По-перше, настільки низького рівня не було ані за роки незалежності, ані за весь повоєнний час. І якщо торішні показники ще якось можна було списати на некомпетентність уряду та «партії влади», то тепер зрозуміло, що йдеться про продуману політику. По-друге, намір влади залишити фінансування науки на мізерному рівні був відомий в академічних колах ще на початку осені, коли офіційний Київ начебто готувався підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом. А тим часом насправді вже тоді влада готувалася все зірвати, і цей її намір переконливо засвідчується ставленням до науки; йдеться про свідому відмову «хазяїв» України і від євроінтеграції як такої, і навіть від завершення модернізації країни.
Про що мова? А мова про те, що існують загальноєвропейські норми витрат на науку, до яких слід прагнути – 2% ВВП. Ідеться про всі види витрат, де кошти державного бюджету зазвичай становлять половину або третину. Ясна річ, світова фінансова криза та її наслідки тут серйозно зашкодили, і тому середній показник видатків на науку по Євросоюзу становить 1,27% ВВП. А от в Ізраїлі він становить 2% ВВП, у США – 2,7% ВВП (з них третина – кошти держбюджету), 1,1% ВВП у Китаї (тут переважно бюджетні кошти). В Україні ж із бюджету виділено кошти в обсязі 0,27% ВВП замість передбачених законодавством 1,7%. І навіть у разі врахування всіх джерел надходжень, фінансування науки останніми роками не перевищує 0,65-0,7% ВВП. Якщо ж узяти абсолютні цифри, то вони ще разючіші: сумарні витрати на одного науковця в Україні менші, ніж 10 тисяч доларів на рік проти 260 тисяч у США і 60 тисяч у Росії.
При цьому ситуація у сфері науки істотно погіршилася після зміни влади. П’ять років тому бюджетне фінансування української науки було на рівні 0,4% ВВП, а загалом – на рівні 0,86% ВВП. Звісно, до встановленого законом рівня далеко, але все ж… П’ять років тому середній вік українського кандидата наук становив 52 роки, доктора – за 60, академіка – за 70. Відтоді ці показники не «помолодшали», навпаки, зросли на 2-3 роки. Відтак більшість вітчизняних науковців має або передпенсійний, або взагалі пенсійний вік. Ясна річ, це не надто сприяє ефективності досліджень, але молодь в інститутах НАНУ та університетських дослідницьких центрах не затримується: починати наукову кар’єру, маючи зарплату меншу за 2000 гривень і без перспектив її помітного зростання, може далеко не кожен. Отож найталановитіші виїздять за кордон, інші йдуть у бізнес і до структур державного управління. А тим часом 95-літній президент НАНУ Борис Патон заступив на свою посаду, коли йому, вже знаному на ті часи вченому, щойно виповнилося 44 роки. Тоді середній вік кандидата наук був близько 30-ти…
Зрозуміло, за радянських часів наука працювала в основному на задоволення потреб ВПК, але не тільки його, а й задля загального суспільного прогресу. Зараз же в Україні навіть існуючі рештки наукового потенціалу ледь задіяні – і не з вини учених – у реалізації технологічних і соціальних проблем. Просто чинній владі простіше керувати державою за допомогою батога і пряника.
Так, у 2009 році на утримання Національної академії наук виділялося вдвічі більше грошей, аніж на Генпрокуратуру; зараз співвідношення змінилося: ГПУ перегнала НАНУ за обсягами фінансування на півмільярда гривень.
Як бачимо, на тлі різкого зростання бюджетного фінансування поліцейсько-репресивних структур фактичне скорочення витрат на науку (номінально вони залишаються на рівні 2013 року, але ж є помітна інфляція, підвищення комунальних тарифів та дорожчання обладнання тощо…) ставить Україну в один ряд навіть не з Росією та Білоруссю, а з країнами тропічної Африки. Чи з деякими неототалітарними пострадянськими державами Центральної Азії.
Тим часом, як довів ще в другій половині ХІХ століття опонент Карла Маркса німецький економіст Фрідріх Ліст, економічна модернізація, яка тягне за собою й соціальну, вимагає високих державних видатків на науку, освіту й культуру – навіть за рахунок соціальних програм. Жорстко і навіть жорстоко – але іншого шляху, вважав Ліст, не існує.
Так це чи не так із соціальними виплатами, але достатньо здорового глузду, не потрібно навіть економічної теорії, щоби зрозуміти: без науки, причому як фундаментальної та технологічно-прикладної, так і соціально-гуманітарної, виведення життя країни на рівень сучасних вимог неможливе. Недостатньо побудувати заводи, оснащені найновішими технологіями, – потрібно, щоб їхні працівники, і не лише інженерно-технічний склад, розумілися на суті технологічних процесів і відповідально ставилися до їхнього дотримання. А для цього потрібен достатній рівень масової освіченості, який, у свою чергу, неможливий без наукового розвитку. Звісно, можна все звести на рівень так званих «викруткових технологій», але це годиться для країни Третього світу.
Принагідно:навіть тупуватий Сталін урешті-решт зрозумів, що за допомогою самих лише репресій, поєднаних із закупівлями та крадіжками західних технологій, неможливо модернізувати радянський військово-промисловий комплекс. Розповідають, що президент АН СРСР Сергєй Вавілов на репліку «великого вождя»: «Ну, що, про***али ваші вчені атомну бомбу?» – відповів: «Не про***али, а в чергах простояли». Сталін, дещо ошелешений таким нахабством, почухав у потилиці, набив люльку і розпорядився встановити високі оклади науковцям і викладачам вишів – настільки високі, що вони не переглядалися аж до другої половини 1980-х. Причому йшлося не тільки про фізиків чи хіміків, а й про гуманітаріїв: бо ж під час війни наочно з’ясувалося – відсутність загальної культури у керівних кадрів дуже сильно дається взнаки. Дійшло до того, що Сталін розпорядився запровадити курси з логіки для членів політбюро; викладав цей предмет знаний філософ, до речі, киянин за народженням і випускник Київського університету Валентин Асмус. Бо навіть до «великого вождя» дійшло, що політики й полководці, які елементарно не можуть сформулювати думку, надто небезпечні і можуть коштувати державі надто дорого, якими би благонадійними вони не були. Тож Асмусу, про якого йдеться, було дозволено не тільки вільно займатися дослідженнями в царині логіки й історії філософії, а й ходити до церкви (він був ревним православним) та дружити з опальним Борисом Пастернаком…
Проте за часів Сталіна часткова модернізація була здійсненна навіть за умов тоталітарної диктатури. У сьогоднішньому інформатизованому світі таке неможливо. Авторитарні азійські режими, які провели успішну модернізацію, вже в минулому. Китай ліквідує свій ҐУЛАҐ і відстороняє від важелів влади «ліваків». І навіть Куба, яка надовго застрягла у середині минулого століття, зараз поволі відходить від тоталітарних рецептур і стає відкритішою. А от Україна, навпаки, рухається до неототалітарної диктатури, яка економічним підґрунтям має низько технологічно-сировинну олігархічну економіку.
А для такої економіки наука просто зайва, ба більше – небезпечна, оскільки науковці всюди були своєрідним ферментом суспільного вільнодумства…
Отож фактичне зменшення і без того жалюгідного фінансування української науки – чи не найбільш наочний індикатор відмови чинної влади (що б вона не говорила на словах) від євроінтеграції та модернізації країни, а разом із тим – й індикатор вибору нею курсу на побудову провінційної євразійської деспотії за найбрутальнішими зразками ХХ століття, яка неминуче виявиться сателітом більш потужної сусідньої імперської держави.