськогосподарськими практиками в радянський період, а також із впливом війни, зокрема із забрудненням ґрунтових вод хімічними речовинами, що містяться в боєприпасах, а на Півдні — з руйнуванням Каховської дамби.
У прибережних районах (Миколаїв, Херсон, Нікополь, Запоріжжя) залежність від поверхневих вод суттєва, бо через геологічні особливості смуги землі вздовж Аральського моря підземні води солоні й містять високий рівень сірки. Поверхневі води зникли тут після того, як було зруйновано греблю.
Здоров’я
Українська система охорони здоров’я до війни 2022 року складалася з кількох рівнів. З одного боку, система базувалася на спадщині радянського періоду з її диспансерами й лікарнями, а також управлінням, розділеним між Міністерством охорони здоров’я та установами, створеними після децентралізації, міськими радами й областями, для господарського управління та загального менеджменту. Тогочасні технології мали свою частку старих методів і підходів, які ефективні й сьогодні. Ця система керувала всіма аспектами громадського здоров’я, а також специфічними потребами населення, що старіє (проблеми із серцем і нирками, рак тощо). З другого боку, ми стали свідками появи сучасної медицини, яка здебільшого міська й дорога, спирається на передові технології, розроблені переважно представниками громадянського суспільства або приватного сектору.
Нарешті, мобілізація на допомогу пораненим під час демонстрацій на Майдані, а потім війни 2014 року породила справжню культуру військової медицини. Ця практика значно зміцнилася, з’явилися специфічні підходи до навчання солдатів доглядати поранених на фронті, стабілізувати їх і відправляти під контролем військової адміністрації в тил, де можуть втрутитися технічні платформи, або навіть передати їх на третій рівень допомоги. Волонтери й асоціації, які їх підтримують, виготовляють і постачають на фронт індивідуальні комплекти, що містять найсучасніші джгути й антигеморагічні компресійні пов’язки.
Слід також зазначити, що серед великої кількості надісланих із-за кордону ліків завжди є маса препаратів, термін придатності яких наближається до завершення, упаковки не повні, без інструкцій із застосування. Система вчиться дуже повільно…
Дві основні проблеми у сфері охорони здоров’я матимуть значний вплив на майбутнє країни. З одного боку, багато поранених, які зазнали ампутацій і реконструктивних операцій і які назавжди залишилися зі шрамами на тілі. З другого боку, поранені душі: ті, хто зіткнувся із жорстокими вбивствами, сім’ї загиблих на фронті або під бомбами.
Робота із цими двома типами травм буде одним з головних викликів, що стоятимуть перед Україною в майбутньому, водночас треба буде відновити систему охорони здоров’я, адаптовану до потреб післявоєнного періоду: старіння населення, усе більш урбаністичний спосіб життя, а також вплив на здоров’я повоєнної екології. Не будемо також забувати про наслідки Чорнобильської катастрофи з високим рівнем захворюваності на рак, який продовжує вражати населення.
Продовольча допомога, грошова допомога, економічна підтримка
За радянських часів такі механізми, як національний «Червоний Хрест», розподіляли харчові продукти серед найбільш нужденних у надзвичайних ситуаціях (дуже суворі зими, стихійні лиха тощо). Від початку війни було зібрано багато допомоги в натуральній формі як в Україні, так і за кордоном, а потім відправлено й розподілено. Прибули тисячі тонн харчових продуктів, засобів гігієни та одягу. Спочатку її розподіляли переважно в центрах для переміщених осіб, які покинули зони бойових дій або навіть країну. У лютому — березні 2022 року цю допомогу в натуральній формі переспрямували в загрожені райони Півдня та Сходу поблизу лінії фронту.
У радянській системі, як і в довоєнній Україні, виплати пенсійних систем літнім людям були одним з найважливіших елементів виживання. Україна модернізувала все це і створила спеціальні системи грошових переказів під час пандемії ковіду-19. Міжнародна допомога не поспішала розуміти ситуацію та визнавати, що є ефективні системи. І, як це часто буває, вона створила власні механізми. Поряд з IPOPAMAGA, українською системою соціальних грошових виплат, міжнародна допомога створила свою дорогу систему RED ROSE, яку було розроблено для Східної Африки. Вірячи у свою всемогутність, ігноруючи наявні практики, хоч би якими ефективними вони були, міжнародна допомога продовжує діяти як паровий коток.
Кілька викликів на майбутнє
У відповідь на збройну агресію українці продемонстрували неймовірну здатність до опору, стійкість перед викликами виживання для людей і систем. Вони зустріли міжнародну допомогу з великою вдячністю, але також і з неабияким розчаруванням. Скільки разів за широкими усмішками й «дякую» лунали запитання: «Хто ці діти, які приїжджають до нас зі своїм африканським досвідом, щоб сказати нам, що робити, коли вони не знають ні контексту, ні культури нашої країни, ні, власне, наших страждань? Хто ці організації, які просять нас працювати в небезпечних районах, вимагають від нас багато звітів і навіть не платять за дизель, потрібний для транспортування допомоги на передову, або зарплату тим, хто повинен писати звіти?»
Проблеми «локалізації допомоги» найяскравіше проявляються в українському контексті, коли людина, яка роздає допомогу в багнюці і їде на маленькому фургоні через прифронтові ліси, виявляється… фізиком-ядерником, а інша людина, яка керує реєстрами розподілу, у минулому житті була відомим адвокатом в одеській адвокатурі.
Читайте також: «Українці воюють по-козацьки. Така війна злякала і Наполеона, і німецьких військових»
Міжнародні гуманітарні організації перетворилися на «контролерів», які загрузли у своїх процедурах та інструкціях. «Як ви розв’язуєте питання гендерної рівності та ризику сексуального насильства?» — запитують стандартні інструкції. Тож працівники гуманітарних організацій слухняно складають списки «жінки й чоловіки / дівчата й хлопці». Але як бути, коли всі діти евакуйовані, а на місці залишилися тільки люди похилого віку?
Врешті-решт ми отримуємо непридатні стандартні форми, а українські активісти виснажуються намарно, намагаючись бути зразковими, щоб їх вкотре не звинуватили в корупції… Перебуваючи в нижній частині шкали Transparency International, країна щороку підіймається на кілька позицій, проводячи реформи й кампанії з арештів навіть у найближчих до влади сферах. Рух є!
Гуманітарна допомога допомогла країні пережити жахливий період у лютому — травні 2022 року. Вона допомогла сотням тисяч українців знайти притулок у містах, що опинилися в епіцентрі вторгнення, у сусідніх країнах і навіть на іншому кінці Європи, де було створено чудові центри приймання біженців (за реального дисбалансу можливостей приймати інші групи населення, які опинилися в біді і які також стукають у наші двері).
Міжнародна підтримка дала змогу Україні виграти «битву з генералом Зимою» у 2022–2023 роках, не забуваючи про важливість «пунктів незламності» й сотень бункерів, організованих для розміщення людей, які рятуються від страху, холоду й темряви на кілька годин або днів. Але, звичайно, серцевиною того, що тримало країну разом, була її здатність до опору, її енергія до неймовірних форм взаємодопомоги.
Нині ж війна стала «рутиною». Щодня лунають сирени, люди зрештою звикають до них і навіть не спускаються до укриттів. Гірше, що російські бомбардування стають щораз більш систематичними, використовують тактику «подвійного удару»: бомбардують цивільні райони, завдаючи шкоди, а потім, коли прибувають бригади ДСНС і карети швидкої допомоги, бомбардування повторюється, щоб убити рятувальників.
Зі свого боку міжнародна допомога заклякла у своїй бюрократії: десятки кластерних зустрічей і робочих груп, як очних, так і в режимі відеоконференцій…
Загалом повсякденне життя закордонних гуманітарних працівників в Україні проходить приємно. Ресторани чудові, українські колеги привітні… Але для українців звикання до війни стає правдивим кошмаром. Щодня — похоронні процесії, щодня з’являються нові могили, щодня більшає маленьких прапорців на Майдані.
Мусимо тримати стрій — заради українців, яким доводиться протистояти і стражданням, і страху, і зневірі. Треба винайти нові форми співпраці, готуватися до майбутнього, боротися з психологічними, економічними й екологічними наслідками цієї війни. Це серйозні виклики, які потребуватимуть значних зусиль.