Щоб вибудувати в камерному просторі театру «Вільна сцена» щось на зразок задзеркалля керолівської Аліси, керівникові TanzLaboratorium при Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса Ларисі Венедиктовій знадобилося кілька простих і водночас виразних засобів. А саме: трагедія Софокла «Антігона» (у назві якої «Анті-» – це майже «анти-»), кубічний простір із білим, підсвіченим лампами денного світла низом і чорним верхом (художник-постановник Олександр Друганов), розчленована звукорежисером Олександром Кохановським музика Йоганна Себастьяна Баха, що складається у цілісну партитуру лише після завершення вистави, та п’ятеро акторів-примар.
Думки чотирьох володарів міста Фіви – Креонта та його оточення (Володимир Канівець, Олександр Комаренко, Олександр Лебедєв, Ігор Швидченко) – зайняті абсурдною за будь-якими мірками справою – покаранням мертвого. Правило De mortibus aut bene aut nihil («Про мертвих або добре, або нічого») тут не працює. Понад те, Полініка, сина Едіпа, заборонено ховати під загрозою смерті. Проте його сестра Антігона (Катерина Качан) зневажує земний закон заради виконання божественного, за що розплатиться власним життям. А далі, як завжди: «вони прозріють, але пізно буде»…
Якщо у відомій серії «лабораторних робіт» студії TanzLaboratorium Лариса Венедиктова ніби відпрацьовує мову імпровізаційного contemporary dance, формує своєрідний «кодекс рухів», практикує філософське осмислення танцювального мистецтва, то вистава «Натомість народжена» зовсім з «іншої опери». Це одна з перших спроб прищепити столітню традицію танц-театру (жанрово-видове визначення, що своїм корінням сягає німецького експресіонізму початку ХХ століття) на київській сцені. Тобто розповісти сучасною мовою рухів історію, яка в країні, де «світ навпаки» є дійсністю, де чорне давно перефарбоване в біле, де міським головою року, згідно із загальнонаціональним рейтингом, стає Михайло Добкін, а митцем року – Євгенія Басалаєва, завжди лишатиметься загострено-сучасною.
«Натомість народжена».Театр «Вільна сцена»