В середині табору життя йде майже буденно, якщо так можна казати про ситуацію активного протесту: кипить борщ на вогнищі, хтось лагодить стіл, група кремезних чоловіків облаштовують новий намет. Але навколо вже збудували захисні споруди з колючим дротом, по периметру постійно чергують вартові. Якщо пам’ятати, що лінія фронту знаходиться все ж набагато дальше, а редут споруджений майже у центрі міста, виглядає це дивно. Хлопці кажуть, що очікують більше провокацій, ніж відкритого протистояння з залученням поліції чи Нацгвардії. Розповідають один одному про те, що від своїх знайомих, які там служать, знають: деякі підрозділи були підняті по бойовій тривозі для розблокування, але багато хто відмовився їхати на це завдання. Та через побоювання резонансу, можливо, на штурм влада не піде, вважають блокувальники.
Партійці є, а партійних грошей – немає
До журналістів, яких тут буває кожного дня багато, ставлення у наметовому таборі теж дуже обережне: випитують звідки, як саме плануєш висвітлювати тему блокади та навіть питають про власників ЗМІ. Кажуть, було багато тих, чиї матеріали потім викликали обурення. Критично хмикають, почувши, що місцева, натякаючи на причетність до сепаратистів, зумовленість у висвітленні та цензуру. Але рекомендації місцевих волонтерів роблять свою справу: фотографувати та розпитувати дозволяють, хоча на першому етапі тільки з керівником редуту з позивним «Богуслав». Потім такий «допит» повторюється ще тричі: блокувальники підкреслюють, що не повинні втрачати пильність. Командир відповідає на питання, за наметом вже очікують наступні представники ЗМІ, тележурналісти французького ТБ:
– Як справи, чи є напруження через очікування деблокади?
– Насправді, спроби вже були: тут і місцевих бабусь привозили, і тітушки чекали свого часу. Але ми маємо свою тактику, тримаємо оборону, допомагаємо на різних локаціях. Наприкінці «бесіди» з «народом» ми заспівали гімн, а вони тікали! Але, якщо серйозно, ми не відкидаємо будь-якого розвитку ситуації, в тому числі і силової операції. Як кажуть, готуємось до найгіршого. У нас кругова оборона.
Читайте також: Підгодовуючи ворога
– Наскільки я розумію, зброї у вас немає?
-Хто вам таке сказав?
– Але ж вояків, що зараз знаходяться на службі зі зброєю, серед вас немає?
– У будь-якого громадянина може бути офіційно зареєстрована мисливська зброя, наприклад. Я тут нікого не знаю за прізвищами, військових квитків ми теж не перевіряємо. І поготів не розголошуємо тих, хто під час своєї військової відпустки, звичайно без бойового озброєння, приїхав нас підтримати, бо, на жаль, вже є приклади репресій у військових підрозділах.
– І не боїтесь, наприклад, провокаторів, якщо навіть прізвищ не знаєте?
– А вони є і будуть. Ми їх вираховуємо та відправляємо звідси подалі. Вони себе проявляють. А взагалі, які б не були у кожного внутрішні причини тут знаходитися, головне, щоб у критичні моменти вони дослуховувались до моїх наказів, як командира роти. Ми маємо декілька основних загальних цілей: створити економічний тиск на олігархів, які повинні вирішити питання звільнення наших побратимів. Бо ми розуміємо, що, наприклад, Ахметов та тій території – цар і Бог, тому треба змусити його сприяти процесу обмін. Ці полонені хлопці потрібні побратимам та родинам, нажаль, державі вони зовсім не цікаві. Так простіше: не потрібно родинам виплачувати гроші, можна просто вважати їх зниклими без вісті. Інша наша мета – знищення українських олігархів, які фактично, як стерв’ятники, розривають Україну.
– Яким чином знищувати? Чи не повторюємо ми історію, що трапилась з нами рівно сто років тому, коли знищували багатих, а потім усі стали бідними?
– Чому ж, тоді нищили тих, хто вмів працювати. А я кажу про тих, хто вміє грабувати народ. І вони не повинні втекти до маєтків за кордоном, вони повинні бути покарані, а гроші поверненні в країну.
Читайте також: Неприхований бенефіціар. Якою є роль Ахметова в економічній співпраці з ОРДіЛО
– Це та умова, за якої ви спокійно повернетесь додому з відчуттям боргу, що був виконаний?
– Ні, моя задача – відновлення кордонів нашої країни. Тому я з 2014 року – серед добровольців батальйону «Донбас». Тому я зараз, після виходу у запас, тут.
Коли питаю про матеріальну допомогу на життєдіяльність блокади, командир показує на номер банківської картки на великій дошці біля дороги, на яку приходять благодійні внески, та на пакунки продуктів, що привозять волонтери та приносять місцеві. Розказує, що нещодавно у блокувальників жбурнули банкою з-під кави прямо з електрички, які тут ходять, незважаючи на блокаду. Хоч дідусь і кричав «Слава Україні!», але хапати подарунок не поспішали, розуміючи, що можливі різноманітні провокації. Але виявилось, що там були згорнуті 145 гривень: в такий незвичний спосіб місцевий мешканець вирішив підтримати активістів. Про причетність політичних партій до фінансування блокади говорить різко: «Якщо б ми зрозуміли, що нас використовують задля політики, ми би «пішли в відмову». Тут є люди з різних партій, різних переконань, але жодної реклами політичної партії на блокуванні немає».
Інші активісти теж наполягають на тому, що депутати, які підтримали блокаду – це тільки попутники, можливо навіть тимчасові. Мовляв, схвалить припинення торгівлі Президент – і він стане їх поплічником. І закликають патріотів, що підтримують ідею блокади, не зважати на осіб, котрі намагаються бути провідниками, і приєднуватися. Вони впевнені, що рух блокадників точно глибше будь якого політично-економічного піару, і зупинити процес через домовленості між кимось вже просто неможливо.
Вугілля та не тільки
Про те, як економічними важелями збираються визволяти полонених, розказують і громадські активісти з різних міст, яких в наметах майже стільки ж, скільки й АТО-шників. Багато з них вивчали інформацію біль досконало, тому впевнені, що річ не тільки у вугіллі:
«Перед тим, як ставити тут намети, ми проводили розвідку, їздили з журналістами по різних містах, дивилися, скільки вагонів, з чим, куди та що перевозиться. Побачили, що проблема з вугіллям- не найстрашніше, бо його везуть не дуже багато. Великими обсягами на окуповану територію їдуть метали, руда, зерно, будматеріали, ліс. Головна задача нашого громадського формування – припинення торгівлі та примушення влади до реальних переговорів про звільнення полонених. А ще ми розуміємо, що допоки на війні заробляють гроші, вона не скінчиться. Не бажають припиняти збагачуватись, змусимо», – пояснює голова «Громадської самооборони» з Харьківщини Віталій Тропачов.
Читайте також: Вугілля розбрату. Кому вигідна чинна модель закупівлі вугілля для українських ТЕС
Харків’яни давно стурбовані питанням визволення полонених, на жаль, мають негативний досвід взаємодії з офіційною владою та військовим керівництвом:
«Щоб продемонструвати відношення держави до полонених, можу розказати історію, що була ще в 2014 році. Наш побратим з формування, який служив в добробаті, загинув, перебуваючи в розвідці у глибокому тилу. Ми отримали інформацію, що його тіло знаходиться в морзі Новоазовська, потім – в Донецьку. Ми намагалися знайти засоби отримання тіла для поховання. З боку командування ЗСУ жодних дій не було, ми почали перемовини з тією стороною самостійно: налагодили спілкування з спецпризначенцем з Новосибірську, який приїхав захищати тут «рускій мир». Були досягнені попередні домовленості, але потрібно було отримати документ від наших військових, щоб тіло передали офіційно. І цього ніхто не зробив, бо просто не схотів», – згадує член «Громадянської самооборони» Іван Діденко. Він вважає, що блокада торгівлі повинна поставити перед владою питання не тільки визволення полонених, але й змусити нарешті визначитися з правилами існування в ситуації війни.
Віддушина, ультиматум, детонатор
Біля наметів багато місцевих. Блокада очікувано здетонувала в середовищі проукраїнських сил Донбасу, розділивши їх на прибічників та противників припинення торгівельних відносин з ОРДіЛО. Більшість тих, хто підтримує протестувальників, знаходять в блокаді сенс супротиву, який в останній час у багатьох був втрачений через незрозумілість процесів, відсутність змін та незадоволення діючою владою. На барикадах дискутують про економічні ультиматуми, пліткують про «Вайцманів та Гройсманів», чекають на рішучі дії. Ті, хто проти блокування, дискутують про економічну безпеку України, пліткують про «Грішиних та Парасюків», чекають на розвалення Росії. Градус радикалізації високий, хоча це більш схоже на наслідки психологічної травми, ніж на справжню агресію:
«Я в червні 2014 року прийшов до Попасної, просився в батальйон, але не взяли, бо було вже 67 років. Тому я тут – хоч якось підтримати боротьбу за Україну. Вважаю, що ця блокада- детонатор процесів, що призведуть до очищення країни від окупантів та місцевих колаборантів, що бігли на референдум. Якщо б ви чули, що вони кажуть про Україну в транспорті, в магазинах, зрозуміли б, чому я за повну блокаду та жорстоке винищування ворогів. Перекрити світло, воду, нехай їх Путін годує!», – дуже радикально та емоційно каже Анатолій Дорофєєв, шахтар з Стаханова, росіянин за національністю, який вже третій рік змушений знімати будиночок в Сіверську, бо через свої переконання повернутися в рідний дім на окупованій території не може. Здається, що саме цей біль та відчай і привели дідуся на рейки: він дуже злий на земляків, яких вважає винними у війні. В ультиматумі його підтримує літній чоловік, який втратив бізнес, що багато років відбудовував в маленькому містечку Луганської області. Розказує, як в 2014 році в його ресторані оселилися бойовики, як він здавав його координати українським військовим, щоб ті «накрили» вогнем разом з ворогом. Це при тому, що цей ресторан утримував його велику родину…
«Я його розумію, як по мене – нехай би розбомбили й мою хату, якщо це було б потрібно для перемоги. Бо це ціна свободи. Я сюди приходжу, щоб отримати підтримку, зараз – це моя віддушина, якщо бажаєте. Бо зазвичай кожного дня поруч зі мною люди, які ненавидять Україну, тому таке спілкування дуже важливо, хоча б на вихідних. Зараз я працюю на заводі в Бахмуті, а в серпні 2015 року пішов добровольцем в ЗСУ, на Світлодарській дузі служить мій син. На моєму домі завжди висить український прапор, я вважаю, що навіть просто помахати рукою військовим на автівці- це тут дуже важливо, бо це і є підтримка. А ще думаю, що потрібно прийняти закон про позбавлення громадянства, щоб кожний тут обов’язково мав доказувати, що він гідний громадянин. Я готовий проходити будь які іспити», – впевнений місцевий блокувальник Сергій Громовий.
Читайте також: Курс на остаточне розлучення
Повз редут проходять та проїздять місцеві. Хтось вітається звуковим сигналом, хтось демонстративно відвертає обличчя. Інколи трапляються сутички: нещодавно в поліції з’явилась заява двох чоловіків, яких, за їх словами, побили на редуті. Вони отримали легкі ушкодження, в повідомлені поліціантів вказано, що «перебували у стані алкогольного сп’яніння». Але блокувальники кажуть, що нетверезі хлопці були, але їх ніхто не бив, та й поліції для з’ясуванні обставин інциденту ще не бачили. В таборі наполягають: у них «сухий закон» і сувора військова дисципліна.
Під час мого перебування у наметовому містечку, до хлопців підійшла літня жінка з онукою, вона виявилась переселенкою з Горлівки, яка вже два роки не була вдома. Йшла по своїх справах та схотіла з’ясувати, чи не призведе блокування до проблем в економіці України. Уважно слухала про ешелони з вугіллям, які десь не розвантажують, щоб настроїти населення проти блокадників.
«Звідки ж вони взялися, ці вагони? Я знаю, що в Горлівці вже усі шахти стоять давно, в них і купувати нема що. А тепер і у нас, на вільній території, заводи можуть зупинитися… Як же в цьому розібратися, хлопці?», – питає Тамара у вартових, мимоволі повторюючи, мабуть, питання більшості населення, яке спостерігає за блокадою.