Директор музею "Тюрма на Лонцького" Руслан Забілий запевняє, що жодні проблеми не завадять діяльності меморіалу жертв окупаційних режимів
Сама колишня вулиця Лонцького з’явилася на мапі Львову в 1919 році, і польською владою була названа на честь середньовічного воєводи. В різні роки вона називалась по-різному: Сталіна, Миру, Бандери. Тюрма ж, розташована в будинку ще австро-угорської жандармерії, назавжди залишилась в пам’яті львів’ян за першою, старою назвою вулиці.
За Польщі тут знаходився Четвертий відділ Головної комендатури державної поліції, да повноважень котрого входила боротьба з «антидержавними» організаціями типу Організації українських націоналістів та Комуністичної партії Західної України. Неофіційно тюрма спеціалізувалася на політичних в'язнях. Під час Львівського процесу 1936 року в тюрмі утримувалися Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші підсудні. Під час німецької окупації приміщення зайняло гестапо, а з 1944 року тут діяв слідчий відділ і слідчий ізолятор НКВС (НКДБ)-МДБ-КДБ СРСР.
На сьогодні музей-тюрму переважно відвідують європейці, львівська молодь, поляки, яких теж було багато закатовано в цих казематах після «золотого вересня» 1939 року. Особливо уважні і коректні – німці. Бувають туристи і з екзотичніших країн, наприклад, японці чи бразильці. Скандальні обшуки спровокували спалах інтересу до музею-тюрми в самому Львові. Відвідуваність музею зросла вдвічі. «Часто дякують за роботу, – каже Руслан Забілий, – Українців особливо багато почало тут з’являтися після скандальних обшуків у музеї. Виявилося, що на Східній Україні багато хто і не здогадувався про існування музею-тюрми».
– Яким на сьогодні є статус музею-тюрми?
– Музей на сьогодні не відноситься, як багато хто помилково вважає, до Українського інституту національної пам’яті (УІНП). Пропозиція про таку передачу нашого музею піднімалась, але зі зміною влади в країні була призупинена. Варто сказати, що значно був реорганізований і сам УІНП, причому в бік зменшення його самостійності і повноважень. Мати при собі музей, ще й юридично незалежний, він уже не може. Інститут національної пам’яті перетворився на науково-дослідну установу при Кабінеті міністрів, й багато в чому просто дублює діяльність Інституту історії НАНУ. На сьогодні ж «Тюрма на Лонцького» є окремою юридичною особою при СБУ і теоретично підпорядковується його керівництву. Але контакту із керівництвом СБУ немає з того часу, як очолювати службу прийшли нові люди. На мою думку, наш музей, як і багато інших, мав би перебувати під егідою Міністерства культури.
– Є чимало спогадів дисидентів та інших жертв радянської системи, але цікаво, чи існують відверті спогади їх переслідувачів?
– Хоч ці люди і живуть серед нас, та й я сам знаю кількох ветеранів НКВС, але вони не йдуть на контакт. У цих людей є така дивна здатність: говорити про що завгодно, окрім практики своєї роботи. У відставників спецслужб існує сильний корпоративний дух, який зав’язує язики.
– Але ж були і віткачі із розвідки, з КДБ?
– Ті, хто втекли (а їхні спогади добре відомі), практично не мали безпосереднього відношення до репресій, і вже тим більше до спецоперацій проти УПА. Як виключення можу назвати хіба що спогади Григорія Саннікова «Большая охота» про боротьбу з Українською повстанською армією. Я чув, що його після публікації було виключено з ветеранської організації.
– Останні операції проти бандерівців відбувались ще наприкінці восьмидесятих років, наприклад 1988 року, коли внаслідок операції «Бумеранг» з великим розголосом було розкрито підпілля, що існувало в Україні.
– Не думаю, що там мало місце дуже вже серйозне й розгалужене підпілля, але що стосується самої операції «Бумеранг», то, припускаю, що справи по ній могли бути знищені під час великих чисток архівів КДБ ще на початку 1990-х років. Сподіваюсь, ми таки довідаємось колись про те, що за підпілля тут було за горбачовських часів. Є така надія, що щось збереглося у Польщі, бо операцію «Бумеранг» одночасно проводили як радянське КДБ, так і польське МВС. На жаль, з поляками у нас співпраця не налагоджена ще належним чином, на відміну від прибалтів, які розсекретили великий масив документів радянських спецслужб.
Але «Бумеранг» – це тільки одна з багаточисельних операцій радянських органів безпеки, яка стала відомою завдяки тому, що тодішній голова КДБ УРСР Микола Голушко вирішив провести з її приводу голосну прес-конференцію і взагалі надати їй розголосу. Деталі безлічі інших спецоперацій залишились нам невідомими і по сьогодні: і по церкві, і по культурі, і по письменникам та дисидентам. Вони далеко не обмежувалися тільки впровадження радянських агентів в українські націоналістичні організації за кордоном. Співробітники спецслужби писали агітаційні брошури: таких книг, наприклад, чимало опублікував член управління КДБ у Львові Євстафій Гальський (під псевдонімом Клим Дмитрук). Проводили і операції з дезінформації в ідеологічній війні. Нещодавно на «Історичній правді» я написав про те, як КГБ підкоригувало вилучені у колишнього повстанця Данила Шумука спогади, добавивши туди вигадані дані про жорстокість боївкарів бандерівської служби безпеки, і передали їх через контрольовані канали на Захід.
– Ви не раз вживали тезу, що українське бачення історії амбівалентне. Очевидно, у кожної сторони в історичній дискусії є свої герої, свої сформовані роками міфологеми і бачення тих чи інших подій. І, наприклад, з чиєїсь точки зору убивство Ярослава Галана може служити виправданням розстрілів десятків тисяч людей у тюрмах Галичини 1941-го. Причому, обидва табори не терплять ніяких компромісів. Що робити?
– По-перше, не потрібно сприймати історію так, ніби ми самі живемо в ідеальному суспільстві. У нас і сьогодні зникають люди, в МВС відбуваються катування, багато випадків незаконних затримань, засуджують невинних. Якщо не можемо навіть собі дати раду, чи маємо ми давати оцінки діям наших предків, що вони робили правильно, а що ні? По-друге, шлях до примирення можливий лише через відхід від історичних міфів і перехід до прозорої історії. Коли не стоятиме грифів «таємно», а кожен факт можна буде підтвердити чи спростувати, звернувшись до документів, які будуть доступні всім бажаючим. Якось, полемізуючи з народним депутатом-комуністом Голубом, я спитав його: якщо ви вважаєте бійців НКВС героями, то чому тоді боїтесь розсекречувати документи про їх діяльність? Чому нас обшуковують за спроби навіть не виправдати бандерівців, а бодай дати належну історичну оцінку тих часів? Відповідь очевидна: відкритість документів уб’є навколоісторичні міфи, якими маніпулюють комуністи, та й не тільки вони.
І третє: потрібно захистити історію від політики, поставити заслін втручанню політиків у історичну науку. Бо політики її приватизовують і перетворюють на пропаганду. Пріоритетом же для самих дослідників має бути власне історія, бо заангажовані дослідники підрізають довіру до науки взагалі.
– Але ж наприклад, законодавче визнання Голодомору геноцидом, чи кримінальна відповідальність за заперечення Голокосту теж можна кваліфікувати як втручання держави у історію?
– Тут немає протиріччя. Проблема лише в тому, щоб питання і Голодомору, і Голокосту не були частинами партійних програм, а тема їхнього визнання підіймалася не політиками, а широкою суспільною дискусією. Відділити політику від історії можна, але не в сьогоднішніх українських реаліях. Для того, щоб така дискусія була конструктивною, як я вже казав, не має залишатися жодного засекреченого документу радянських репресивних органів.
– Чи багато старих радянських чекістських кадрів на сьогодні працює в СБУ? Наскільки вони там впливові?
– Їх, хоч і через 20 років після розпаду СРСР, мабуть, ще багато у нашій Службі безпеки. Видно, в цьому є корені тієї проблеми, що у наших працівників СБУ виникають такі думки, як озвучені на початку минулого року паном Хорошковським – все, що у нас варто було розсекретити, ми вже розсекретили, а решта вже таємниця, яку потрібно зберігати. Але хіба можуть бути державною таємницею української Служби безпеки таємні документи вже неіснуючої держави СРСР і її репресивного органу? Тим більше, що багато із проведених КДБ операцій були незаконними навіть з точки зору радянського права. Ми маємо відхрещуватись від спадку КДБ, інакше будемо вимушені визнати, що й наша СБУ виховується на злочинних тоталітарних ідеях та практиці.
– Що чекає далі «Тюрму на Лонцького»?
– Музей наразі працює у звичайному режимі. Ба більше того: у порівнянні з 2009 роком, коли відкрилася «Тюрма на Лонцького», ми все ж таки пішли вперед. Є нові ідеї по видавничим проектам. Готується нова експозиція, присвячена дисидентам. Вона могла б уже працювати, але все гальмується не тільки обшуками, а й відсутністю належних матеріалів, документів КДБ, що стосуються дисидентського руху, баком фінансування для створення повноцінної експозиції. Обладміністрація підтримує наші прагнення, однак коштів не виділяє. Допомагає й громадськість, приносячи нам цікаві експонати. Щоправда, сам бренд Української повстанської армії зіграв поганий жарт. Багато людей, маючи на руках цікаві документи (наприклад, в Долинському районі нещодавно знайшли цілий архів ОУН), пов’язані з УПА, думають, що їх можна продати за великі гроші, а переконавшись у зворотному, просто знищують. Звичайно, експозиційну цінність мають рідкісні речі: бофони (гроші УПА – Ред.), ориганільний підпис Шухевича чи невідомий твір Ніла Хасевича, однак знайти таке – це фантастика. Розсіяні по Галичині матеріали ОУН мають іншу цінність – історичну. Ми намагаємося вести роз’яснювальну роботу, що їх знищення – це злочин проти національної пам’яті, за всі ці документи інші люди колись заплатили кров’ю.