За останній рік — від часу демонстрацій, організованих упродовж 2020 року рухом Black Lives Matter, — майже в усіх рекламах показують лише афроамериканців. Колись їх було 10%, тепер 90%. Звісно, великі фірми хочуть убезпечитися від звинувачень у расизмі та працюють над відповідним іміджем. І водночас творять нереальну дійсність, бо афроамериканці становлять лише 13% населення США.
Вражає також, як змальовують афроамериканців — не як бідних людей (серед яких багато чорношкірих), не як реперів (яких усі ідентифікують з афроамериканською культурою), а як заможних, гарно вдягнених та аж надто порядних членів американського середнього класу. Іншими словами, як білих чорношкірих, а точніше, як чорношкірий варіант білих англосаксонських протестантів (WASPs). Звісно, як і білошкірі, «білі» афроамериканці неймовірно тішаться зубною пастою, туалетним папером, новими автомобілями та різними гаджетами.
У телевізійних програмах ще більше соцреалізму та дружби народів. У всіх детективах поліцейські команди завжди складаються з двох білих мужчин, одного чорношкірого, двох жінок і однієї іспаномовної людини. Інколи трапляється також азієць. Нещодавно в одному детективі з’явилася мусульманка в хустці. Усі ці представники етнорасовостатевих груп молоді та вродливі, як модельки з Парижа. Усі в тісних джинсах і майках, з фешенебельними зачісками. І, звісно, всі гармонійно співпрацюють, а коли бачать щось неполіткоректне з боку громадян, то завжди їх повчають. Істинні комсомольці!
Читайте також: Шукати ворога під ліхтарем
Але в цьому й полягає велика іронія, бо попри таку етнорасовостатеву різнорідність представники американської дружби народів точно-точнісінько такі самі. Усі так само одягаються, зачісуються, говорять, думають, хвилюються. Зовнішня гетерогенність — показуха, що вкриває внутрішню гомогенність.
Ця шизофренія теж помітна в інших сферах американського життя. Різні анкети містять запитання щодо етнорасової приналежності. Є три основні категорії: афроамериканці або чорношкірі; білошкірі, але не іспанського походження; люди іспанського походження (Hispanic). Загалом така класифікація — повний нонсенс. Логічно мав би бути розподіл на основі єдиного критерію — тільки за расою, тільки за кольором шкіри, тільки за етнічною або мовно-культурною приналежністю.
Мішанка логік — це не класифікація, а горох з капустою.
Отже, якщо класифікувати за расами, то їх є три: негроїдна (африканська), монголоїдна (азійська) та європеоїдна. Але з таким розподілом біда, бо серед європеоїдної раси наявні не тільки білошкірі, а й араби та індуси, які часто темніші від чорношкірих. Якщо за кольором — теж клопіт, бо більшість чорношкірих афроамериканців коричневі чи оливкові, а білошкірі — не білі, а бежеві. Якщо за етнічною aбо мовно-культурною приналежністю, тоді мало би бути кілька сотень варіантів, що трішки забагато. І хто тоді є людиною кольору (person of color), а хто ні?
Категорія іспанського походження особливо дивна, до неї належать усі іспаномовні чи колишні іспаномовні з Центральної та Латинської Америк. До того ж вона допускає такий абсурд: американець італійського походження вважається білим не-Hispanic’ом, зате його брат, який виїхав з Італії в Аргентину, а потім у США — є Hispanic’ом! А найбільший абсурд — що афроамериканець завжди є й буде чорношкірим (навіть коли шкіра бежева), а темношкірий білий ніколи не може бути чорношкірим! Попри сумнозвісну генезу таких поглядів у расистському минулому, неможливість перейти з однієї расової категорії до іншої є фундаментом думання не тільки сучасних расистів, а й самозваних поборників расизму, які вважають, що білошкірі заражені «білістю».
Чи можна здолати расизм, етнічні конфлікти й ненависть соцреалізмом, надуманою дружбою народів і нелогічними класифікаціями? Прихильники такого підходу вважають, що людей легко переконати — чи то пак маніпулювати, — бо люди власних думок не мають і своїх інтересів не розуміють.
Читайте також: Ковідна геополітика
Критики здебільшого певні, що люди завжди бачать відмінність між правдивою та уявною дійсністю. Мені ж здається, що правда десь посередині. Люди не дурні, але оскільки їхні погляди не є Богом даними, то на них можна вплинути — але не повністю переробити за один день. Гітлер, Сталін і Мао Цзедун спробували, але таки не створили нових німців, росіян і китайців.
У цьому вся надія — що здоровий розум притаманний усім людям і що він такий здоровий, що людина може на себе вплинути та змінити власні думки — хай навіть повільно.