Польсько-білоруські відносини — парадоксальний приклад того, як можна вибудувати прагматичні й у чомусь навіть шанобливі взаємини на розбіжностях та претензіях одне до одного.
Відносини двох країн ніколи не були легкими, і водночас сьогодні конфронтаційними їх і не назвеш. Можливо, це й не дружба, але взаємовигідне партнерство точно.
Історія в одні ворота
У Білорусі та Польщі дуже багато спільного з погляду історії. Вони були разом у складі Великого князівства Литовського, яке білоруси небезпідставно вважають своєю державою (принаймні білоруська мова в ньому була державною і Статут ВКЛ 1588 року написаний саме нею). Пізніше ці землі перейшли польським королям. Після трьох поділів Речі Посполитої і Білорусь, і Польща опинилися у складі Російської імперії. У 1917-му остання розпалася. Поляки зуміли побудувати свою державу, тоді як білоруси опинились у складі СРСР, причому значна частина Білорусі лишилася в Польщі: кордон проходив за 30 км від Мінська. Після «визвольного походу Червоної армії» 1939 року, а точніше розділення Польщі між Німеччиною та СРСР, західні області Білорусі (або Східні креси Польщі) були приєднані до БРСР. У 1944-му Сталін віддає Польщі Білосток, у результаті відбувається «обмін населенням»: етнічних поляків відправляли до Польщі, а росіян, українців, білорусів та литовців — до СРСР (що, до речі, можна назвати «репетицією» горезвісної операції «Вісла»).
Читайте також: Як Білорусь заробляє на російських контрсанкціях
Після таких історичних пертурбацій визначити бодай якийсь «історичний кордон» між двома державами бачиться неможливим. І це, здавалося б, дає ґрунт для тривалих територіальних спорів між двома країнами. Але їх просто не виникає.
Полякам дуже пощастило. Керівником Білорусі лишається Аляксандр Лукашенка. Для цього «історика за освітою» історія його країни почалася в найкращому разі у 1921-му з утворенням БРСР, а взагалі з перемоги у «Великій Вітчизняній війні» в 1945-му. Недарма він переніс державний День незалежності на 3 липня — День звільнення Мінська. А про утворену в 1918-му Білоруську Народну Республіку Лукашенка, пересилюючи себе, згадав тільки після 20 років президентства, у 2018-му, коли громадськість масштабно відзначала 100-річчя створення БНР. Раніше такого явища, як БНР, для нього просто не існувало.
Тому офіційно Білорусь не висуває жодних територіальних чи культурних претензій до Польщі. Національно орієнтовані білоруси тихо бурчать із приводу «присвоєння» Польщею спільних героїв історії та культури, як-от Костюшко, Огінський, Міцкевич, але зробити нічого не можуть. Час від часу в Польщі з’являються «історичні мапи», у яких Східні креси позначені як частина польської території. Офіційний Мінськ на такі інциденти, що на них болісно реагує будь-яка інша держава, дивиться крізь пальці. І Білосток назад не вимагає. А все тому, що для Лукашенки історія не є великою цінністю.
Чиї поляки?
Відносини Білорусі та Польщі серйозно загострилися у 2000-х, коли Аляксандр Лукашенка займався зміцненням своєї авторитарної влади. Одним із аспектів тієї діяльності було створення підконтрольного провладного «третього сектору». Тоді було створено офіційний Союз молоді, взято під контроль профспілки, засновано пропрезидентське громадське об’єднання «Біла Русь». З’являлися й «паралельні структури».
Звісно ж, до кола інтересів влади потрапив Союз поляків Білорусі — велика етнічна організація, що налічувала понад 20 тис. членів. СПБ активно просував польську мову, культуру, відкривав польські школи та класи, маючи потужну підтримку, зокрема й фінансову, Польщі. Тільки Будинків поляка в Білорусі на польські гроші було збудовано 17. У той час як до політики Лукашенки СПБ ставився, м’яко кажучи, скептично.
Уже в 1999 році Комітет у справах релігій і національностей порекомендував Міністерству юстиції утриматися від перереєстрації Союзу поляків, звинувативши його керівництво в «активній участі в політичній діяльності на боці радикальних опозиційних сил». Апогею конфлікт сягнув у березні 2005-го, коли влада не визнала результатів з’їзду СПБ, що автоматично ставило під сумнів державну реєстрацію організації. У серпні того самого року за участю представників влади відбувся альтернативний з’їзд поляків, на якому обрали пролукашенківське керівництво. Його результати білоруський Мін’юст, певна річ, визнав.
Польща звинуватила офіційний Мінськ у втручанні у внутрішні справи своєї меншини, тиску на поляків, порушенні права на свободу зібрань та асоціацій. У відповідь той звинуватив Варшаву у втручанні у внутрішні справи Білорусі, шпигунстві, спробах присвоїти собі право говорити від імені всіх білоруських поляків.
Читайте також: «Судний день» Варшави та Брюсселя
Ця ситуація спровокувала найбільший дипломатичний конфлікт між Мінськом і Варшавою, що тривав майже десятиліття. У 2005 році польський президент Александр Квасневський навіть пообіцяв пропустить саміт держав Балтійсько-Чорноморського регіону в Ялті у разі прибуття туди Лукашенки. Організатори заходу анулювали запрошення білоруському президентові. У 2007-му влада Білорусі не пустила до країни віце-спікера Cенату Польщі Кшиштофа Путру, заступника керівника канцелярії Сенату Ромуальда Ланчковського, на той час лідера партії «Громадянська платформа» Дональда Туска та очільника парламентської групи «Солідарні з Білоруссю» Роберта Тишкевича як «осіб, небажаних у Білорусі».
Інцидент на кордоні коментувало не лише МЗС, яке засудило «поїздки з метою політичних спекуляцій», «використання польської національної меншини в Білорусі для отримання додаткових дивідендів на внутрішньополітичному полі Польщі», а й Лукашенка. «Дали ми їм по морді, і правильно зробили», — у властивій йому манері заявив очільник Білорусі, сказавши, що поляки їхали сюди для вчинення «провокації».
Того самого року Дональд Туск, який «отримав по морді», став прем’єр-міністром Польщі, а в 2014-му — головою Європейської ради. У відповідь Варшава підтримувала всі європейські санкції проти Білорусі, засипала офіційний Мінськ нотами протесту й перетворилася на один із центрів підтримки демократії в Білорусі. Саме в Польщі працює великий радикальний опозиційний сайт «Хартія’97». Разом із європейськими структурами вона фінансує незалежний білоруський супутниковий телеканал «Белсат», звідси мовлять білоруські радіо «Рацыя» та «Еврорадио». Польський уряд схвалив і підтримує «програму Калиновського» — можливість навчання в польських університетах для білоруських студентів, відрахованих із рідних вишів із політичних мотивів за участь в акціях протесту.
У Білорусі лишається два Союзи поляків. Один не має офіційної реєстрації, але визнається Варшавою. Другий визнається офіційним Мінськом, але не визнається поляками.
Таку саму непримиренну позицію, як і щодо Союзу поляків, Мінськ займає і щодо Костелу. Непоодинокими є випадки, коли польських ксьондзів, які приїхали служити в Білорусь, із надуманих причин висилають із країни, що, певна річ, теж не може подобатися Варшаві.
Діаспора
Здавалося б, офіційний Мінськ має побоюватися, що у відповідь на його дії Польща може «затиснути» чималу білоруську діаспору у своїй країні. Але такі страхи Лукашенці не властиві. Можливо, він розуміє, що Польща — європейська держава, тому не пресуватиме громадян своєї країни білоруської національності.
Читайте також: Томаш Пйонтек: «Поляки хочуть правди»
Проте білоруська діаспора в Польщі білоруській владі, найімовірніше, просто «по барабану». Діаспора — це європейці, громадяни Польщі, які не платять податків до білоруської скарбниці, не голосують за Лукашенку й зазвичай не підтримують його політики. То навіщо про них турбуватися?
Навіть щодо маршу польських націоналістів у Гайнівці, багато мешканців якої має білоруське коріння, МЗС Білорусі не відреагувало нотою протесту й не висловило «стурбованості», а лише «розділило стурбованість» білоруського парламентарія Валерія Воронецького (до речі, екс-посла в Австрії та колишнього постійного представника Білорусі при ОБСЄ).
Така сама ситуація трапилася і з «карткою поляка». Згідно з положенням про цей документ отримати картку може будь-хто, чиї предки були поляками. Враховуючи, що половина Білорусі до 1939 року перебувала у складі Польщі, Білорусь, здавалося б, мала занепокоїтися найбільше. Але цього, хоч як дивно, не сталося. Як тільки в Мінську зрозуміли, що «картка поляка» жодним чином не загрожує стабільності влади, розмови про неї стихли.
Диктатура заразна
Потепління в білорусько-польських відносинах настало лише у 2014–2015 роках. З одного боку, польська політика достатньо сильно зав’язана на загальну політику Європейського Союзу. Завдяки зусиллям Білорусі ЄС вирішив послабити, а потім і взагалі зняв санкції з офіційного Мінська, запроваджені у відповідь на брутальний розгін протестного мітингу після президентських виборів 2010-го. З другого боку, війна в Україні дуже вплинула на світогляд Польщі стосовно Білорусі.
Польща вирішила, що головну загрозу становить Росія. У ті часи тамтешні аналітики у пресі не соромлячись називали Білорусь «буферною державою» між нею та РФ. Відповідно Польща була зацікавлена в тому, щоб той буфер зберігався та був якомога міцнішим. Тепер поляки схильні думати, що, заграючи з Лукашенкою, втягуючи в європейський політичний вектор, можна домогтися його віддалення від Росії та збереження того самого «буфера» — незалежної білоруської держави.
Як свідчить практика, такий підхід контрпродуктивний. Ще на початку 2000-х у деяких західних колах переважала думка: «Залишимо Лукашенку Росії, вона його демократизує». Однак замість «демократизації Білорусі» сталася «диктатуризація Росії». Щось схоже нині відбувається і з Польщею: варто було їй зв’язатися з Білоруссю, як рівень демократії в ній різко пішов на спад.
Сьогодні Польща у внутрішній політиці дуже багато переймає з білоруської практики. Наприклад, тиск на ЗМІ почався зі спроб звільнити головних редакторів видань — очевидна копія поведінки раннього Лукашенки.
Читайте також: Марцин Свєнціцький: «Сварки Польщі з Єврокомісією, Брюсселем, Берліном та іншими ослаблюють її позицію»
Нинішня політика країн одна щодо одної менше ґрунтується на цінностях і більше на прагматизмі. Якраз у світлі розуміння прав людини білоруським керівником: на його думку, головні права людини — право на працю, на житло, освіту та медобслуговування. А свобода слова, зібрань, асоціацій тощо — усе це від лукавого.
Крім того, не варто скидати з рахунків і економічні інтереси поляків у Білорусі. Звісно, сама Білорусь як ринок їх мало цікавить: товарооборот між країнами 2017 року становив приблизно $2,5 млрд, із яких експорт Білорусі — трохи більш як $1 млрд. Але остання важлива для Польщі як «перевалочна база» для експорту санкційних товарів на російський ринок. Не секрет, що заборонені в РФ польські яблука перетворюються на «білоруські», тільки-но проходять польсько-білоруський кордон.
Сьогодні, коли стало зрозуміло, що європейські санкції проти РФ та російські контрсанкції — це всерйоз і надовго, Польща й Білорусь почали спільно розвивати прикордонну інфраструктуру. Одна з останніх новин — найближчими роками буде збудовано три нові мости через білорусько-польський кордон. Про це домовилися міністр транспорту та комунікацій Білорусі Анатоль Сівак і міністр інфраструктури Польщі Анджей Адамський 27 червня.
Що далі?
Таким чином, двосторонні відносини Білорусі та Польщі перебувають у досить стійкій рівновазі. З одного боку, дотримується принцип прагматичної політики, коли на чільне місце поставлені економічні інтереси, а не ціннісні. З другого — Польща зацікавлена не дражнити офіційний Мінськ, оскільки будь-які такі рухи можуть миттєво позначитися на польській діаспорі та служителях Костелу в Білорусі. Своєю чергою, офіційний Мінськ, зневажливо ставлячись до власної історії, автоматично гасить можливі територіальні та міжнаціональні питання.
Читайте також: Польща: влада для одного
Такий статус-кво у відносинах може мінитися у двох випадках. Перший випадок фантастичний: якщо до влади в Білорусі прийдуть національно орієнтовані сили, для яких історія не порожній звук. Тоді можливе не тільки поліпшення відносин у результаті демократизації Білорусі, а й їх погіршення через історичні суперечки.
Другий варіант цілком реальний, прогнозований і, можливо, буде реалізований найближчим часом. Як відомо, Польща не те що погодилася, а наполягала на розміщенні в себе американської військової бази з ракетами Patriot. Якщо ця база з’явиться там, високою є ймовірність того, що в Білорусі, на противагу американським військам, постане російська ракетна база. Певна річ, теплоти у відносини це не додасть.
А поки що прагматизм у відносинах переважує можливі культурні, історичні та політичні розбіжності.