Хвиля популярності world-music докотилась до українських берегів достатньо пізно. Західна Європа перехворіла балканщиною, африканщиною, горловим співом та іншими різновидами Етно ще в далеких 90-их
У багатьох країнах етномузика – це потужна індустрія: лейбли, продюсери, радіостанції, телебачення, спеціалізовані клуби, агенти, промоутери у доволі пристойних кількостях. Усім вистачає роботи, а людям забави. Погугліть на предмет фолькового бізнесу хоча б сусідню Польщу і все стане зрозуміло. Коли ж поглянути на карту фестивалів Європи, то голова йде обертом: складається враження що крім відпочинку в етно-стилі, наші найближчі європейські сусіди більше нічим особливо не переймаються.
Втім, я пропоную поміркувати над тим, чому наш фольковий бум поступово сходить на пси. Пам‘ятаєте з яким щирим захопленням зустрічали посполиті перші «Шешори» та «Країну Мрій»? Як тішились, і з задоволенням одягали віночки та вишиваночки, водили кривого танцю під «ДахаБраху», та пускали щиру сльозу на лейбики, слухаючи автентичних бабусь.
Голим етно людей у поле не виманиш
Не минуло і 5 років як ажіотаж навколо етнотематики помітно спав. Найбільша літня забава покинула Карпати, змінила назву та проміняла ідеали етнічної революції на ширшу мистецьку концепцію, яка зараз успішно розвивається в рамках бренду «Артполе». Дітище Олега Юрійовича Скрипки поки тримається коріння та джерел, але зірками жанру слухача не балує. Також, не з доброго дива, залучають організатори «Країни Мрій» до спонсорства торгову марку, яку в інших ділянках земної кулі сприймають як ворога №1: антиглобалізму, природності, екології та інших хороших речей, дотичних до етнофестивалів.
Ще зовсім недавно однієї приставки «Етно» було цілком достатньо для такого-сякого успіху концертів просто неба. Тому подібні імпрези й анексували навколишній простір: «Трипільське коло», «Трипільські зорі», «Підкамінь», «Співочі тераси», «Печенізьке поле», «Древлянські джерела», «Обнова-фест», «Отроків», «Свірж», «Великдень у Космачі» різноманітні свята мамалиги, борщу та грибів, відкриття туристичних сезонів у містах Західної України – все це одним фольком мазане. Але зараз магічний додаток уже не спрацьовує – голим етно людей у поле не виманиш.
В Інтернет-щоденниках теж тиша, хоча раніше користувачі починали вербально готуватися до свят ще весною. Можливо, це пов‘язано зі спадом активності в блогосфері, або ж відображає загальний стан речей. З приводу цьогорічних world-music паті немає резонансу у медіа. Головні етно-новина цього літа те, що «КМ» стане платною, а «Свірж» проведуть ще раз – отакі невеселі інтриги доводиться передруковувати новинарям.
Утім, ще кілька років тому ніщо не передвіщало проблем: неньку потішили своєю присутністю метри планетарного рівня: Fanfare Ciocarlia, Hedningarna, Vartina, Natasha Atlas, Khaled, Transglobal Undeground. Організатори чесно намагалися кожного року вигадати якісь нові цікавинки: майстерні, ленд-арти, повітроплавці, екологи, театри вогню іт.д. (принаймні про два найстарші фестивалі це можна сказати точно). Їх послідовники спростили формулу проведення подібних заходів до мінімуму: сцена на природі, продавці краму, їжа та намети, і, безперечно, дрес-код – вишиваночка!!! Приємним винятком є поява на фестивальній орбіті вузькопрофільного «Балкан-фесту»: надзвичайно вдалий дебют: програма, організація, піаркомпанія – все на рівні.
Етно без меценатів
Цьогорічні етно-забави не бавлять потенційних відвідувачів гучними іменами: хіба «Трипільські зорі» обіцяють привезти Zdob si Zdub, а «Артполе» – Fatima Spar. Негусто як на країну з 40 мільйонною аудиторією. А з іншого боку навіщо везти в Україну зірок жанру, про яких тут ніхто не знає? Адже інфраструктури, яка б обслуговувала потенційних споживачів world-music, не існує. Тут ми наступаємо на нудний гігантський уроборос: багатенькі дяді і тьоті не дають грошей організаторам фестивалів тому, що напрямок етно не є популярним, він не є популярним, бо немає спеціалізованої інфраструуктури (радіо, клубів, телеканалів, журналів, лейблів), їх немає, бо немає інвесторів.
Фестивалі не можуть існувати виключно влітку, фестиваль – це безперервний процес: клубні вечірки протягом року, зв‘язок з аудиторією через дружні медіа, цікаві вигадки та акції. Програми європейських фестивалів створюються за півроку до події, а у наших питання з line-up вирішуються за тиждень–другий. Побут, охорона, технічне забезпечення – окрема і довга розмова, яка, знову ж таки, зв‘язана смертельним гудзом з питанням інвесторів та інфраструктури. Тож у кращих країнах world-music прибуткова галузь, а у нас вона все ще чекає на гарних менеджерів, здатних направити у це річище могутні фінансові потоки. Якщо такі знайдуться – напрямок житиме, якщо ні – доведеться задовольнятись відпочинком на акціях з паскудним звуком, посередніми виконавцями і серед натовпу обдовбанців у народних строях.
Одним краще поїхати в Польщу на який-небудь Heineken fest, аніж терпіти моральні та фізичні збитки вдома, інші силкуються знаходити у «тісті» вітчизняних етнофестивалів свої родзинки. Якщо збіговиська шанувальників кореневої музики та її похідних у нас загинуть, або ж змінять формат на більш еклектичний, то жодної трагедії не станеться. Але хотілося б, щоб зерна, посіяні окремими ініціаторами кілька років тому, дали добрий врожай. World-music – надто багата і плодюча нива, щоб отак запросто її занедбати.