Дорогі українці! Мої герої, мої друзі. Люди, за яких нам усім тепер болить.
Мені дуже не хотілося б, щоб цей текст скидався на виправдання. Виправдовуватися перед Україною вже пізно – та й не має сенсу, машину війни запущено, смерть йде з різних боків, зокрема з території моєї батьківщини, і виправдовуваннями її не спинити. І мені вельми не хотілося б, щоб мій текст був прочитаний як каяття. Нехай каються ті, у кого на руках кров. Ви на війні, і ви бороните свою країну – а ми не в церкві. І всі ми разом на суді сторії, по різні боки не нами проетксленої цівілізаційної межі. У страшні дні, найперш для України, але і для всієї Європи, спійманої у пастку свого прагнення до миру за будь-яку цінй. Тієї Європи, у яку я ще вірю, і надією якої ви тепер є. Мені дуже хочеться, аби ви дочитали цей текст до кінця. А потім вже ненавиділи, зневажали і прокляли нас, знову і знову – або все ж задумалися, хто протистоїть вам, і чи ротистоїть вам моя Білорусь.
“Ми, білоруси, мирні люди… “ , – так починається гімн Республіки Білорусь. Музика ще радянського часу – тільки слова змінилися. Колись на їхньому місці звучало рабське: "Ми, білоруси, з братньою Руссю…". Але ані старий гімн БССР, ані новий моя, спрвжня Білорусь не визнавала і не визнає. Він – такий самий символ диктатури, як червоно-зелений стяг і совковий герб. Тільки от світ це вже не надто цікавить.
"Ми, білоруси, мирні люди". Довгий час така формула задовольняла всіх. Її охоче використовувала як державна пропаганда, так і працівники влади. Ми мирні люди. Це була декларація, під якою підписалися б і влада, і опозиція.
Тепер це брехня. Красива стара казочка про мриних людей і добрих сусідів обернулася криводушною і кривавою облудою. Разом із "братньою Руссю" Білорусь зробилася плацдармом для нападу на Україну, перетворилася на справжнього агресора, стала на один щабель із найодіознішими країнами в історії. Образ "мирних людей" розсипався – тепер навічно. Як і образ нас як жертв – яких століттями гнітили і винищували, а їм вдалося вціліти, і вони варті за це поваги. Лукашенка нарешті привів Білорусь і її народ до того кінцевого глухого кута, з якого вибиратися доведеться усім – навіть тим білорусам, які все життя хвалилися, що " не цікавляться політикою". Ніхто не зможе відсидітися і відмовчатися. Ніхто вже не зможе сказати: я тут ні до чого. Ніхто не зможе сказаи: я маленька людина, від мене нічого не залежить. Але найжахливіше навіть не це. За ту ганебну роль, яку Білорусь відіграє зараз, розплачуватися доведеться і майбітнім поколінням. При слові "Білорусь" ще вельми довго у свідомості світу спливатимуть картини війни – тієї війни, де Білорусь вперше в історії не борониться, не є жертвою, а є вірним прислужником путінського фашизму.
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Ще недвно ми пишалися, що нарешті маємо гарний "сильний образ у очах світу". Образ сотень чоловікиів і жінок, які 2020 року вийшли без зброї, лишень із прагненням свободи і словами протесту, проти озброєних бандитів, які називали себе "міліція" і "армія". Тепер цей образ перекреслений, зафарбований – так у моєму рідному Мінську і по всій Білорусі дос замазують революційні графіті 2020 року. Тільки зафаровують його тепер українською кров'ю – зафарбовують ті, хто так само, як і я, зараховують себе до білорусів. Хоча ми – ті, хто мріє про іншу Білорусь, ті, хто роками намагається ці мрії перетворити на реальність – відчуваємо з вами неспівмірно більший і міцніший зв'язок, ніж зі своїми генералами, тими солдатами, які пішли на вашу землю.
Тому я, білоруський письменник Бахаревич, готовий взяти на себе мою частку відповідальності за те, що відбувається. Я готовий взяти на себе білоруські сором та ганьбу – як це колись, в часи ІІ Світової війни, робили німецькі літератори в еміграції. Це одне із завдань літертаури сьогодні. Але не погоджуюся, що вся моя Білорусь має бути тепер для світу суцільною плямою ганьби та ненависті.
Ви, українці, бороните свою країну. Ваше військо, ваша територіальна оборона, кожні українець та українка разом чиніть опір окупантам. Ваша війна – оборонна та визвольна. Ви вже пройшли такий шлях до свободи, що путінській імперії вас вже ніколи не втягнути у свою тюрму. Україна змінилася вже назавжди.
2020 року ми, білоруси, переконалися, що у нас немає свого війська. Ті збройні формування, які мали нас боронити, вели війн проти беззбройних людей. Люди Білорусі побачили, що ті, хто присягали на вірність народу, зрадили цей народ без найменших вагань, взяли найактивнішу участь у репресіях власних громадян. Відтоді вже ніхто не вважає білоруське військо білорським. У Білорусі нема армії. Є лукашенківські генерали, що заодно з путінськими, що сплять і бчать себе у путінських медалях. Є виконавці їхніх злочинних наказів. І є люди – яких тепер роблять гарматним м'ясом на злочинній війні.
Мені ще раз і ще скажуть, що це лишень слова. Україна чекає від білорусів рішучих дій. Але те, що я можу – це лишень слова. Слова, за які я відповідаю. Вірю в слова – як останню зброю людини. Пишу до вас з еміграції – з тієї Європи, у якій ще панує мир, і мир цей доволі хисткий. Тієї Європи, що сьогодні демонструє неймовірну згуртованість, тієї Європи, яка за вас. А щодо дій… Сотні тисяч білорусів 2020 року вийшли проти цього режиму, який тепер напав на Україну. Серед них був і я, мої друзі, мої колеги. Дисятки тисяч було кинуто до тюрем, де їх катували і продовжують катувати тепер. Десятки тисяч емігрували. І тисячі продовжують чинити ідпільний спротив, залишаючись на батьківщині.
А там, на батьківщині, знищено все. Навіть те мале, що проросло всупереч останніх десятиліть. Там більше немає навіть тієї мінімальної свободи, яка давала нас критично мислити і плідно творити. Не лишилося вільних інформаційних платформ, які б могли розповідати правду про події в Україні і допомагати бачити війну українськими і білоруськими очима. Вони заблоковані, названі "екстримістськими", журналісти сидять по трмах або працюють з-за кордону. У Білорусі після 2020 року панують біль і жах.
Білорусь – це одна суцільна рана. Не знаю, чи лишилися там сім'ї, яких не торкнулися репресії. Білорусь не встигла ще видихнути після протестів, як її втягнули у війну. Для мене насправді це виглядає так: підняли пораненого, і його головою почали ламати двері в дім сусіда. Хто винуватий? Звичайно, поранений, бо ж голова його.
Тоді, 2020 року, українці дуже сильно підтримували нас у нашій боротьбі. Підтримували перед усім словами – і це були дуже важливі слова, яких ми не забудемо. Ніхто тоді не сказав вам, українці, що ваша підтримка – це усього лишень слова. Чи вина білорусів, що ми не змогли знищити мур? Що дали Путіну окупувати нашу країну? Що дозволили її використати російському фашизму? У історичній перспективі – так, можливо. Але ми живемо тут і тепер. Тисячі білорусів зазнали жорстоких репресій і тепер сидять у тюрмах. І я ніколи не погоджуся, що вони варті ненависті і врезирства. Те, що вони зробили, було не на марно. Білорусь дуже повільно, але таки очуняла від солодкого лукашенківського сну. Історія не вториться за один день. Тих, хто був за свободу, можуть ніколи її не побачити. Але хіба ж це значить, що все те, що вони робили, було даремно?
Невже все те, що про Білорусь писали українські медіа ще два роки тому, було так швидко забуто? Ще задовго до війни? Коли сьогодні я читаю, що українські медіа пишуть про так званий "референдм" у Білорусі, який відбувся в неділю, 28 лютого, не можу повірити своїм очам. Черговий фарс, організований диктатурою з метою встановити тотальний контроль над країною і фінально здати її росіянам, показаний як певне атиукраїнське "волевиявлення" білорусів. Розумію, що точиться інформаційна війна. І що вселяти ненависть до ворога – свята справа. Але ніякого "волевиявлення" не було. Був ще один абсурдний лукашенківський спектакаль, ще одна "елегантна перемога".
Білорусь тепер живе у ситуації, яку можна описати як громадянську війну під іноземною окупацією. Білорусь – не Україна. У Білорусі немає білоруського уряду, білоруського війська, білоруської міліції, білоруської політики, вільних білоруських ЗМІ. Білорусь понівечена, Білорусь розколота, Білорусь не знає, що їй робити із само собо, як їй вижити і не зникнути з мапи світу і з території моралі. Моя Білорусь існує тепер як розкидані країною і за її межами вогнища спротиву, мета яких тепер – взагалі лишитися і якось зібрати сили. На те, аби вогнища ці могли сьогодні об'єднатися, захопити владу і спинити війну, я б не став розраховувати. Але вони, ці осередки спротиву сьогодні – основа майбутньої мирної держави, вільної сусідки України. І вони цими днями долучаються до підтримки України і роблять усе, що можуть. Чи варто ігнорувати їхні зусилля, якщо вони зроблені для вас – і задля майбутньої Білорусі також?
Колись у 1968 році про сімох радянських десидентів, що вийшли на московську площу, аби протестувати проти вторгнення до Чехословачинни, чехи писали так: ці семеро осіб – як мінімум сім причин, чому ми не можемо ненавидіти Росію. У неділю і понеділок у Білорусі були арештовані за протести проти війни з Україною тисяча білорксі. Сподіватимусь, що ці люди так само – ота тисяча причин, щоб не ставитися з ненавистю до Білорусі.
Дуже не хочу, щоб це текст виглядав як плач і стогін, як ставання на коліна перед вами. Коли я, як і інші білоруси, перераховую мої гонорари на українське військо, на гуманітарну підтримку – я категорично проти того, щоб ви це сприймали як спробу відкупитися від провини. Роблю це як рівний для рівних, як людина і білорус, який не може не допомогти Україні у цю важку годину. Коли ми з дружиною виходимо на демонстрацію на підтримку України – робимо це не через покуту сумління, а для того, щоб впливати на західних політиків, які все ще слухають, що каже їм народ.
Коли я, емігрант на пташиних правах, пишу цей текст білоруською з австрійського Граца для українців і своїх співвітчизників – я роблю це не для того, аби ви мені пробачили, а тому, що не можу і не хочу мовчати. Коли я писав свої книги, свої есе, коли попереджав в романі "Собаки Європи" про небезпеку путінської імперії – більшість сприймала це як антиутопію і фантасмагорію. Тепер ми живемо у ній – і ви, і ми. Чи зробив я все, що міг? Це питання не до вас. Це питання до мене. І я мушу відповісти на нього сам. Як і всі білоруси.
Але не можу спокійно і з розумінням дивитися, як нам пишуть у соцмережах: "ну і любіть свого путіна". Пишуть не путіноїдам, а тим білорусам, що билися проти путінського фашизму і не давали Білорусі бути ганьбою Європи. Не можу без жаху і злості читати, як розбивають скло білорусам, які допомагають українським втікачам – тільки тому, що на машині білоруські номери. Не можу читати, як друзі України, які пройшли через репресії, кажуть в обличчя: "ви, тварі, цілуйте свого лакашенку". Що вам дасть така ненависть? Якщо ви впевнені, що вона допоможе перемогти окупантів – що ж, пишіть це. Ми зрозуміємо. І будемо підтримувати вас мовчки і зціпивши зубі від кривди. Пишіть і нищіть окупантів, звідкіля б вони не йшли – з Росії або Білорусі, з Чечні чи ще звідкілясь. Ми будемо тільки раді кожній втраті серед ваших ворогів. Але така безрозсудна ненависть до всього, що називає себе білоруським, не додає вам союзників у ворожому таборі.
Та й більшість з нас і не живе у ворожому таборі. Тепер ми у пустці – між світлом і темрявою. Нам соромно і образливо, нам страшно – але ми на вашому боці. Хто словом, хто морально, хто вчинками, хто зброєю – бо за вас воюють і білоруси. А дехто просто читає новини – і не може заснути у безсиллі розпачі, проклинаючи тих, хто розв'язав цю війну. Ми не обирали, де нам народитися. Як і ви.
Частка д'явольського плану Москви – примножувати ненависть. Усюди, де можна. Це їхнє завдання на перспективу, реалізація якої почалася вже давно. Для Кремля особливо важливо розпалювати ненависть між сусідами. Довести рівень ненависті до такого пункту, після якого повернення до нормальних відносин вже неможливе. А потім, відповідно їхнього задум, буде класичне divide et impera – "поділяй і владарюй".
Шановні українці, ворог у нас з вами один. І він вельми радий кожному конфлікту між нами. Бачачи, як ненависть між вчорашніми друзями-сусідами росте, Путін і Лукашенко задоволено усміхаються. Значить, все йде відповідно до їхнього плану. Невже ми хочемо, щоб вони усміхалися?
Ворог у нас один. Кажу це білорусам і українцям: ворог у нас один, не забувамо про це.
Хоча, може, вже й занадто пізно.
Грац, 1 березня 2022