Однією з гостей цьогорічного Book Forum у Львові була Біруте Йонушкайте — литовська літераторка, голова Спілки письменників Литви (варто зазначити, що ця організація дуже відрізняється від тієї, що є в Україні). Наразі в процесі перекладу з литовської на українську роман Біруте Йонушкайте «Маранта» (перекладачка — Беатріче Белявців) про три покоління жінок однієї родини від Другої світової війни до сьогодні. Головна дія відбувається на польсько-литовському прикордонні з боку Польщі, у творі підкреслено перетин литовської та польської культур.
Тиждень поспілкувався з письменницею про національну ідентичність тих, хто виростає на прикордонні, про Спілку письменників у Литві та чому літератори хочуть до неї вступати, про те, якою сьогодні є литовська література.
Ви народилися й виросли в Польщі, ваші батьки литовці. Уже студенткою переїхали до Вільнюса. Чи справа національної ідентичності є для вас однозначною?
— У моїй родині всі говорили литовською. Але виростала я в середовищі, де один сусід спілкується польською, інший литовською, на вулицях чути переважно польську. Я дивилася і польське, і литовське телебачення, слухала і польське, і литовське радіо. Тож, звичайно, відразу була двомовною, але ніколи не мала проблем з окресленням власної ідентичності й завжди почувалася литовкою, бо батьки були литовцями. Я навіть сказала б, що та литовська ідентичність була, а часом і є сильнішою, власне, за кордонами Литви. Мабуть, тому, що є потреба постійно дбати про свою інакшість. З усвідомленням інакшості я вперше зіткнулася приблизно шестиліткою. Їхала велосипедом, а діти кричали мені навздогін «Литовка, литовка!» й кидали камінчики. Удома я запитала батьків: «Що поганого в тому, що я литовка?
Читайте також: Олександра Коваль: «У будь-якій ситуації можна почати щось змінювати»
Чому вони мене обзивають, кидають каміння?». Найважливіше — як на таку ситуацію відреагують батьки. Моя мама дуже мудро сказала: «Ну, може, вони заздрять, бо ти знаєш дві мови, а вони тільки одну». Батько додав: «Не той сильний, хто кидає каміння, а той, хто не кидає його у відповідь своєму кривдникові». Пізніше за ту ідентичність постійно треба було боротися. Цікавий факт: на сьогодні в Польщі, де населення близько 40 млн, є три школи з литовською мовою навчання. Це ліцей у містечку Пунськ, у який я й ходила, та дві початкові школи: у Сейнах і в селі Відугери (усе — у Північно-Східній Польщі, близько до кордону з Литвою). Литва ж із її населенням у 2,8 млн утримує 120 польських шкіл.
Ви виростали в країні, яка не входила до складу Радянського Союзу, але також була за залізною завісою. Коли студенткою переїхали до Литви, чи дуже різнилися польська та литовська реальності?
— Так, звичайно. Коли я приїхала на навчання до Вільнюса, не мала зеленого поняття, що може мене чекати. Я прибула туди в межах тодішньої радянсько-польської дружби: певна кількість радянців поїхала до Польщі, а поляків — до Союзу. До Литви вдома я не відчувала жодного страху говорити на будь-які політичні теми. Ми з батьками слухали радіо «Вільна Європа» та «Голос Америки».
Але ж у Польщі теж був тоталітаризм…
— Так. Проте волі було куди більше. Ну й ще одна річ — ми мешкали в литовському середовищі, на прикордонних землях, у маленькому населеному пункті, спецслужби нами особливо не цікавилися. Ми читали литовські книжки та журнали, видані в еміграції в Сполучених Штатах або в Німеччині, які нам надсилали родичі. Мої батьки часто розмовляли між собою про російську окупацію, про вільну Литву. У Вільнюсі ж я побачила, що кожен боїться розтулити рота, що кожен дивиться на тебе обережно, бо ти з-за кордону. Відразу дізналася, що маю кількох «охоронців», тобто тих, хто доносить на мене в КГБ, один із них був мій приятель. Я йому дуже вдячна, бо він повернувся після розмови з кагебістом і повідомив: «Мені сказали стежити за тобою, доповідати їм про тебе й далі навчатися або мене виженуть з університету». Я відповіла: «Ну то добре, стеж і доповідай». Щоразу, коли він ходив здавати інформацію, радився зі мною, що їм сказати. Протягом року додому я могла поїхати двічі: на зимові й літні канікули. Із Вільнюса могла від’їжджати лише на відстань до 25 км. Якщо далі, то мусила діставати якісь дозволи. Отже, на власній шкірі в тому віці я відчула, що означає свобода слова, свобода взагалі.
Читайте також: Навіщо нам переклад?
Спілка письменників у Литві — це щось цілком інакше, ніж в Україні. У нас не можна зрозуміти, чим наразі займається Спілка та який коефіцієнт її корисної дії. Більшість письменників, м’яко кажучи, неохоча вступати до неї. У Литві автори прагнуть стати членами Спілки. Що вона їм дає?
— Спілка письменників у Литві включає близько 360 авторів. Вона провадить таку саму діяльність, що й решта культурних інституцій. До того ж пов’язана з іншими творчими спілками (художників, архітекторів, кінематографістів, музикантів, журналістів, театралів, фольк-митців тощо) спільною мережею — Литовською асоціацією митців. Ті, хто входить до складу Спілок (кандидатури на членство подає Спілка, але рішення підписує міністр культури), отримують статус митців. Чим добрий цей статус і за що ми боролися протягом багатьох років — це те, що він дає мінімальні соціальні гарантії: якщо людина не має іншої роботи, вона принаймні забезпечена медичним страхуванням, їй нараховується професійний стаж. Також члени Спілки можуть подаватися на піврічну або річну стипендію для написання книжки (стипендії надає Міністерство, спеціальна Рада культури розглядає кандидатури).
Спілка організовує заходи, наприклад фестиваль поезії — найдавніший фестиваль у Литві, започаткований ще 1964 року. Він відбувається по всій країні в останні два тижні травня, коли групи поетів їдуть до міст і сіл у різних куточках Литви. Відбуваються зустрічі, читання, вечори з музикою в костьолах, будинках культури, бібліотеках. Ми також організовуємо творчі та перекладацькі майстер-класи за участю, зокрема, закордонних перекладачів. Наприклад, у Красногруді (Польща, поблизу кордону з Литвою) польські перекладачі та литовські автори працюють пліч-о-пліч над перекладами литовських творів польською. Потім ці переклади публікують у польських часописах, виходять також книжки наших авторів у Польщі. На рік там бачать світ приблизно три-чотири книжки литовських письменників. Ті зустрічі з перекладачами дуже плідні, адже після них відчуваємо значне зростання інтересу до конкретних авторів чи видань. Часом організовуємо поїздки літераторів до шкіл національних меншин, приміром польських, оскільки бачимо, що часто тамтешні діти погано володіють литовською. Клуб письменників при Спілці двічі-тричі на тиждень організовує презентації книжок, зустрічі з авторами, письменницькі дискусії тощо.
Звідки кошти на всі ці проекти?
— Подаємося на гранти до тієї ж таки Ради культури при Міністерстві культури. А також на деякі до Європейського Союзу, але це не стосується творчості або організації культурних подій, а радше таких речей, як, скажімо, ремонт палацу у Вільнюсі, де розташована наша Спілка.
Читайте також: Жан-Ґі Буен: «Якщо ми даємо волю електронним книжкам, то це вбиває книжкову екосистему»
Якою є сучасна литовська література? Які теми, жанри популярні, що є визначного?
— За останні 20 років я можу зазначити суттєві зміни в литовській літературі. По-перше, дедалі чутніше звучать голоси жінок. По-друге, стали популярними література факту, спогади (останнім часом багато такої літератури присвячено темі Голокосту), біографії відомих людей. Розквітла есеїстика (Сіґітас Парулскіс, Ґєдра Радвілавічюте, Роландас Растаускас, Еуґеніюс Алішанка та інші). Багато є історичних романів, і вони мають успіх.
Про які періоди історичні романи?
— Про різні. Скажімо, Крістіна Сабаляускайте пише про період бароко, шляхту й аристократію від XVII до кінця XIX століття. Після 1990 року з’явилося чимало видань про радянські концтабори та депортацію литовців у Сибір. Відомою є письменниця Даля Ґрінкявічюте, яка написала книжку «Литовці біля моря Лаптєвих». Про ГУЛАГ чудовий роман створив Владас Кальвайтіс (помер місяць тому). Сіґітас Парулскіс пише про свою службу в радянській армії. Роман Альвідаса Шляпікаса «Моє ім’я Маріте» (вийшов в українському перекладі у 2016-му, видавництво «Брайт Букс», перекладачка Беатріче Белявців. — Ред.) — про німецьких дітей, яких після Другої світової війни матері переправляли через Німан до Литви, рятуючи їх від голоду на Батьківщині.
Ще одне помітне нині явище — еміграційна література. Переважно це молоді автори, які мешкають за кордоном, зазвичай тема таких романів — питання ідентичності, життя далеко від Батьківщини, цілі виїзду, повернення (Зіта Чепайте, Діана Шаракаускайте, Даля Стапонкуте, уже згадувана Крістіна Сабаляускайте, Ґабія Ґрушайте, Вайва Рикштайте).
Читайте також: Онджей Черни: «Чеські центри постали на сильних особистостях своїх керівників»
І також зазначу, що, на жаль, зникає високопробна літературна критика, рецензії здебільшого поверхові й пишуться на замовлення видавництв.
Ще одна річ, яку зауважую в сучасному литовському письменстві, — і роблю це з жалем, — ми пишемо й продаємо «гамбургери». Погано приготовані, пікантні, добре подані страви, а часом невідомо що. І дуже впали вимоги до мови. Деякі письменники ідеально її відчувають, а інші пишуть дерев’яною мовою. Часом читаєш литовські слова й бачиш, що синтаксис англійський або іспанський. Жодної мелодійності, наче невмілий музикант водить смичком по струнах. А наші критики кажуть, що так і повинно бути, що треба спрощувати литовську мову, бо вона занадто складна.
Ви пишете в різних жанрах: поезія, романи, есеї, оповідання. Від чого це залежить? Від теми?
— Не знаю. Часом приходить оповідання, а тема з’являється несподівано: уривок розмови надворі або запах свіжопофарбованої підлоги — такий, як у дитинстві, нині він рідко трапляється. З того запаху може постати ціла історія, але вона концентрується в невеликому тексті. Той текст, як таблетка: мала, але дуже ефективна. Іноді приходить вірш або есей. Найбільше я люблю розповідати цікаві історії та робити це так, щоб тримати читача в напруженні від першої до останньої сторінки, щоб йому нетерпеливилося дізнатися: а що буде, як поведеться той чи інший персонаж, яке рішення ухвалить? І щоб людина ставила питання сама собі, зокрема екзистенційні. Мене також цікавлять міжлюдські стосунки, наприклад, що відбувається у взаєминах між поколіннями. Небайдужа вічна тема гріха й прощення. Про покоління, гріх та прощення я пишу у своєму романі «Маранта». Як людина діє в критичних ситуаціях — ось про що мені важливо творити. Бо в повсякденні ми всі переважно добрі, виховані, але людина відкривається саме тоді, коли перебуває на межі. І неважливо, йдеться про нещасний випадок, про близькість смерті чи потребу ухвалювати якесь доленосне рішення.
Читайте також: Літакцент року: без поезії, але з Жаданом і Чехом
Я не хочу писати в дидактичному руслі, але в літературі я хочу бути камінчиком, який муляє. Є відома фраза Ларса фон Трієра про те, що фільм повинен муляти, як камінчик у туфлі. Я думаю, що це саме ми можемо сказати про будь-яке мистецтво. Писати, знімати, малювати треба саме так, щоб читач, глядач не міг спати, їсти, бо щось там його постійно муляє. Такою має бути добра література. А ще вона може рятувати. На цю тему розповім історію. Я чекала на доньку ще коли Литва була підсовєтською. Ми з чоловіком — литовцем — могли обрати вільніший світ, але він не хотів їхати до Польщі. Я приїхала жити до нього та сприймала це так, наче обираю ув’язнення. Почувалася самотньо, не мала роботи, перед тим втратила першу дитину, сама мало не померла, тож дуже боялася за другу вагітність. Одне слово, було тяжко. І тоді я почала розмовляти зі своєю ще не народженою дитиною, розповідала їй: бачу те й те, а оте пахне так і так, ось що мені сказали, я перепросила… але ти не хвилюйся, я тебе люблю. З усього цього вийшла збірка оповідань під назвою «Пори року». Навіть лежачи на ліжку породіллі, я ще щось занотовувала. Пізніше надіслала це в один тижневик. За художню літературу там відповідав певний чоловік, він мені відповів: перепрошую, пані, це дуже інтимно, про такі речі не пишуть, і взагалі які можуть бути розмови з ненародженими дітьми, ви краще почекайте, може, настане якась інша ера.
Утім, у тій редакції був хтось мудріший або ж мої оповідання трапилися редакторці-жінці, бо якось я отримую той часопис — і раптом бачу свої оповідання, а це був 1988-й. Та головне не те, що їх таки опублікували, а те, що років зо три тому на одному фуршеті до мене підійшла незнайома жінка й запитала: «Чи ви та письменниця, яка написала «Пори року»? Я все життя хотіла вам подякувати за свою доньку». Я нічого не зрозуміла. «Я теж була тоді вагітна, — вела далі та жінка. — І у великій депресії. Життя дитини було на волосинці. Я читала, як інша жінка розмовляє зі своєю ненародженою дитиною, як зізнається їй у любові. І стала сама так балакати зі своєю дитиною. Гадаю, що завдяки цьому вона й народилася. Тепер уже моя донька вагітна й так само не випускає з рук того журналу». Часом я думаю, що для однієї такої читачки варто писати. І не переходити на гамбургери. А про еру — так, для іншої літератури вона вже настала.