До блокади та блокувальників можна ставитись по-різному. Теоретично цього взагалі не повинно бути, адже яка блокада на лінії фронту, де щодня є вбиті й поранені? Лінія зіткнення апріорі заперечує будь-яку торгівлю, а тому перекривати дорогу, яка веде на війну, — це абсурд. Але не в нас. Торгівля й війна в Україні — два боки однієї монети. Причому в прямому й переносному сенсах водночас. Гроші, зароблені на крові, пардон, на торгівлі через лінію зіткнення, спрямовуються не лише на фінансування українського війська, не лише на гуманітарку, що відсилається на окуповані території, а й на утримання терористів, які ті території окупували. Це без нюансів (хто скільки ще й заробляє).
Щоб це усвідомити і прикрити лавочку, українській владі потрібні були не тільки три роки на роздуми, а ще й сутички та стрілянина (на щастя, обмежилися попереджувальною). Слід було дочекатися наближення точки неповернення й аж тоді почати реагувати. До того як країну заштормило, все якось бракувало часу над цим подумати. А й справді, його ж завжди обмаль. Його з’їдають інтриги, «договорняки» та маніпуляції. Домовитися з терористами про постачання вугілля набагато легше, ніж знайти спосіб позбутися залежності від них чи визволити полонених. Розбудувати армію лояльних ботів простіше, ніж прорвати інформаційну блокаду окупованих територій. Брати на себе відповідальність, ухвалювати непопулярні або й невигідні в короткостроковій перспективі рішення куди складніше.
Читайте також: Блокада посеред Бахмута
За три роки війни так і не знайшлося можливості розібратися з ворожим бізнесом та банками, приструнити ефесбешних агентів й адептів колишнього режиму, покарати вбивць людей на Майдані, підрихтувати судову систему, витурити в шию друзів-«рєшал». Навіть загнавши себе в мінський тупик, у безвихідь АТО, розпластавшись як безхребетна істота під ногами партнерів, влада зовсім не збиралася відмовляти собі в задоволенні жити за звичними схемами: а раптом пронесе… І тільки коли справді запахло смаленим, коли перспектива реального апокаліпсису нависла над головою, реакція пішла. Спочатку звично недолуга: попередження, сутички, поліцейські операції, і нарешті — алілуя! — торгівля з терористами припиняється. Президент і РНБО знайшли в собі сили прийняти вольове рішення. Тепер вони готуватимуть проект про відновлення територіальної цілісності країни, розроблятимуть стратегію, ухвалюватимуть закон, поводитимуться як справжні державники.
Найсумніше в усій цій історії, що ухвалення закону ще нічого не гарантує. Не гарантує його виконання: за цим потрібен неупереджений контроль. Бо чимало декларацій влади залишається «роботою на камеру». Починаючи з президента, який так і не позбувся свого «5 каналу» та іншого бізнесу, не подбав про оновлення ЦВК, й закінчуючи простими громадянами, які самовільно вирішили влаштувати блокаду чи зайняти обладміністрацію. Захоплення держустанов незаконне. Це правда. Але проведення виборів із віджилою ЦВК, зі свого боку, делегітимізує владу. Блокада незаконна, але торгівля через лінію фронту так само. Неякісна атестація в МВС і «косметична» люстрація в інших органах, невиконання своїх обов’язків чиновниками, ігнорування вищим керівництвом держави норм Конституції та маніпулювання нею теж незаконні. Країна спільними зусиллями виведена поза законодавче поле або як мінімум балансує на його межі, і головна відповідальність за це якраз на правлячому класі.
І хоча ще три роки тому люди вмирали на вулицях, вірячи, що систему беззаконня таки вдасться переломити, у сухому підсумку країна наближається до точки неповернення.
Читайте також: Неприхований бенефіціар. Якою є роль Ахметова в економічній співпраці з ОРДіЛО
Верхи не можуть, низи не хочуть, «друзі» допомагають і підштовхують. Чим це закінчиться, не знає ніхто. Може, реваншем олігархату, може, громадянською війною, військовим переворотом, установленням поліційної диктатури або зникненням країни з карти світу. Є й оптимістичніші прогнози. Порошенко, мовляв, усіх переграв, і тепер усе буде в шоколаді. І в якийсь момент здалося-таки, що, попри тотальний словесний пронос чиновників про шкідливість блокади, жахливі наслідки для економіки, загрозу зростання напруженості на фронті, десь там, на Банковій, її насправді навіть вітають. Чудова нагода закінчити деолігархізацію чи принаймні усунути останнього «недоторканного» олігарха. Звільнитися від баласту дотаційних шахт і підприємств, цінність яких нуль, дістати нагоду розібратися з російським бізнесом, приструнити Авакова, який надто зміцнів і стає небезпечним для політичних конкурентів. І найголовніше, прекрасна нагода позбутися нарешті залежності від ворога. Назавжди. До речі, РНБО анонсувала, що слідом за блокадою розгляне й питання функціонування російських банків. Досі головні санкції супроти них були вуличними й самодіяльними: то вікна поб’ють, то вхід замурують. З погляду законодавства дрібний бешкет, для російського фінансового спрута ледь відчутне подразнення. А головне — наші західні партнери завжди схвильовані й занепокоєні «незаконним блокуванням ОРДіЛО», наприклад, та й напади на фінустанови для них явище геть дике та незрозуміле. Можливо, вуличний активізм, отаманщина слугують таким собі тараном для не надто «красивих», на думку західної демократії, рішень Києва своєрідним виправданням, мовляв, обираємо менше зло, щоб країна не скотилась у кривавий хаос та анархію.
Читайте також: Підгодовуючи ворога
Не виключено, що так і є. Але кілька важливих деталей усе-таки псують цю оптимістичну картинку. Після Майдану суспільство дуже гостро реагує на будь-яку агресію у виконанні підрозділів МВС. Особливо коли вона обернена проти активістів і добровольців. Перекладати відповідальність за свої нерішучість, безхребетність і недолугість на інших владі не дозволено категорично. Інакше вона не потрібна. Так можна далеко зайти.
Ну і, нарешті, країна потребує оновлення, очищення й життя за новими правилами. Брехнею та маніпуляціями цього не досягнеш. Хоч би скільки було сформовано спецрот і спецбатальйонів МВС, країну, де гуляють мільйони стволів, у покорі не утримати. Нині пару випущено, і, схоже, на певний час буря вщухне. Але все в будь-який момент може початися знову, якщо влада не визубрить цей урок як «Отче наш» і надалі у звичному для неї стилі динамитиме вирішення хронічних проблем, у яких країна загрузла по самісінькі вуха.