У Білорусі відзначили День Волі — головне «націоналістичне» свято. 25 березня 1918 року цього дня було проголошено незалежну Білоруську Народну Республіку. В країні, де вже вісім місяців триває громадянське протистояння, викликане масштабною фальсифікацією результатів президентських виборів у серпні 2020-го, цей день планувався як особливий. Опозиція сподівалася «повернути собі вулицю» після зимових «децентралізованих акцій». До цього самого готувалась і влада.
Чимало коментаторів та аналітиків, утім, нічого особливого від Дня Волі не очікували. В країні розгорнулись масові репресії, білоруські «суди», де свідки виступають анонімно та ховаються під балаклавами, присуджують активним учасникам протестів від одного до восьми років позбавлення волі за політичними справами. В країні уже понад три сотні політичних в’язнів — лише за кримінальними звинуваченнями. «Добові» посадки ніхто вже навіть не вважає за щось серйозне.
Влада намагається залякати білорусів та «закрутити гайки» до упору. Національні символи у вигляді біло-червоного прапора та герба «Пагоня» в країні фактично перебувають під забороною. Ба більше: навіть саме по собі поєднання червоного та білого кольорів викликає у влади нервову реакцію. Нещодавно адміністративним штрафом було покарано людину, на приватному будинку якої висіла табличка з зазначенням вулиці та номера будинку в «неправильних» кольорах. Ще одна людина отримала штраф за зображення червоної троянди на білому тлі, прикріплене на вікні своєї квартири,— «суд» потрактував це як несанкціонований одиночний пікет. І таких історій у Білорусі нині — хоч греблю гати.
Читайте також: Усе буде добре!
Цьогоріч 25 березня припало на четвер — робочий і не найвдаліший день для виходу на вулицю. Тому ніхто теж не очікував особливої активності саме в цю дату. Ніхто, окрім влади. Безпосередньо перед четвергом у країні відбулися масові обшуки та арешти людей, які вирізнялися своєю громадянською позицією — правозахисників, журналістів і просто активних громадян, яких раніше неодноразово притягували за адміністративною статтею 23.24 — «організація та участь у несанкціонованих масових заходах». Більшість із них було затримано на 72 години — саме стільки часу в Білорусі можна утримувати людей за ґратами без висунення їм обвинувачення за адміністративною чи кримінальною статтею.
Напередодні Дня Волі в Мінськ почали стягувати війська та бронетехніку. На дорогах помітили не лише тентовані машини із солдатами внутрішніх військ, а й колони БТРів, якими зрештою перегородили підходи до важливих адміністративних будівель — Будинку уряду на центральній площі Мінська та резиденції Лукашенки. У придушенні можливих протестів було задіяно не лише сили міліції та внутрішніх військ, а й КДБ, армію (що, взагалі-то, суперечить чинному законодавству) та навіть співробітників Міністерства з надзвичайних ситуацій. Столиця фактично опинилась в умовах воєнного стану.
Менше з тим, білоруси вкотре відзначили День Волі не так, як планувала влада. Практично повторилася ситуація Нового року. Тоді Лукашенка також говорив, що, мовляв, «нам збираються влаштувати сюрприз на Новий рік», і також стягнув у Мінськ війська. І білоруси цей сюрприз влаштували — щоправда, не такий, на який очікувала влада. Тоді на офіційне святкування до встановлених на площах ялинок під посиленою охороною ніхто не прийшов. На свята влада лишилась на самоті — без народу.
Фактично те саме сталося й нині. Перед 25 березня білоруси почали «партизанити». Сьогодні в країні це слово означає «вивішувати вночі біло-червоно-білі прапори, заклеювати місто листівками та наклейками з «неправильною» символікою, зав’язувати біло-червоно-білі стрічки у дворах, малювати протестні графіті й загалом усіляко демонструвати свою незгоду з офіційною владою». Місто заповнилося білим та червоним.
24 березня о 23 годині 34 хвилини (за тією самою знаменитою статтею 24.34 Кодексу про адміністративні правопорушення) місто розцвіло салютами. Їх запускали практично в кожному районі та мікрорайоні. В суботу, 27 березня, люди спробували вийти на вулиці, та їх зупинили силовики — цього дня було затримано понад 400 людей. Це наймасштабніший «хапун» (так у Білорусі називають масові затримання) з часів переходу до «децентралізованих акцій». Причому силовики, як і зазвичай, хапали всіх підряд. В основному в «автозаки» потрапили не учасники протестів, а випадкові перехожі.
Дивно, але майже всіх до вечора відпустили без складання протоколів. Влада, певно, зрозуміла, що передала куті меду: масові арешти ніяк не поєднуються з заявами про те, що «ситуація в країні нормалізувалась» і «протест здувся». Апофеозом стала анекдотична (щоб не сказати шизофренічна) заява МВС країни: «У суботу в Білорусі протестів не було, але на них було затримано понад 200 людей». Так, білорусам не вдалося повноцінно «повернути собі вулицю». Та вони, хоч як дивно, не засмутились, а здебільшого навіть навпаки.
По-перше, радіє стара, «титульна опозиція» — білоруси почали відзначати це свято за покликом душі та серця. І багато хто відзначив його «камерно», вітаючи з Днем Волі рідних та близьких. Тобто відбувається саме те, за що опозиціонери боролися понад 20 років — цей день став загальнонародним святом. Це важливіше, ніж якби він був «державним святом».
Читайте також: Пат для диктатури
По-друге, напередодні Дня Волі Святлана Ціханоуска запустила на платформі «Голос» (тій самій, яка дозволила виявити масштабні фальсифікації під час виборів) національне опитування з вимогою переговорів стосовно врегулювання політичної кризи за міжнародного сприяння.
У цієї пропозиції було багато критиків, які говорили, що, мовляв, «ще ніхто не скидав режим шляхом онлайн-голосування». Однак завдяки цьому питанню Ціханоуска досягла хорошого результату: зимові «децентралізовані акції» та передвесняний авітаміноз негативно позначилися на білорусах — дехто з них вирішив, що бореться з режимом Лукашенки заледве не наодинці. 750 тис., хто проголосував у «Голосі», просто нагадали людям: тих, хто виступає проти очільника країни — більшість. І це суттєво підняло дух тих, хто потроху починав розчаровуватися в опорі.
Для білорусів було важливо переконатися, що люди, як і раніше, готові виходити задля справедливості та кращого життя. Цієї мети було досягнуто частково. Масштабний мітинг через силове протистояння зібрати не вдалося. Але машини сигналили, феєрверки запускалися, локальні акції відбувалися. Загалом люди змогли побачити одне одного та вкотре переконатися, що їх багато.
По-третє, тотальна мобілізація силовиків цілком вкладається в одну зі стратегій опору — завдавати режиму якомога серйозніших фінансових втрат. Багато хто нині не сплачує (або сплачує не в повному обсязі) комунальні платежі, виходить із провладних профспілок із їхніми обов’язковими внесками, намагається купувати продукти у фермерів або в перевірених постачальників (є навіть мобільний додаток Krama, який за штрихкодом визначає постачальника товару та його зв’язок із провладним бізнесом), «оптимізують» оподаткування… Самі тільки витрати на пальне для того, щоб перекинути в Мінськ таку кількість солдат і техніки, обійшлися владі в кругленьку суму. А була ж іще робота комунальних служб зі знімання символіки, МНСників тощо… Налякавши диктатора, білоруси вкотре завдали йому фінансової шкоди. Витрати влади на власну істерику сягнули сотень тисяч доларів. В ситуації практично повного фінансового бойкоту з боку Заходу такі втрати пробивають серйозну дірку в бюджетних та позабюджетних фондах режиму.
Є ще багато «по-четверте», «по-п’яте» й «по-шосте», але найбільше влада нашкодила собі сама. Вона не лише показала, що все ще боїться власного народу, а й у паніці наробила багато дурниць. Наприклад, заарештувала лідерів Союзу поляків у Білорусі. І то не яких-небудь рядових членів організації.
Серед заарештованих — Анжеліка Борис та Анджей Почобут. Це люди, особисто знайомі з польським президентом, очільником уряду, багатьма міністрами, редакторами найбільших ЗМІ. І час вибрали «ідеальний» — якраз перед самітом Ради Європи (найвищий політичний орган ЄС), який розпочався в четвер.
Там не збирались акцентувати увагу на Білорусі (на порядку денному були відносини з РФ, щеплення та пандемія), але Лукашенка все ж туди вліз. Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький згадав і про затриманих поляків, і про репресії, і про політв’язнів. Президент Польщі Анджей Дуда провів перемовини вже з керівництвом ОБСЄ, ООН та Ради Європи. Але, найімовірніше, заявами західних політиків та міжнародних організацій справа не вичерпається.
У четвер очільник польського уряду заявив, що вже під час саміту Ради Європи запропонує Литві та Латвії «обмеження переміщення товарів» через кордон. Якщо Варшава домовиться з Вільнюсом і Ригою, це буде безпрецедентний крок, найсильніший із усіх, зроблених Заходом від початку масового терору проти білорусів.
Читайте також: Олександра Лівергант: “Ми сподіваємося, що свідчення, зібрані нами, будуть використані на суді в Гаазі проти режиму Лукашенка”
Товарообіг Польщі з Білоруссю — $3 млрд. Для Польщі це ніщо порівняно з майже 100-мільярдним товарообігом хоча б із тією-таки Німеччиною.Варшава переживе. Але чи переживе Мінськ, якщо торговельні зв’язки з країнами ЄС повністю заблокують, а Варшава не поступиться й піде на безпрецедентні кроки? А що скаже Лукашенці Москва, якщо раптом буде заблоковано кордон, і російські фури стануть руба на в’їзді в Європу?
Цікаво, що одразу після оголошення Ціханоускою голосування голова Ради Європи Шарль Мішель поспілкувався телефоном із Путіним. Як повідомляє пресслужба Кремля, «порушувалися питання боротьби з пандемією коронавірусу, зокрема можливості використання російської вакцини «Спутник V», політичне врегулювання внутрішньоукраїнського конфлікту, ситуація в Білорусі та деякі інші актуальні теми». Напевно, це вперше — принаймні я не пригадую, щоб раніше Путін обговорював із представником ЄС ситуацію в Білорусі. Раніше Москва доволі агресивно реагувала на подібні питання з боку ЄС, заявляючи про «недопустимість втручання у внутрішні справи» Білорусі.
Після розмови Путіна з Мішелем прессекретар російського президента Дмітрій Пєсков заявив, що Лукашенка буцімто не давав ніяких обіцянок Путіну стосовно термінів конституційної реформи. «У них були обговорення. Там ідеться не про обіцянки, ідеться про те, що Лукашенка інформував Путіна про подальші плани, в тому числі й плани стосовно конституційної реформи», — зазначив Пєсков.
Чимало експертів говорили про те, що в вересні минулого року Путін дав Лукашенці пів року на врегулювання кризи, проведення конституційної реформи та відхід із посту очільника країни. Не хто інший, як голова МЗС Росії Сєргєй Лавров, усі вуха протуркотів про «врегулювання білоруської кризи шляхом конституційної реформи». Смішно думати, що він вибудовував свої промови та висловлювання на факті «інформування» Путіна з боку Лукашенки.
Читайте також: Ворог для Лукашенки, брат для народу
Імовірно, Лукашенка в своєму стилі «прокинув» Путіна. Тому заяву Пєскова можна розцінювати не лише таким чином, що Лукашенка нічого не обіцяв Путіну, а й що Путін, своєю чергою, нічого не обіцяв Лукашенці. І якщо в серпні-вересні минулого року Путін сформував під Смоленськом резерв із росгвардійців, яких збирався перекинути в Білорусь на підмогу колезі по диктатурі, то нині заява Пєскова й розмова з Мішелем виглядають вкрай інтригуюче. Ясна річ, Захід не проводитиме перемовин із Білоруссю без озирання на Росію.
Далекоглядні висновки з цього, звісно, робити поки що рано. Але сам факт, безумовно, цікавий.
Цьогорічний День Волі, незважаючи на позірну відсутність «картинки» та масових акцій, не варто вважати провальним. Найважливіше — стало зрозуміло, що протестні настрої нікуди не зникли. А для режиму немає страшнішої новини. Зовнішній тиск наростає, а власні ресурси Лукашенки виснажуються, внаслідок чого надій на те, щоб пережити тривале протистояння із впертими громадянами, не так уже й багато.
Білоруси, своєю чергою, також зрозуміли, що «бліцкригу» не буде, а опір — це марафон. Але при цьому не опускають рук та готові до впертого протистояння — до переможного кінця. Зрештою, польська «Солідарність» домагалася свого десятиліттями — і зрештою домоглась. На десятиліття білоруси, звісно, не розраховують, але й шапкозакидального настрою на кшталт «режим впаде як не сьогодні, то завтра» вже немає. І це в певному сенсі навіть добре. Незалежність у 1991 році «впала з неба» на білорусів, тому багато хто не усвідомив її цінності. Тому президентом обрали людину, що обіцяла відродження СРСР. Нині білоруси розплачуються за цей вибір, водночас отримуючи «щеплення демократії». Те, що вистраждано величезною працею та втратами, цінується значно більше, аніж те, що дісталося просто так.