Бюрократія під «Болонським» соусом

На хвилі реалізації постреволюційного «європейського» вибору в 2005 році Україна приєдналася до Болонського процесу. Це означало, що Київ узяв на себе зобов’язання провести реформи в освітній галузі до 2010-го, аби увійти до Європейського простору вищої освіти. Метою є гармонізація деяких норм освітнього процесу для полегшення визнання дипломів та періодів навчання, а відтак для стимулювання академічної мобільності. Глибинніших проблем української освіти: недофінансування, корупції, пострадянських стандартів – реформа не може і не повинна розв’язати. Натомість навіть запеклі скептики не уявляли в 2005-му, що протягом п’яти років реформу в нас будуть радше симулювати, аніж упроваджувати. Завдяки вітчизняним чиновникам від освіти Болонський процес в Україні перетворився на модну «європейську» обгортку, яка тоне в болоті бюрократизації та ізоляції вітчизняного освітнього сектору.

П’ята свобода

Європейську Болонську реформу можна назвати неоліберальним проектом. За аналогією до знаменитих чотирьох свобод ЄС (руху капіталу, працівників, товарів і послуг), вона наполягає на потребі «п’ятої» свободи: «свободи руху знань». Запровадження спільної європейської триступеневої освіти (бакалавр – магістр – PhD) з автоматичним визнанням дипломів поміж країнами-учас­ницями, спільний механізм визнання періодів навчання та прослуханих курсів у різних університетах (так звана кредитно-трансферна система ECTS) покликані стимулювати рух знання через кордони. За допомогою цих інструментів естонський студент має можливість здобути ступінь бакалавра в Кембриджі, ступінь магістра – в Сорбонні, захистити дисертацію в Лісабоні й працевлаштуватися в Мадриді.

Утім, сенс Болонської реформи полягає не лише в розширених можливостях для академічного та освітнього туризму. Неоліберальна настанова втілення «п’ятої свободи» мала чітку прагматичну мету – побудувати в Європі «найконкурентоспроможнішу й найдинамічнішу економіку, засновану на знаннях». Мобільність змушує університети конкурувати за міжнародного абітурієнта, а також відкриває ширші можливості для працевлаштування випускників. Саме «підприємницький дух» і ліберальна риторика Болонського процесу часто викликають критику з боку європейсь­кої академічної спільноти. Остання почасти зберігає гумбольдтівську філософію освіти з її максимальною академічною свободою та незалежністю від прагматичних інтересів, а відтак і підозрою до такого пріоритету реформи, як діалог із ринком.

Дискримінація євроосвіти

Усупереч офіційним деклараціям влади про важливість Бо­лонського процесу, нині в Україні відбувається системна дискримінація дипломованих іноземних фахівців та українських громадян із закордонними дипломами. Причому дискримінація на найвищому державному рівні. Визнання дипломів поміж країнами-учасницями Болонського процесу є одним із фундаментальних аспектів реформи. Натомість українські дипломи в Європі визнають (і навіть без додатка до диплома «європейського зразка», запровадженням якого так пишаються віт­чизняні бюрократи). Але Україна й далі вимагає від випускників європейських вишів, які мають бажання працювати в державних структурах або продовжувати навчання в Україні, проходження складних та принизливих бюрократичних процедур «визнання», або «нострифікації», диплома. Студентові з дипломом магістра з Оксфорда або бакалавра зі Сорбонни доводиться проходити процес нострифікації в ДАК (Державна атестаційна комісія) України. Для цього треба не лише подати апостильовані та перекладені дипломи, а й пройти «експертну раду» в університеті, в якому існує подібна спеціальність. Процедура недешева (загальні витрати оцінюють приблизно в 5000 грн) та триває понад шість місяців. Якщо ж в українських вишах немає подібної спеціальності (наприклад, «європейські студії», «ґендерні студії» тощо), визнати такий навчальний ступінь фактично неможливо, тому власники закордонних дипломів є заручниками переліку «дозволених» в Україні дисциплін. Про що, як не про «подвійні стандарти», можна говорити, коли «офіційна» підтримка Болонської реформи з боку Міносвіти не заважає чиновникам і далі зароб­ляти гроші на власних громадянах, котрі мають іноземні дипломи?

Подібну ситуацію спостерігаємо і з визнанням наукових ступенів. За п’ять років «офіційної» Болонської реформи ніхто з чиновників від Міносвіти та ВАК (Вища атестаційна комісія) навіть не порушив питання про автоматичне визнання закордонних наукових ступенів, отриманих хоча б у тих країнах, що беруть участь у Болонському процесі. Вчені з науковим ступенем закордонних університетів і досі змушені проходити державну «переатестацію» у ВАК, украй забюрократизованій струк­турі. Й це при тому, що власник диплома PhD може переатестуватися в Україні лише як «кандидат наук», хоча вимоги до дисертаційного дослідження в країнах Європи вищі: й обсяг, як правило, вдвічі більший (принаймні для гуманітарних дисциплін), і вимоги щодо якості значно перевищують рівень «квал­і­фі­каційної роботи». Підозріле ставлення до всього закордонного за умов сучасного світоглядного банкрутства українських чиновників від освіти набуває загострено карикатурних форм.
Поза сумнівом, ця ситуація автоматично зменшує мобільність студентів, дослідників та викладачів. Українські студенти, які отримали диплом за кордоном, можуть і не повернутися додому, передбачаючи бюрократичні труднощі, пов’язані з «визнанням» їхніх ступенів. Європейські студенти також не поспішають платити за українську освіту.

Бізнес замість допомоги

Ще одним симптомом систематичного перешкоджання руху знань є навчання переважної кількості іноземних студентів в Україні на так званій комер­ційно-компен­са­ційній основі. Академічний рік навчання для іноземців коштує $1500 на рік, а аспірантура або стажування – $2500. Дотримання цього правила суворо контролює Контро­льно-ре­ві­зійне управління Міносвіти. Для порівняння: у державних університетах більшості країн Європи (Франція, Іспанія, Італія, Польща) навчання для іноземців безкоштовне або здійснюється за символічну суму до €300 на рік. Добре хоч, що українська ціна стосується студентів денної форми навчання, які приїздять для завершення пов­ного циклу освіти (бакалавр, магістр або кандидат наук), і не поширюється на студентів за міжуніверситетським обміном, які приїздять на один – два семестри й не претендують на український диплом. За словами Лариси Човнюк, віце-президента з міжнародного співробітництва Києво-Моги­лянської академії, такі студенти не мають «офіційного» статусу й держава просто заплющує очі на їхнє існування. Суворий державний контроль та фінансові перепони для навчання іноземних студентів із країн третього світу (Індії, Китаю та країн Африки) можна пояснити боротьбою проти нелегальної міграції. Але після приєднання України до Болонського процесу не було ухвалено жодного документа, який би звільняв студентів із країн-учасниць цього процесу від плати за навчання. Як пояснити те, що держава перетворює їхнє навчання на прибутковий бізнес?

Автономія згори

Автономія університету, яка в Європі існує принаймні від середини ХІХ століття (Гумбольд­това модель університету), є ще одним наріжним каменем Болонської реформи. Проте в українських реаліях вона й досі залишається модним словосполученням. Держава контролює зміст навчальних планів на бакалаврському, магістерському та аспірантському рівнях. Це безпрецедентне явище для Європи, де саме університет та його викладацький склад мають право визначати зміст освіти, а питання «державного мінімуму» успішно вирішує середня школа. Європейський досвід також свідчить, що конкуренція між університетами приносить ліпші результати, ніж контроль із боку централізованого державного органу.

Здавалося, деякі позитивні зрушення у справі автономії університету в Україні було зроблено в липні 2009 року, коли рішенням Кабміну статус автономних дослідницьких університетів отримали шість провідних українських вишів: Києво-Могиля­н­ська академія, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Львівський національний університет ім. Івана Франка, Харківська юридична академія ім. Ярослава Мудрого, Львівська політехніка та Острозька академія. У проекті «Положення про дослідницький університет» планувалося, що ці університети здобудуть «розширені» права порівняно зі «звичайними» вишами. Йшлося, наприклад, про право визнавати закордонні дипломи (диплом магістра та PhD), право підвищувати заробітні плати своїм працівникам і зменшувати нормативи співвідношення чисельності студентів, аспірантів та докторантів на одного штатного викладача до 5:1. Але в постанові Кабміну (№163 від 17 лютого 2010-го) від цих «розширених» свобод залишилися самі крихти: право автономно визнавати закордонні дипломи було замінено на право визнавати ці дипломи «за погодженням із ВАК і МОН» (тобто визнавати закордонні дипломи університетам заборонили), а право зменшувати співвідношення чисельності студентів, аспірантів та докторантів у розрахунку на одного викладача до 5:1 було замінено на право зменшувати це співвідношення «у встановленому законом порядку». Декларацією на папері й досі залишається підвищення заробітної плати для викладачів та працівників університету, яка нині є, м’яко кажучи, дуже скромною. Натомість «критерії», за якими виш отримує статус «дослідницького», знову виявляються занадто формалізованими: приміром, він повинен мати, незалежно від свого розміру, 300 захищених дисертацій (за останні 5 років), 150 штатних докторів наук та 500 штатних кандидатів наук, а також 500 аспірантів та докторантів. Як можна вимірювати якість в абсолютних, а не відносних кількісних показниках? І як на статус дослідницьких університетів можуть претендувати нові невеликі, але високоякісні та модерні виші, наприклад, Києво-Моги­лян­сь­ка академія чи Український католицький університет?

Модульна казуїстика

Ще один базовий елемент Болонської реформи, покликаний полегшувати взаємовизнання освітніх ступенів та кваліфікацій і сприяти мобільності, – це європейська кредитно-транс­ферна система (ECTS). Завдяки ній студент може поїхати до іноземного університету на семестр чи рік. Повернувшись додому, він зараховує собі кредити за прослухані дисципліни в іноземному університеті. Іншими словами, провчившись рік за кордоном, студент не повинен прослуховувати ідентичні курси ще й у рідному університеті. Цей корисний інструмент мав анекдотичну історію впровадження в Україні. На початку 2000-х у деяких вишах запровадили спочатку як «педагогічний експеримент» схожу за звучанням, але відмінну по суті «кредитно-модульну систему». Суть її полягала в тому, що курс розбивається на кілька смислових модулів, із кожного з яких проводиться міні-залік, у результаті чого іспит можна ставити за сумою отриманих протягом семестру оцінок. Про негативи цього підходу багато писали, але справжня проблема полягає в тому, що протягом років ця система підміняла собою справжню Болонську ECTS, фігуруючи в офіційних документах Міносвіти як синонім останньої. Лише на початку 2010-го віт­чизняне міністерство вирішило всерйоз зайнятися впровадженням кредитно-транс­ферної системи (ECTS), але й цього разу «український варіант» виявився далеким від європейського. В європейських країнах один кредит у середньому відповідає 25–30 навчальним годинам. Навчальний рік становить 60 кредитів. Відповідно середнє навчальне навантаження європейського студента – від 1500 до 1800 годин на рік. В Україні з 2004-го в деяких вишах були запроваджені «експериментальні» кредити у 36 годин, а нещодавні зміни в методичних вимогах просто перейменували ці «українські» 36-годинні кредити в кредити ECTS, зберігаючи при цьому вимогу в 60 кредитів на рік. Із цього випливало, що український студент має навантаження до 2160 годин на рік, що на 20–45% більше, ніж навантаження його європейського колеги. А тому вся реформа ECTS в Україні зводиться до того, щоб під європейську «обгортку» покласти український зміст.

Проблема навіть ширша: українського студента традиційно завантажують великою кількістю курсів та іспитів, але не вчать самостійно мислити, працювати та робити дослідження. Потім, на рівні вітчизняної аспірантури, молодий випускник залишається сам-на-сам із формальними вимогами ВАК, яка регламентує деталі: від оформлення роботи до її структури та обсягу, а також її «шифр спеціальності» – але часто залишається безпорадною перед завданням забезпечити справжню якість дослідження. Мотивація молодого дослідника в цій ситуації – не провести оригінальне дослідження, а дотриматися всіх формальних вимог ВАКу. Після захисту, якщо молодий кандидат наук починає працювати в університеті, наступний його кар’єрний крок – стати доцентом, а для цього Міносвіти вимагає написати підручник, а не самостійне дослідження у вигляді монографії чи серії статей. У цьому зам­кненому колі передачі «готових знань» і полягає репродуктивна, але не продуктивна модель української освіти.

2010-й: Нова влада

Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах і призначення Дмитра Табачника на посаду міністра освіти та науки України міністерська риторика щодо Болонського процесу дещо змінилася. Євроінтеграційний запал пост­революційного періоду поступився місцем черговій спробі зробити крок назад і синтезувати пострадянське минуле з Болонськими настановами. Так, на спільній прес-конференції з міністром освіти і науки Росії Андрєєм Фурсєнко Табачник заявив, що «Україна не збирається відмовлятися від Болонської системи, проте постарається зберегти конкурентні переваги своєї системи освіти», маючи на увазі, зокрема, спільне з Росією радянське минуле. А в одному з телевізійних ток-шоу Табачник уточнив, що Болонському процесові в Україні бути, але обидва вітчизняних наукових ступені (кандидат наук – доктор наук) замість єдиного європейського та структуру ВАК треба зберегти. Про який Болонський процес можна говорити, коли вітчизняний університет позбавлений права присуджувати наукові ступені та визнавати закордонні ступені? А в одному з інтерв’ю на запитання, чи є альтернатива Болонській реформі, новий міністр апелював до прикладу сучасної РФ: «Росія прийняла цю систему, але не відмовилася від власних традицій, зберегла високий ступінь автономності університетів». Вочевидь, ці слова свідчать виключно про політичні симпатії Партії регіонів, а не про реальний аналіз сучасної ситуації та викликів в освітній сфері. Говорячи про Болонський процес, міністр освіти дорікнув Європі відсутність безвізового режиму з Україною: «Болонська система цікава тільки тоді, коли існує вільний ринок праці, а поки що ми не маємо безвізової системи з Європою, для нас це не більше ніж чиновницькі ігри». Нагадаємо, що до Болонського процесу приєдналися не лише країни-члени ЄС, а й європейські країни, які не входять до Євросоюзу (Швейцарія, Ісландія, Норвегія), «карликові» країни (Андорра, Ватикан), країни Азії (Туреччина, Вірменія, Азербайджан), Балканські країни тощо. Насамкінець, як і попередні міністри освіти, Табачник відмовляється бачити справжню проблему взаємовизнання дипломів країнами учасницями Болонського процесу: «Триста з гаком ВНЗ України не можуть одразу претендувати на міжнародне визнання дипломів», – упевнений він. Утім, дипломи провідних українських вишів визнавали, визнають і будуть визнавати європейські університети, хоча в тому немає заслуги нового міністра освіти. А ось коли ж закордонні дипломи провідних європейських вишів визнаватимуть в Україні? Але це питання, схоже, мало хвилює чинного міністра.

Отже, якщо в 2005-му чиновники від освіти Болонський процес офіційно хвалили, а практично імітували, то в 2010-му його намагаються примирити з «конкурентними перевагами» пострадянської освіти. Нова політична обгортка для старої проблеми.

Проте є доволі прості кроки, які насправді потрібні для того, щоби почати реально запроваджувати Болонську реформу:

– запровадити автоматичне визнання Україною дипломів усіх рівнів із країн – учасниць Болонського процесу;
– розробити нормативну базу для того, щоби реально визнавати ECTS як іноземних, так і українських студентів, які вчилися за кордоном;
– скасувати плату за навчання в Україні студентів із країн-учасниць Болонського процесу;
– надати реальну, а не декларативну автономію хоча б обмеженій кількості найкращих вишів країни;
– організувати подальший аудит цієї діяльності.[2053]