Недавно виповнилося 150 років від дня народження одного з найвизначніших учених і суспільних діячів Білорусі XIX — першої половини XX століття Митрофана Вікторовича Довнар-Запольського (1867–1934). Так склалося, що він зробив чимало і для розвитку української науки та освіти. На жаль, ще й досі інформація про його життєвий шлях практично невідома загалу. Забутим є й саме ім’я.
Життєвий шлях Довнар-Запольського припав на вкрай складний період в історії Білорусі. І водночас більша його частина була переплетена з Україною, де він жив і працював. Спочатку в Києві, а потім у Криму та Харкові.
Митрофан Довнар-Запольський народився в давній шляхетській родині в місті Речиця, що на Гомельщині. 1885 року його батьки переїхали до Києва, де він завершував здобуття середньої освіти, а далі здобув і вищу — в Університеті Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Саме київський період, що з незначною перервою охопив понад половину життєвого шляху Довнар-Запольського (1885–1920), став знаковим для його становлення як особистості, науковця та патріота Білорусі. У цьому становленні його молодого білоруса на українській землі наприкінці XIX століття відбулося дивне поєднання двох пригноблених Російською імперією слов’янських народів: українського та білоруського. При цьому можна говорити, що через український національно-визвольний рух, до якого в гімназійні роки долучився (через вивчення відповідної літератури) молодий Довнар-Запольський, у нього з’явилося усвідомлення себе як білоруса.
Митрофан Довнар-Запольський. Фото часів керівництва Київським комерційним інститутом
Це додаткове свідчення того, що на межі XIX–XX століть український національно-визвольний рух на підвладних Російській імперії українських теренах був не якимось кволим пагінцем (як це часто подають навіть у модерній українській історичній науці), а потужною силою. Саме тому він був здатен живити національно-визвольні рухи інших пригноблених народів. На прикладі Довнар-Запольського бачимо, що український рух виявився достатньо потужним для пробудження національної свідомості і в інших пригноблених імперською владою народів. У зв’язку з цим варто нагадати, що саме в Києві розпочалася історія Чехословацького корпусу, який наприкінці Першої світової війни став ядром для створення збройних сил новопосталої Чехословацької Республіки, і саме в Києві восени 1917-го відбувся З’їзд пригноблених народів Росії. Тож роль України в зміцненні національної самосвідомості інших пригноблених російською владою народів ще потребує свого дослідження, як і пояснює причини такої лютої ненависті імперських сил до України: не бажаючи коритись імперії, українці одночасно піднімали на боротьбу за незалежність й інші пригноблені народи.
Та повернімося до біографії Митрофана Довнар-Запольського. Відомо, що його виключили з Першої київської гімназії саме за зберігання в себе поеми Тараса Шевченка «Марія», листа Миколи Костомарова, а також українських альманахів «Основа» та «Громада». Отже, національна ідентифікація приходила до нього саме через праці діячів українського національного відродження XIX століття.
Читайте також: Нереалізований потенціал
Через відрахування наприкінці навчання з гімназії Довнар-Запольському довелось екстерном складати випускні іспити, тож до університету (на історико-філологічний факультет) вступив лише у 1889 році. На той час він уже мав досвід публіцистичної діяльності, оскільки почав досліджувати культуру та побут білоруського народу. Щире захоплення науковою роботою, насамперед на історичній ниві, закономірно привело молодого Довнар-Запольського до визначного українського історика й водночас одного із впливових діячів українського національного руху другої половини XIX — початку XX століття Володимира Антоновича.
Поряд із Михайлом Грушевським Митрофан Довнар-Запольський став одним із найвідоміших учнів Антоновича. Доля цих непересічних особистостей дивним чином переплелася: їх народження розділяє один рік, майже одночасно вони навчалися на історико-філологічному факультеті й були близькими за тематикою своїх перших наукових розвідок. Згодом можна говорити про своєрідне суперництво та однаково трагічний для обох фінал — смерть (із різницею менш як два місяці) в умовах наростаючої хвилі цькування, що значною мірою цю смерть і спричинила. Зрештою, кожен із них став для свого народу знаковою постаттю. Однак Грушевському вдалось у певний час піднятися на висоту суспільного визнання та очолити відроджувану українську державність. Натомість Довнар-Запольський виявився неприйнятим на Батьківщині за життя і навіть зараз, попри «реабілітацію», не має такого іміджу, як його український колега Михайло Грушевський.
Праці Довнар-Запольського з етнографії білоруського народу вперше довели його окрему етнічну належність, а водночас поставили на порядок денний питання про дослідження культури та побуту білорусів. Аналогічно й створена ним «Історія Білорусі» стала першою фундаментальною працею з історії країни й дотепер зберігає свою наукову вагу. У роки відновлення білоруської державності Митрофан Довнар-Запольський увійшов до складу її дипломатичної місії в Україні й очолював Білоруську торговельну палату в Києві (1918). А його праця «Основи державності Білорусі» стала найкращим документом із обґрунтування права білоруського народу на політичну незалежність і водночас доводила тяглість державницької традиції білорусів від часів Середньовіччя. Також Довнар-Запольський (уже за радянської влади) долучився до першого заснованого в Білорусі університету (у Мінську).
Читайте також: Шкурупій від А до Я
Однак трагізм Митрофана Довнар-Запольського полягав у тому, що всього цього не оцінив тодішній білоруський істеблішмент. Зокрема, саме керівництво тамтешньої Комуністичної партії виступило проти ініціативи обрати його академіком АН СРСР, а потім успішно провело акцію за витравлювання пам’яті про нього в самій Білорусі.
Така сама доля спіткала й ініціативи Довнар-Запольського на українській землі, яких було чимало. Працюючи в Університеті Святого Володимира, він продовжив студії з історії України, створив власну наукову школу. Серед його учнів були такі визначні постаті, як Дмитро Дорошенко (згодом активний учасник Української революції 1917–1921 років та української політичної еміграції), Олександр Оглоблін (який пізніше долучився до кампанії з дискредитації свого вчителя), одна з перших в Україні жінок-професорів Наталя Полонська-Василенко та ін.
Митрофан Довнар-Запольський. Фото останніх років життя
Внесок Довнар-Запольського в розвиток української науки доповнювався й поєднувався з плідною працею на благо української освіти. Так, у 1906-му він ініціював заснування першого в Україні вишу економічного профілю — Вищих комерційних курсів (із 1908 року Київського комерційного інституту), які він очолював до березня 1917-го. На жаль, в умовах Лютневої демократичної революції 1917-го проти нього було інспіровано цькування одним із його учнів Євгеном Сташевським, який, попри свої монархічні переконання, приписував їх завжди ліберально налаштованому Довнар-Запольському. Сташевський зміг заручитися підтримкою частини студентів Київського комерційного інституту і, граючи на настроях останніх, усунув Митрофана Вікторовича від керівництва вишем, а потім змусив узагалі піти з нього. Натомість Довнар-Запольський заснував у Києві ще один виш, що так само був піонером у своєму профілі (аналога йому немає й дотепер), — Київський археологічний інститут. Проте неприйняття
радянської влади зрештою привело його до Криму, де він також брав участь у заснуванні першого на півострові університету в Сімферополі, а також інституту в Керчі. Під час загарбання більшовиками Криму Довнар-Запольський мало не помер у в’язниці ЧК, але був звільнений завдяки зусиллям своєї дружини, яка мобілізувала на його захист колег.
Читайте також: Вікінг із блокнотом і черкаський Васко да Ґама
Кілька років (1920–1922) він працював у Харкові в місцевому університеті та Інституті народного господарства. Далі робота в Азербайджані (1922–1925), повернення до Білорусі (1925–1926) та переїзд до Москви, де він і помер від серцевого нападу 30 вересня 1934 року.
Але всі ці подальші періоди в житті Митрофана Довнар-Запольського були неспівмірно меншими за київський. Тож певною мірою можемо вважати цього визначного білоруського науковця й своїм. Він заслуговує на пам’ять та пошанування в нашій державі, а його життєвий шлях є уроком і прикладом плідності українсько-білоруських відносин на науковій та освітянській нивах.
У цій справі вже дещо зроблено. Зокрема, ініційовано присвоєння бібліотеці Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана, що є спадкоємцем заснованого Довнар-Запольським Київського комерційного інституту, його імені. Громадські слухання засвідчили цілковиту підтримку цієї ідеї, і вчена рада університету її схвалила.