Місто Владивосток не настільки велике і заможне, як це уявляється з Києва, враховуючи його вигідне геополітичне розташування. Фактично, перед нами – військова база ВМФ Росії, при тому, що флот все більше зношується, а підприємства закриваються.
Забутий Москвою
Московський шик тут повністю відсутній, зате депресії понад міру. Місто розташоване в дуже незручних умовах, проміж сопок, на двох берегах бухти Золотий Ріг, через яку ніяк не вдається звести міст. Через що поїздка з одного кінця міста в інший може зайняти години дві і більше. На Далекому Сході прийнято вважати, що Москва забула про свої далекі околиці, кинула їх напризволяще. Спостерігається також відтік населення в міста Європейської Росії. Тим більше, авторитету столичній владі не додала й грубо проведена кампанія по боротьбі з автомобілями з правим кермом: практично все місто їздить на таких, а торгівля автомобільним секонд-хендом є єдиним джерелом доходів для багатьох владивостокців. Люди тут сурові, настрої – вибухонебезпечні. На так званий «день Росії» містом марширують бригади скінхедів, які на один день стають начебто повноправними господарями Владивостоку. Нещодавно багато шуму зробив партизанський загін місцевих «робін гудів», що нищили міліціонерів в приморських селах під гаслами боротьби за незалежність Далекого Сходу. Тре сказати, що їх ідеї знайшли саму широку підтримку серед мешканців краю, в якому мера крайового центру пов’язують з одним кримінальним угрупованням, а губернатора – з конкуруючим…
В центрі міста, на вулиці Свєтланській, зовсім неважко відшукати приміщення українського консульства, розміщеного на другому поверсі старого добротного купецького будинку з шикарним балконом з видом на бухту Золотий Ріг. Тут нас тепло приймає генеральний консул України Олександр Данильченко, який у вільний від роботи час займається науковими дослідженнями, зокрема побутом національних меншин на Півдні України на початку ХХ сторіччя…
Консул – начальник Камчатки
Консулу не позаздриш – його округ займає величезні малозаселені території Росії, включаючи Чукотку, Камчатку та Сахалін. Він якось підрахував, що відстоювати інтереси української держави йому доводиться на території що займає шість відсотків усієї суші.
“Позаминулого року ми відзначали круглу дату – 125-річчя прибуття сюди перших поселенців з України, – каже пан Олександр, – тоді, 1883-го року сюди прибули два перших кораблі, що привезли на вільні землі селян із Чернігівщини та Полтавщини – земель, що потерпали від перенаселення. В Україні селянин мав близько двох десятин землі, тут від отримував сто. Не кажучи про державно допомогу у переселенні та розселенні. Спочатку переселенці сюди прибували кораблями, колонізуючи прибережні території. До речі, чи не найдовший у світі корабельний маршрут «Одеса-Владивосток» існував до тридцятих років”.
З введенням у дію залізниці, українські села з’явилися і західніше, взявши Китай у своєрідний клин, звідки й пішла така назва. На початку ХХ сторіччя вихідцями з України було 60 % населення краю. Та й зараз на Камчатці, в Магаданській області українців майже 50%. Але процеси асиміляції йдуть досить швидко. Якщо 1989 року українцями назвали себе 185 тис. мешканців Приморського краю, то в 2002-му – тільки 94 тис. Народ записується росіянами, традиції залишаються хіба тільки по селам. Ну й там, де є якісь ентузіасти, які можуть підняти справу.
Один з цих ентузіастів – переді мною. Це – голова владивостокського Центру української культури «Горлиця» Тетяна Ткаченко. Вона пишається своїм досягненням: проведенням масштабної «Сорочинської ярмарки» в місті Уссурійську. «Все ж таки нещодавно ми святкували 200-річчя з дня народження Миколи Гоголя, – говорить Тетяна Ткаченко, – ось ми й вирішили наш фестиваль української культури провести у вигляді відомого ярмарку».
Вже багато літ плекалась краянами мрія про Сорочинський ярмарок тут, поблизу Тихого океану – з українським колоритом, із справжнім ярмарковим настроєм, з українською кухнею. Насамперед звернулися у Великі Сорочинці – до головного впорядника Сорочинського ярмарку Світлани Свищевої – за дозволом використати назву-бренд всесвітньо відомого Сорочинського ярмарку, за порадою. Й отримали згоду і добрі напутні слова. Вже потім до цієї справи залучилися управління культури, всі служби міста, та й майже всі його жителі.
У краю тигрів
До речі, по дорозі до Уссурійська, де проходить ярмарок, можна візуально побачити українські впливи, наприклад, в топоніміці. Новополтавка, Новомиргород, Київка – ось такі назви місцевих населених пунктів. Щось подібне відзначав і відомий письменник Микола Трублаїні, що на криголамі «Лідтке» 1929-го року їхав до острова Врангеля з зупинкою у Владивостоці. «В пресі оголошено постанову ЦВК РСФРР на доповідь голови Владивостоцького ОАКу, в якій вказувалось на потребу українізації в тих районах округи, що залюднені українцями. До таких районів слід зарахувати Спаський, Чернігівський, Нікольський та ще п’ять-шість, де українці становлять від 50 до 80% людності. – писав у своїх нотатках письменник, – З цієї нагоди заступник голови Окрвиконкому товариш Лобода, подаючи мені деякі офіціальні дані про число українців в окрузі, зазначив, що число це, дякуючи організованому й неорганізованому переселенню хутко збільшується і казав, що Окрвиконком докладно опрацює це питання, та в найскорішому часі здійснюватиме постанову уряду. Але, як мені відомо, поза цими планового характеру намірами практично українська культура на Далекому Сході й далі обмежується виставами місцевих «малоросіян» – «Сватанням на Гончарівці» та «Борцями за мрію», коли не брати до уваги ще п’ятьох трамвайних вагонів, які придбав Владивостокський комунгосп у харківського і на яких написано «під час руху входити й заходити забороняється»».
До речі, нинішня російська влада прислухається до потреб української громади приблизно так само, як і товариш Лобода у 1929-му році, тобто ніяк. Принаймні, не заважає, і на тому спасибі.
Аншлаг вже на першому концерті в переповненому залі Молодіжного Центру культури і відпочинку «Горизонт» підтверджує: Уссурійськ для подібного заходу був вибраний невипадково і цілком правильно. 143 роки тому його заснували наші предки – українські переселенці, а їх нащадки тепер хоч говорять специфічною «уссурійською українською» (цікаво, чи знайдеться коли-небудь дослідник цієї говірки?), в принципі зберігають пам’ять про своїх пращурів. Причому, що найбільше єднає місцевих українців – це пісні. Тут в прямому значенні слова – де три українці, там і хор. Співають старі й молоді, навіть ті, які давно вже втратили будь-який зв’язок з Україною. Найкращі з них збираються на крайовий фестиваль «Солов’їна пісня». Із України сюди заїде якийсь колектив хіба що проїздом, але цей недолік цілком надолужують народний український хор «Чиста криниця» із Спаська Дальнього, хор Центру української культури «Назавжди» з Находки, хореографічний ансамбль «Грація» із Артема, вокальний ансамбль «Берегиня» із Владивостоку, заслужений колектив Приморського краю ансамбль народного танцю «Радуга» із Великого Каменю, вокальний народний ансамбль «Свій стиль» із Фокіно, фольклорний ансамбль «Селяночка» із села Анучино і майстри народного співу – ансамблю із віддаленого Ольгинського району.
Ярмарок як спосіб комунікації
Одним словом, Сорочинська ярмарка в Уссурійську виглядає так. Спочатку по вулиці Володарській іде колона в кілька тисяч чоловік, з фестивальною символікою. Там же знаходиться імпровізована сцена, де виступають гоголівські персонажі. Далі вулиця заставлена всім, що родить на приморській землі – тут тобі яблучка домашні, та груші, та виноград, та бараболя із солодким перцем, та цибуля з часником, та гарбузи з кавунами, та дикороси усурійської тайги, і ще чого тобі душа забажає. А там – уже шкварчить сало з цибулькою, і добра господиня на ваших очах це все виливає у тільки що зварені вареники. До вареників проявляють великий інтерес корейці, китайці та японці, яких немало живе в Уссурійську. Українцям же більше в радість постояти, поспілкуватись та навіть подивитись одне на одного – відстані тут дуже й дуже немаленькі, що утруднює комунікацію.
Тим часом у міському парку діють чисельні виставки декоративно-прикладної творчості, в яких бере участь понад сто майстрів. Тут представлені і вишивка, і картини, і різьба по дереву, і вироби із соломи, із лози, і керамічні вироби. Поряд проводяться майстер-класи. Цікаво було зустріти тут художницю з Києва, члена Спілки дизайнерів України Надію Старовойтову, що вчила всіх бажаючих розписувати писанки. Співак із Рівного Валерій Марченко в перервах між виступами вчить бажаючих плести вироби з лози.
Втім, одним лозоплетінням тут українське життя не обмежується. Виходить літературний часопис, разом з місцевим університетом та інститутом історії, археології та етнографії народів Далекого Сходу ДВО РАН готуються збірники з історії та побуту українців Зеленого Клину. Активно досліджує історію тутешніх українців В’ячеслав Чорномаз. Сам родом із українського села Вєдєнка Дальнєрєченського району Приморського краю (Російська Федерація), заснованого переселенцями із нинішньої Сумської області, В’ячеслав Анатолійович – історик, один із лідерів української діаспори Приморського краю. П’ять років тому він захистив кандидатську дисертацію на тему «Український національний рух на Далекому Сході 1917-1922 років». Його дослідження зачіпають величезні і ще практично не досліджені пласти українства в Росії, його самоорганізацію. Особисто для мене самі тільки назви «Владивостокська українська окружна рада», «Українська Далекосхідна крайова рада» чи «Українські далекосхідні з’їзди» звучать інтригуючи, наче пам’ять про якусь велику й забуту цивілізацію.
“Характерна біографія діяча українського руху Юрія Глушка-Мови, – каже наш співрозмовник, – цей виходець із Сумщини був закинутий перед світовою війною на Схід, з розпадом імперії очолює українське життя у Владивостоці. Весною 1919 року під його командуванням створюється Ново-Запорізький курінь вільного козацтва, пізніше він очолює специфічний представницький орган – Український далекосхідний секретаріат”.
За спогадами Докії Гуменної, сам Глушко-Мова з гумором згадував про ті часи. «Зранку встаєш, надіваєш двірницький фартух, береш віника і підмітаєш навколо секретаріатського будинку. Настає восьма година, і ти уже при повному параді засідаєш в урядовому кабінеті на високій посаді прем’єра. Приходить час візитів у різні посольства, – одіваєш фрак, циліндр, печатки, сідаєш в екіпаж і їдеш в японське посольство. Ось так доводилося одночасно бути і двірником, і прем’єром, і послом». Хоча насправді життя його було невеселе. Глушка-Мову арештовували двічі: колчаківці в 1919 році і більшовики в 1922-му.
Якщо в Росії соціальні опитування показують число 60-65% росіян, які вважають Україну недружньою державою, то в Далекосхідному регіоні настрої набагато толерантніші. Що й не дивно, враховуючи, що практично два із трьох випадково зустрінутих на вулиці жителів міста обов’язково виявляться із українськими коренями. Так, більшість на виборах тут голосує за Партію Регіонів – але це також специфіка далекосхідного українства, яке живі в трохи іншій системі цінностей, ніж західна діаспора. Принаймні, на презентований мною українській громаді портрет Бандери тут подивилися якось, як мені здалося, перелякано. Зате у Магадані голова місцевої української громади Богдан Пиріг поставив перший пам’ятник Тарасу Шевченку на Далекому Сході.
Аби не останній.