Нобелівська лауреатка Святлана Алєксієвич, яка залишається єдиною представницею Ради на волі, навіть запропонувала просити російського президента Путіна стати посередником у діалозі білоруського народу з Лукашенкою.
Напевно, ці діячі (як і широкі верстви білоруського народу) досі не збагнули, що боротьба проти Лукашенки неминуче є боротьбою проти Росії, а боротьба проти Росії — це також боротьба проти Лукашенки. Цей процес двоєдиний, бо Лукашенка був і є російським клієнтом, хоч і вередливим.
Багато років офіційний Мінськ усіляко пригноблював білоруську національну ідентичність на користь ідентичності російсько-радянської. Досить згадати фразу Лукашенки, що «білоруси — це росіяни зі знаком якості». Тепер настав час зробити логічний крок і сплатити за рахунками. За плазування перед Кремлем завжди доводиться платити.
Читайте також: Нове коло російської агресії
Проросійську риторику, особливо з боку пострадянських держав, у Москві з її манією відновлення СРСР незрідка сприймають однозначно: «Вони не проти до нас приєднатися». 26 років Лукашенка своєю пропагандою, нескінченими виступами про «братні народи» і про «слов’янське братерство» спокушав російського «удава» «смачною Білоруссю», тому «змія» приповзла взяти те, що завжди вважала своїм, до того ж «їжа» це постійно підтверджувала. Справді, послухавши білоруських «революціонерів», Москва змогла вкотре переконатися, що населення потенційно анексованої країни особливо не пручатиметься. Це явно не Україна з її «русофобами», націоналістами й «бандєровцами», які блокують усі кроки «зелених хлопців», спрямовані на інтеграцію з Кремлем.
Москвофільство, росієцентризм завжди мають однаковий фінал: розчинення в російській державності чи васальна залежність. Етап васальної залежності Білорусь уже пройшла, нині Москва має значно серйозніший апетит.
Ми не знаємо й навряд чи дізнаємося про всі нюанси перемовин між Лукашенкою й Путіним про те, як саме «нагинали» Лукашенку, тобто в яких формах здійснюватиметься аншлюс Білорусі. Напевно, Кремль спробує здійснити окупацію без зайвого галасу — шляхом виконання низки акцій, які в підсумку нічого не залишать від білоруської незалежності. Це взяття під контроль усього державного апарату (разом із Лукашенкою, із яким Кремль розбереться згодом), переведення під реально російське командування білоруської армії та силових структур, контроль фінансів (із єдиним емісійним центром у РФ), контроль усіх кордонів Білорусі (під афішею «спільної охорони кордонів союзної держави»). Напевно, «білоруський» голос в ООН та інших міжнародних організаціях Росія собі все ж залишить. Адже Москва користувалася голосами БРСР і УРСР у радянський період. Навіщо втрачати тепер? Українсько-білоруський кордон стане де-факто українсько-російським кордоном.
Читайте також: Світ і Білорусь: Незручна революція
Хоча є ймовірність, що для повторення електорального ефекту «Крим — наш!» Путін наважиться на формальне приєднання Білорусі до РФ, до того ж не як країни, а як нового федерального округу РФ. Це, звісно, буде менш вигідний для Росії варіант, але корисніший особисто для Путіна, щоб підвищити його дещо підупалий рейтинг.
Кремль згодом може призначити білорусам менш одіозного, пристойнішого намісника, сатрапа «Західного федерального округу Росії». Це буде схожим на протекторат Богемії та Моравії, який вважали «відносно автономною територією Чехії з чеським «президентом» (Еміль Гаха, учасник мюнхенської страти Чехословаччини в 1938 році як прем’єр), чеською поліцією й навіть окремими чеськими військовими формуваннями. Проте все вирішував намісник Німеччини. Дуже схоже. Щоправда, відмінність полягає в тому, що німецька пропаганда не оголошувала чехів «братнім народом» і тим паче «повноцінними німцями». Можливо, найближчим часом Росія понизить статус білорусів і замість «братнього народу» вони стануть «росіянами, які живуть у Західній Росії». Тим паче, що є багатющі традиції Російської імперії щодо денаціоналізації «Західного краю» (Білорусь) і «Південно-Західного краю» (Україна)…