Блеф імперії. Як народжувались радянські військові міфи

Жоден із принципів, закладених в основу спочатку царської Московії, а потім імператорської Росії, не був змінений у Країні Рад. Просто в більшовицькому форматі ці принципи проявилися значно опукліше, ніж у царському, коли німецькокровні імператори й вивчене в Європі дворянство пом’якшували ординські звичаї (за що, власне, й поплатилися). Нова, «революційна» мораль дозволяла її носіям заради «щастя трудового народу» чинити будь-які звірства над цим народом.

«Непобедимая и легендарная»

Уже дебют радянської воєнної міфотворчості був вражаючим. 70 років нам розповідали, що Червона армія народилася 23 лютого 1918 року, коли під Псковом і Нар­вою перші червоноармійські загони завдали поразки наступаючим на революційний Петроград німцям. І тільки пізніше ми дізналися про коменданта Нарви Дибенка, який тікав зі своїми революційними матросами з-під Петрограда аж до Самари…

Радянський уряд у силу зобов’язань перед Берліном, які образно можна назвати «операція «опломбований вагон», 22 листопада 1917 року ініціював мирні переговори з німцями, однак невдовзі, розраховуючи на швидку революцію в Німеччині, почав усіляко затягувати час. Німці намагались урезонити більшовиків до 18 лютого 1918 року, коли врешті не витримали й перейшли в наступ по всьому фронту (до речі, саме цей наступ приведе на південній ділянці до відновлення УНР, після того як діячі Центральної Ради попросять німців увести війська в Україну в обмін на поставки зерна). Протягом тижня більшовики здали Мінськ, Полоцьк, Оршу, Псков, Нарву, Ревель і цілий ряд інших населених пунктів. Про тодішній «героїзм» юної Червоної армії її перший головнокомандувач Ніколай Крилєнко розгублено писав: «Армія кинулася бігти, кидаючи все, змітаючи на своєму шляху».

Читайте також: Загибель імперії

2 березня 1918 року німці впритул підійшли до Петрограда і провели перший артобстріл міста. Військові частини, які стояли в столиці, відмовилися йти на фронт, а мобілізація петроградських робітників у Червону армію виявилася, м’яко кажучи, малоуспішною. Революцію захищати було нікому. І ось тоді, розуміючи безвихідь ситуації, більшовики спішно повернулися за стіл переговорів і вже 3 березня без найменших заперечень підписали запропонований німцями більш жорсткий проект мирної угоди.

Ось така славна історія про тріумфальне народження Червоної армії, що обіцяла ще багато гучних тріумфів!

Перша спроба понести прапор революції в Європу закінчилася, незважаючи на звичну перевагу в силах, повним розгромом більшовиків, учиненим поляками та українцями у Варшавській битві (1920). Червоні втратили вчетверо більше убитими, ніж поляки й українці, а «червоний Бонапарт» Тухачєвскій був осоромлений.

Ще 1920 року «більшовицький халіфат» Лєніна переформатувався в «більшовицьку імперію» Сталіна

Власне, саме Варшавську битву (а не Куликовську) і слід було б внести в той ряд, де стоять битви на Каталаунських полях і при Пуатьє, бо на Віслі теж були зупинені дикі орди, які прагнули знищити європейську цивілізацію. «Польські трудящі» цілком прогнозовано «зрадили спільну революційну справу» і по повній наваляли своїм «визволителям» зі Сходу.

От тоді «більшовицький халіфат» Лєніна й почав переформатовуватися в «більшовицьку імперію» Сталіна. Саме тоді більшовики зрозуміли, що завоювати світ «на крилах революції» не вийде й доведеться знову, як і в царські часи, спиратися на перевірений інструмент «великих батальйонів».

Однак нові «великі батальйони» Рад діяли так само, як і старі, царські, тож перемагати європейські країни знову виходило тільки в союзі з іншими європейськими країнами. Тому в 1939 році росіяни дочекалися, поки німці розгромлять польську армію, і після цього приєдналися до розчленування Другої Речі Посполитої. Як ми пам’ятаємо, Росія завжди програвала Польщі у двобої, зате шість разів брала участь у її поділах разом з іншими державами! Саме шостий раз і припав на вересень 1939 року, коли росіяни вдарили в спину стікаючої кров’ю польської армії. Славна перемога, гідна стерв’ятника?

Фінська увертюра

Після цього, увірувавши у свої сили, Радянська Росія вирішила боротися самотужки. Першою серйозною спробою стала Фінська війна – вторгнення в маленьку, занесену снігом країну Суомі. Кількісна перевага радянських сил у цій «Зимовій війні» була тотальною.

Формальною причиною війни стало небажання фінського уряду ані надати Радянському Союзу в оренду базу в Ханко, ані обмінятися територіями для «безпеки Ленінграда», про що росіяни дуже наполегливо просили фінів. Однак насправді Сталін, будучи спадкоємцем російських імператорів, просто прагнув повернути Фінляндію до складу СРСР як частину території колишньої імперії.

Свої перші претензії до фінів він озвучив у 1938-му, а готуватися до вторгнення став іще двома роками раніше. І тому відразу ж із початком війни на першому захопленому клаптику фінської землі, в Теріокі, було створено фінський комуністичний уряд Отто Куусінена, негайно визнаний окрім СРСР ще й… ні, не Вануату й не Венесуелою, а Монголією і Тувою.

Читайте також: Обережно: імперія!

Вторгнення до Фінляндії, назване потім у Радянському Союзі «перемогою», обернулося для росіян катастрофою. Незважаючи на дворазову, а потім і триразову перевагу в живій силі, п’ятикратну в артилерії, майже десятикратну в танках і літаках, Червона армія так і не здобула тієї самої перемоги, якою потім так хизувалася. Фінська армія не була розбита або деморалізована, вона змогла протриматися до того самого моменту, коли французи та англійці, зрозумівши після розгрому Польщі, що війна вже підійшла впритул і до них, нарешті заворушились і заговорили про перехід від «дивної війни» до початку реальних спільних дій проти Німеччини, ну і відповідно СРСР як тодішнього німецького союзника. Сталін мусив завершити свої фінські «проби пера».

Ситуація надто нагадувала початок Кримської війни. І Кремль погодився на мир, хоча підпорядкувати Фінляндію йому так і не вдалося. Довелося задовольнитися виконанням своїх формальних довоєнних вимог і розпустити прорадянський фінський уряд Отто Куусінена в Теріокі.

Фінська війна розвивалася цілком за канонами всіх війн Росії проти Європи. Спочатку фіни надавали наступаючим росіянам по повній: і біля озера Толваярві, й під Суомуссалмі, й під Кухмо, і в «долині смерті» у Піткяранта. А потім росіяни підтягнули величезні резерви й буквально завалили фінів трупами, по коліна в крові прориваючись крізь фінські лінії оборони. Тільки убитими росіяни втратили вп’ятеро більше, ніж фіни. Хіба не своєрідний тріумф радянської зброї?
Так, Росія ніколи не перемагала в Європі, якщо воювала один на один, і заміна триколора на червоний прапор тут нічого не змінювала. Однак був один виняток, коли в серпні 1939 року, після підписання пакту Молотова – Ріббентропа, Росія окупувала три крихітні балтійські республіки, в яких разом жителів менше, ніж у самій Москві. Тут потуги російської зброї цілком вистачило.

А потім – у червні 1941-го – почалася Найголовніша Війна в історії Росії. Війна, на яку більшовицька імперія була приречена, без якої не змогла б вижити у ХХ столітті, на якій сучасна російська держава будує свою ідеологію, засновує свою легітимність і завершення якої 9 травня стало найбільшим російським святом. Сот­ні фільмів, тисячі книг, мільйони газетних і журнальних статей, армії пам’ятників, хмари георгіївських стрічок, гул офіційних промов і церемоній тривалістю в 70 років – тобто величезна пропагандистська машина могутньої держави – все це працює з однією метою: перетворити одну з найбільших трагедій світової історії на непробивну індульгенцію для приреченого людиноненависницького режиму.

Найбільша війна Росії

Ця війна стала сестрою-близнюч­­кою Першої світової. Знову Німеччина кидала виклик англосаксонському світові. І знову англосакси хотіли воювати з німцями руками своєї «піхоти на континенті» – росіян. Знову Росія зрадила свого природного союзника Німеччину заради британських й американських спокус. Знову солдати Росії повинні були своєю кров’ю зміцнювати вплив британських банків і курс американського долара, підвищувати британське зовнішньоторговель­­не сальдо й капіталізацію американських компаній. Навіть біль­­ше: солдати соціалістичної країни мусили вмирати, борючись проти своїх же братів націонал-соціа­лістів за інтереси ворожих «буржуїнів»!

Однак тепер російських солдатів мало загинути значно більше. Бо на відміну від Першої світової Захід був більше не готовий лити свою кров. У війні проти кайзерівської Німеччини головним фронтом був Західний (англо-французький): тут Троїстий союз утратив у півтора раза більше солдатів, ніж на Східному (російському) фронті. Тоді саме на Заході й вирішилася доля вій­ни, а Росія – то був лише другий фронт.

Читайте також: Живі і мертві: про реальні та міфологічні воєнні втрати СРСР

Тепер усе мало бути по-іншому – основний тягар мусила нести Росія. Два соціалістичні режими – радянська Росія і нацистська Німеччина – були однаково небезпечні для Європи, обидва вони прагнули війни та реваншу, тож їхній двобій мав вирішити проблему воєнного напруження на континенті. У такій милій комбінації Англія і Франція були готові воювати до останнього. До останнього радянського й німецького солдата.

За союз проти Заходу Гітлер пропонував Сталіну Іран і Британську Індію. Сталін вимагав іще Фінляндію, Балкани і все ті ж протоки зі Стамбулом. Гітлер не погодився, і Сталін дозволив англосаксам умовити себе виступити проти Німеччини. Ішлося про Східну Європу, Іран і Далекий Схід. Зрозуміло, що за все це слід було щедро заплатити солдатськими життями.

Як і в майже всіх попередніх війнах проти Європи, Росія планувала напасти першою. Однак Гітлер виявився спритнішим. І сталося те, що завжди, коли ініціатива була в руках супротивника: росіяни покотилися до самої Москви. Як у 1618-му за часів Сагайдачного або в 1812-му за часів Наполеона.

Ніяким полякам у 1939 році, ніяким французам у 1940-му й не снилися такі блискучі темпи відступу, які продемонструвала «непереможна і легендарна» влітку 1941-го. Тільки за перші 10 днів вій­ни були втрачені колосальні території Прибалтики, Білорусії, Молдавії та значної частини України. Були кинуті без бою сот­ні й тисячі одиниць військової техніки (лише літаків – 1200 штук). Сталін поспішно формував і посилав у бій нові дивізії, а вони все здавалися і здавалися в полон: загалом за час війни у полон потрапило щонайменше 5 млн радянських вояків (при тому, що вся німецька армія на час вторгнення 22 червня мала лише 3,3 млн), і левова частка саме під час німецького «бліцкригу».
Росіяни зазнавали поразок і відступали, маючи перевагу в живій силі й техніці. Так, наприклад, радянські війська на київському напрямку (а це ділянка німецької групи «Південь») перевершували німців у чисельності солдатів у 1,2 раза, в кількості літаків – у 2,5 раза, а танків – у 5 разів! І ця радянська армада в другій половині вересня зазнала катастрофічної поразки, в результаті якої в німецький полон потрапляє 600 тис. осіб. Щоб краще зрозуміти: це вдвічі більше, ніж утратили німці в розпіареному Сталінградському котлі! І це далебі не єдиний котел, у якому «варилися» радянські дивізії та цілі армії. Були ще Вязьма (із приблизно такими ж утратами), Мінськ, Брянськ, Бобруйськ, Мелітополь, Ума­­нь… Тому співвідношення втрат того періоду 10:1 не повинне нас дивувати.

Відступаючи, росіяни традиційно нищили все, що не могли вивезти: заводи, шахти, домни, електростанції. Може, не планували повертатися?

Наприкінці листопада німці взяли Калінін і вийшли до Москви. За ці кілька місяців 1941 року – з червня по грудень – був повністю зруйнований, за висловом академіка Юрія Пі­воварова, «комуністичний режим-1». Практично перестала існувати колосальна кількамільйонна армія, озброєна величезною кількістю танків, гармат і літаків. Була втрачена (вдруге за останні три десятиліття, до речі) вся західна частина країни площею понад 1 млн км², найбільш розвинена й густонаселена. На цій території були стерті всі сліди радянської влади. Ворог стояв біля стін столиці, і ні волі, ні бажання битися проти нього у режиму не було; режим розсипáвся, як картковий будиночок.

Переможець і переможений

Хто ж тоді врятував Країну Рад? Та ті самі янкі, ненавидіти яких сьогодні стало обов’язком кожного російського патріота.

Після атаки японців на американські кораблі в Перл-Хар­борі, 7 грудня 1941 року, почалася американсько-японська війна на Тихому океані. Таким чином, імовірність японського вторгнення на радянський Далекий Схід стала майже нульовою, і Сталін зміг перекинути під Москву свіжі сибірські дивізії, які й порятували комуністичний режим на краю прірви.

Але навіть Перл-Харбор не допоміг би Країні Рад вижити, якби кляті янкі та інші англосакси не заходилися допомагати йому чим тільки могли. Ви чули про чудотворну силу буржуйського ленд-лізу? Війна проти Заходу на західні ж гроші й західною зброєю була успішно випробувана ще Мініним та Пожарскім, які англійськими гарматами й за англійські фунти викурювали поляків із Кремля. Потім росіяни закуповували шведські гармати й данські мушкети проти поляків, а потім англійські кораблі проти шведів. І за чиї гроші, як не за англійські, воювали росіяни проти Наполеона? Зрештою, радянська промисловість, побудована західними буржуями на західні буржуйські гроші, масово штампувала змальовану із західних аналогів (причому змальовану погано) радянську бойову техніку.

Читайте також: Забуті битви 41-го

Під час війни проти Гітлера англосакси поставляли Радянському Союзу колосальні обсяги зброї, спорядження, різноманітної промислової продукції та сировини. Так, совєти отримали від клятого Заходу за час війни більш ніж 22 тис. літаків, близько 13 тис. танків, 2 тис. паровозів, майже 200 кораблів, 0,5 млн вантажівок, джипів та інших транспортних засобів, 0,5 млн т вибухових речовин, 15,5 млн пар армійського взуття, 4,5 млн т продовольства, понад 2,5 млн т нафтопродуктів і нескінченну кількість інших матеріалів.

Ці гори військових товарів разом із ріками солдатської крові дали Країні Рад змогу зупинити німців і потіснити їх на захід. Однак що в цьому геройського? Німці краще воювали, краще планували війну і дбали про своїх солдатів. А Росія кидала в бій ненавчених новобранців, часто погано озброєних, просто на мінні поля, на доти.

Історія «Вєлікой Отєчєствєнной» більше, ніж будь-якої іншої російської війни, сповнена ганебних поразок, які видаються за героїчні «моральні перемоги». Згадаймо, наприклад, оборону Севастополя. 250 днів солдати й офіцери тримали позиції проти переважаючих сил ворога. А потім, коли стало ясно, що місто не втримати, на «велику землю» літаками й підводними човнами було вивезено близько 1 тис. осіб вищого командування й партактиву. А близько 90 тис. солдатів й офіцерів включно з пораненими залишилися й потрапили в полон. Майже стільки ж, скільки було взято в полон солдатів Вермахту в Сталінграді! Правда, Сталінград для росіян – це видатна перемога, а Севастополь… теж «місто російської слави».

При цьому Паулюс мав можливість евакуюватися з котла, але залишився зі своїми солдатами, хоча крім німців там було багато й «неарійських» румунів та хорватів. А радянські генерали й партійці ганебно втекли, кинувши напризволяще десятки тисяч бійців.

До речі, зверніть увагу на відмінності оборони «царського» Севастополя й «радянського». У першому випадку була ще жива офіцерська, дворянська честь: незважаючи на станову ворожнечу, адмірали Нахімов, Корнілов, Істомін боролися разом зі своїми людьми й загинули серед них. Нікому не спадало на думку втекти, кинувши підлеглих.

Оборона Севастополя – це типологічний приклад усієї «Вєлікой Отєчєствєнной»: героїзм народу й тупість, боягузтво, зневага до підлеглих партійної та військової верхівки. Звідси й колосальні втрати: майже 27 млн осіб – третина загальносвітових утрат! Неймовірне число!

І це все – Велика Перемога?

Радянські війська безпосередньо в бойових діях утратили, за найскромнішими підрахунками, вдвічі більше, ніж противник. Чи це тріумф?

Європейська частина СРСР після війни була зруйнованою й розореною територією. Причому зруйнована й розорена вона часто самими ж переможцями. Чи це тріумф?

Цілі регіони країни ще довгі роки після війни люто чинили опір центральній владі, і для того щоб зламати цей опір, до Сибіру доводилося засилати десятки тисяч людей. Чи це тріумф?

Совєти захопили всю Східну Європу, але не пішли далі Ельби. А Сталін розраховував аж до Ла-Маншу. Чи це тріумф?

Усі наступні значні технологічні успіхи СРСР – космос, ядер­­на зброя – ґрунтувались або на відібраному в переможених німців, або на вкраденому в союзників-американців. Чи це тріумф?

Зрештою, велика країна-пере­можець у наступні десятиліття існувала тільки завдяки продажу колишнім ворогам і союзникам природних копалин та купівлі в них усього іншого – технологій, предметів ширвжитку й навіть їжі. Чи це тріумф?
Хто ж став справжнім переможцем Другої світової? Амери­­ка! Саме американська промисловість перемогла у війні. На 1944 рік США виробляли вдвічі більше продукції, ніж усі країни Осі разом узяті (і вчетверо більше, ніж СРСР). Америка постачала і в Країну Рад, і в Британію, і в свою армію величезну кількість зброї, техніки та спорядження. Завдяки Америці країни антигітлерівської коаліції мали вчетверо більше танків і САУ, у 4,5 раза більше артилерії, у 2,5 раза більше літаків, у 10 разів більше авіаносців і есмінців, ніж країни Осі. А після війни Америка перетворилася на державу номер один у світі. Вона забезпечувала 60% виробництва капіталістичного світу і сконцентрувала в себе 2/3 світового золотого запасу. То хто реально переміг у Другій світовій?

Якщо совєти тримали свій військовий контингент у Східній Європі, щоб не втратити ці завоювання, то американські війська стояли в Західній на велике прохання самих же західних країн, адже треба було комусь захищати розгромлену Європу від загрози російського загарбання!

Та єдина війна, яку відкрито вів Радянський Союз після закінчення Другої світової, – війна в Афганістані – тільки підтвердила правило, що російська армія вій­ни один на один не виграє.

Остання «проба пера»

А потім Радянський Союз розвалився просто тому, що банально перестало вистачати на життя грошей від продажу природних копалин. Розорився. Збанкрутував. І в прямому, і в переносному сенсі. І жоден солдат чи офіцер непереможної і легендарної» не спробував порятувати імперію, жоден танк не брязнув траками, жодна шапка не полетіла у ворога. Покірні буддисти-індуси хоробро йшли на смерть проти британців. Нездатні до опору чехи відшукували в собі сили на теракти проти німців. Беззахисні й самотні московські інтелігенти із благородною відвагою виходили протестувати на Червону площу. А «велика й непереможна» імперія програла свій останній бій без єдиного пострілу.
Її реінкарнація – путінська Росія – це прощальний схлип перед відбоєм. У царської Росії були дворянська честь і сибірська каторга. У радянської – комуністична ідеологія та «заґрад­отряди». Останні імперці сьогодні бундючаться, але в них уже нічого не лишилося.

Путінська Росія не виграла жодної війни, яку вела. Бо якщо Чечня після «поразки» отримує значно більше прав і грошей, ніж до війни, то, мабуть, вона не програла? І якщо Росія перемогла Грузію, відхопивши Південну Осетію та Абхазію, то честі й слави у такій перемозі так само мало, як у побитті вдвадцятьох одного. Та й перемогою це назвати важко: як перед Стамбулом у 1878 році, у Виборзі в 1940-му або на Ельбі в 1945-му, західні дорослі дядьки сказали Росії «зась!» – і вона відскочила від Тбілісі.

Тепер путінська Росія веде чергову війну – на нашій з вами землі. І це вже остання війна цієї проклятої імперії, принаймні остання наступальна війна. Знову Росія вдарила зрадницьки, у спину. І знову в неї не склалося, бо – ми пам’ятаємо – цей Мордор жодного разу не виграв війну один на один проти європейської країни. Україна – європейська країна й завжди нею була, хіба ні? Значить…

Чи має хто сумніви, що й ця війна скінчиться для Росії плачевно? Після Кримської довелося відпускати на волю селян. Після японської грянув 1905-й. Після Першої світової – 1917-й. Після Афганістану – 1991-й. Що гряне після України? А ось ми й подивимося!

Залишилося недовго…