Період кінця осені й початку зими вже традиційно асоціюється з холодом і сльотою, з дефіцитом тепла (у всіх розуміннях цього слова) та з більшанням темряви, яка заступає світло. А в купі з гнітючою архітектурою житлових районів й іншими непривітними елементами урбанізму все це становить такий собі напівфабрикат антуражу для міського фентезі: нічого не треба вигадувати, варто лише змалювати ці залізобетонні реалії міських і приміських околиць і додати туди трохи містики. Тож не дивно, що саме такі за атмосферою і сетингом книжки з’являються досить часто в сучасній українській літературі.
І нещодавно низка цих книжок поповнилася ще одним текстом — принаймні так спершу здається з огляду на анотацію твору. Ідеться про повість «Осіннє заціпеніння (Стрічання мертвих)» Олексія Жупанського, яка вийшла, як не дивно, у «Видавництві Жупанського». Це химерна історія про химерний світ, у якому 7 листопада між виміром людей і потойбіччям тоншає межа, тож мертві приходять до живих, а живі теж мусять із цим співіснувати. Для таких хитких взаємозв’язків двох світів вибудувана інфраструктура, адже все тут крутиться довкола тепла (у всіх розуміннях цього слова), яке необхідне і для життя, і, здається, для смерті, та передусім — для містичного Колеса року, яке зберігає баланс у цій покритій мороком реальності. Один нюанс: ця інфраструктура набуває типових для українського бюрократизму форм: ЖЕКи, ТЕЦ, Міністерство тепла, заступники, заступники заступників, корупція…
Тут насамперед інтригує сама жанрова форма книги. Видавати повість у всуціль романоцентричну епоху — це щонайменше привертає увагу. Але тут же виникає скепсис: чи вистачить невеликого обсягу повісті для розкриття складної системи влаштування цілого художнього світу? Здається, що ні, адже навіть після прочитання книги лишається багато сліпих зон, а точніше — неакцентованих моментів у структурі цієї вигаданої реальності, які, утім, є надзвичайно цікавими (хоч і не критично потрібними для розуміння сюжету). Наприклад, не до кінця розкритими лишаються ієрархії та принципи роботи Міністерства тепла чи природа метаморфоз деяких героїв; читачеві не показують передісторії багатьох персонажів, не кажучи вже про те, що головного персонажа тут ніби взагалі немає. Так, усе це не впливає на розвиток самого сюжету, але зачіпає читача, інтригує, примушує його хотіти більшої кількості деталей такої небанальної реальності.
Читайте також: Молода українська література: вигадані світи, еміграція та всюдисущі панельки
Однак, здається, що в цьому і полягала мета автора — лише трохи відхилити лаштунки художнього світу, який розкриватиметься і надалі, адже анотація обіцяє, що «Осіннє заціпеніння» є тільки першим текстом у циклі «Колесо року». Водночас цей підхід визначає і стиль повісті: замість заглиблень і пояснень він надає перевагу сугестійним описам на кшталт «Замість листя на них (старезних дубах) розростається отруйна зелень омели, клубки якої поприсмоктувалися до їхніх хирлявих стовбурів і покручених безлистих гілок». Натомість щодо самого сюжету й розкриття світу цей стиль сконцентрований на натяках, недомовленостях, він лишає простір для інтерпретацій, тож читач сам може додумати, поглибити деякі моменти. Тому-то персонажі тут розкриваються здебільшого через їхнє стилізоване мовлення (з вкрапленням суржику й лайки) і зовнішній вигляд: ось товстий дядько з лискучим костюмом і важкими, парцельованими репліками — отже, якийсь начальник-цабе; а от високий хлопець, який не витягує рук з кишень олімпійки і спльовує на тротуар, — типовий шмаркач-гопник. Ніякого тобі занурення у внутрішній світ героя. Але це не означає, що всі персонажі книги схематичні — навпаки, таким чином стає зрозуміло, що занурюватися там нема куди, бо їхній внутрішній світ скупий, як і довколишня реальність, — такий уже антураж книги. Зрештою, усіх персонажів повісті легко собі візуалізувати, а попри небагатий інструментарій їхнього прописування (мовлення й зовнішність), автор усе одно зумів вирізнити кожного з них так, що їх не переплутаєш, хоча здебільшого вони не мають навіть імен.
Та відсутність імен тут пов’язана з іще одним важливим аспектом книжки, а саме з природою всього містичного, що в ній виникає. Ще в першій частині повісті головними рушіями сюжету є троє дітей, котрі мусять дістати певний магічний артефакт, щоб урятувати котика. Така собі дитяча історійка. Утім, це враження оманливе, адже те, що постає перед читачем, не є дитячою грою чи витвором дитячої уяви. Це радше міфологічне світобачення, яке накладається на атрибути урбаністичного побуту. Не випадково дітей саме троє (магічне число) і не випадково вони саме діти, не дарма нам не кажуть їхні і не тільки їхні імена (бо ж ім’я, за принципами міфопоетики, — це зведений до одного слова міф), не просто так дівчинка речитативно повторює словесну формулу закляття. Словом, «Осіннє заціпеніння» — це не просто фентезі, це накладання магічного, міфологічного мислення на матрицю урбаністичної панорами.
Читайте також: Якими стежками йде «Мисливець на вовків»
Ця концепція розкривається і далі. Чорний футлярчик, у якому лежить той самий магічний артефакт, не можна відбирати силою — тільки отримати з волі дарувальника і обов’язково відкритим (хоча і тут у книзі є виняток, адже вперше футлярчик відбирають-таки силою). Це типове магічне правило, яке в сучасному світі зветься забобоном. Довкола цього розвивається вже друга частина повісті, де артефакт з рук у руки проходить довгу вервечку власників, піднімається таким чином на вершину бюрократичної ієрархії, але, як це зазвичай заведено, доходить не цілим. На кожному етапі черговий власник забирає якусь його частину. «Корупція», — скаже звичайний читач. «Принцип кумулятивної казки», — скаже дослідник міфопоетики. А паралельно змінюються кадри гнітючої пізньоосінньої периферії міста, яка постає лімінальним простором. Якщо в казках і легендах натрапляємо на різні кордони між живим світом і потойбіччям, на портали, проходи між ними, що втілюються то у водоймі, то в «хатці на курячій лапці», то в «Осінньому заціпенінні» це ЖЕКи, кінцеві зупинки автобусів і гаражні кооперативи. Тут є і свої провідники — місцеві Баба Яга й Кощій, — і їх специфічні стосунки.
Це значною мірою вирізняє «Осіннє заціпеніння» з-поміж іншого сучасного українського фентезі. Повість пропонує не кардинально нову картину світу, а радше стару магічну оптику для погляду на реальний світ з реальними його атрибутами — і це надзвичайно цікаво. Ірраціональне мислення, міфологічна свідомість стають тут заледве не окремими чинниками тексту, які окреслюють його межі і водночас показують принципи його існування. Тож не дарма в анотації до книги зазначено, що повість створена «на перетині жанрів магічного реалізму та химерної прози». Звідси, певно, і неоднозначність вражень опісля прочитання: з одного боку, багато моментів лишаються незрозумілими, з другого, — можливо, вони і мають бути незрозумілими, вони і мають лишатися на рівні ірраціонального сприйняття. Та в кожнім разі ця повість є яскравим доказом того, що дивитися на нашу реальність можна по-різному, а запасові таких альтернативних оптик ще дуже далеко від повного вичерпання.