З доброго почину письменника запущена в маси й інша думка – гетьмана захищали лише офіцерські загони. Але якими вони були? Якою була їхня чисельність? З якою метою їх створювали? Роман Булгакова на ці запитання відповідей не подає.
Зібрані на забій
Про що історики радянської науки й УНРівської еміграції співали в унісон, то це про оцінку діяльності гетьмана Скоропадського. І для більшовиків, і для петлюрівців гетьман був реакціонером, царським генералом та німецькою маріонеткою, яка гнобила селян каральними загонами та діяла виключно в інтересах відбудови Російської імперії. Наявність серед гетьманських військ загонів, які складалися з колишніх російських офіцерів, здавалося, зайве підтверджувала цю тезу – німці заявили про намір піти з України, гетьман виголосив грамоту про федерацію з Росією, і гетьманські війська масово почали піднімати російські стяги над штабами своїх частин. Логічно?
Таку ледь не ідеальну картинку ламає низка обставин. Вельми несхвальні оцінки діяльності гетьмана Скоропадського залишив у своїх мемуарах головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії генерал Антон Денікін – Павла Скоропадського він вважає авантюристом, німецьким підлабузником і… сепаратистом. Широковідомо, що до України денікінські офіцери вільно приїздили у відпустки до батьків, а вербувальні пункти збирали волонтерів до Добровольчої армії, майже не криючись. А в самій Україні Державна варта постійно перешкоджала діяльності проросійських організацій. «Російська монархічна маніфестація не вдалася. На Софійський майдан стягнуто гетьманську Державну варту і німецький відділ. Бачив купу російських білих офіцерів – з погонами, – арештованих і ведених під військовою ескортою», – згадував голова Української телеграфної агенції Дмитро Донцов.
Читайте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського
У присутності українських політичних і культурних діячів Павло Скоропадський неодноразово висловлював обіцянки твердо дотримуватись підвалин державної незалежності України. Водночас гетьмана захищали офіцерські загони, які за першої ж нагоди заявили про підпорядкування Денікіну. Навіщо ж він їх зібрав?
Почнемо з того, що офіцерськими загонами насправді називають не одну, а кілька частин, сформованих за різних обставин і на різних умовах. Перша з них це – Особливий корпус. Це той самий, одна з дружин якого взяла участь у бою під Мотовилівкою і яку майже в повному складі знищили Січові стрільці. Особливий корпус формувало Військове міністерство УД з офіцерів та військовослужбовців, які не бажали служити в Українській армії (!) і не мали українського громадянства (!!), тобто фактично залишалися громадянами неіснуючої на той час Російської імперії. Так описав цей процес сам гетьман Скоропадський: «Ми мали єдину можливість, до сформування регулярної армії, створити армію, що ділилася б на різко націоналістичні частини українські, а потім на частини, подібні до Денікінської армії, сформовані переважно з офіцерів колишньої російської армії. З приводу перших частин в нас було кілька засідань з військовим міністром і його помічниками й ми дійшли висновку, що для боротьби з більшовиками на півночі єдиним відповідним елементом були галичани, колишні січовики, стосовно ж інших формувань, то з наших українців навряд чи такі вільнонаймані імпровізовані частини були б на висоті становища».
Тут гетьман дещо злукавив. Посланець галицької Української національної ради Осип Назарук зі слів Павла Скоропадського назвав іншу причину формування Окремого загону Січових стрільців – вони мали бути відправлені до Галичини на допомогу щойно створеній Західноукраїнській Народній Республіці. Водночас полки Запорізької дивізії, що складалися переважно з наддніпрянців і східняків, уже мали досвід війни з більшовиками, засвідчили себе вправною військовою частиною і постійно стерегли кордони держави разом із німцями. Прикметно, що мобілізація до гетьманської армії мала розпочатися 15 листопада 1918 року, але Запорізька дивізія отримувати призовників розпочала вже 22 жовтня. Всі ці нюанси вказують, що саме Запорізька і Сірожупанна дивізії та Чорноморський кіш і мали стати тими самими «різко націоналістичними частинами», які, вочевидь, мусили зберегтися до кінця війни з більшовиками і стати опорою гетьмана в разі ускладнень із уже знесиленими союзниками-білогвардійцями.
Того самого 22 жовтня 1918-го був підписаний наказ про створення Особливого корпусу, і почалося формування 1-го Особливого піхотного полку генерал-майора Буйвіда, 1-ї офіцерської добровольчої дружини полковника Святополка-Мірського, та 1-ї офіцерської добровольчої батареї полковника Шуневича. Разом із 2-ю офіцерською дружиною (її формування розпочалося 14 листопада) всі ці підрозділи мали бути об’єднані в Особливу офіцерську бригаду генерал-майора Прядченка, яка, у свою чергу, мала стати кадром для розгортання власне Особливого корпусу. Про призначення цього офіцерського формування гетьман Скоропадський у своїх мемуарах, не криючись, розповів: «Розпочалося формування Особливого корпусу, метою якого було подальше розгортання, аби коли наступить влучний момент, наступати на Совдепію. План був укласти угоду з Красновим [отаманом Донської республіки. – Тиждень] з одного боку, й оскільки німці висловлювали намір з Заходу також перейти в наступ, спільними зусиллями усіх трьох армій стиснути більшовиків».
Простіше кажучи, основним призначенням Особливого корпусу було героїчно загинути в боях з більшовиками. Виступ Директорії зірвав ці плани.
Зламана присяга
Доречне запитання, формуючи військові частини з осіб, які не вважали себе громадянами України, чи не боялася гетьманська адміністрація білогвардійського бунту? Ні, не боялася, позаяк офіцерські загони були добряче врівноважені частинами, у вірності яких гетьман не сумнівався. По-перше, в Києві розміщувалися полки Сердюцької дивізії – особистої гвардії гетьмана Скоропадського. По-друге, Київ був готовий до можливих більшовицьких чи-то монархічних бунтів, позаяк кожен із восьми осередків Державної варти мав бути підкріплений відділом Київської добровольчої дружини, чисельністю до роти (120 багнетів) кожен.
Київська добровольча дружина генерала Кірпічьова – це й був той самий підрозділ, у якому служили білоемігрантський письменник Роман Гуль і прототип булгаковського поручика Мишлаєвського. «Біла гвардія» була списана саме з нього. Аж є важливий нюанс – Київська добровольча дружина була сформована 15 жовтня 1918-го, згідно з гетьманським законом про Національну гвардію, тобто від початку це було українське формування, створене при гетьманському МВС. До складу дружини брали виключно (!) громадян України – добровольців та офіцерів воєнного часу, тобто таких, хто отримав офіцерські звання в окопах Першої світової війни, але військової освіти не мали. За винятком Запорізької дивізії (як шана за боротьбу проти більшовиків) з інших частин Української армії такі офіцери були звільнені і на службу не приймалися. Їм доводилося або натуралізуватися у цивільному житті, або здобувати освіту, або вступати до Добровольчої дружини.
Читайте також: Українські гетьманці ХХ століття
Чому ж у гетьманському МВС не передбачили ситуації, що цей підрозділ оголосить себе частиною Денікінської армії? Тому, що не було жодних підстав так вважати. Охочим їхати до Денікіна гетьманська влада не чинила перешкод – вербувальні пункти діяли майже легально. Ба більше. Крім прийому до республіканської Добровольчої армії (не варто забувати, що генерали Алєксєєв та Денікін складали присягу Тимчасовому урядові і воювали за збір Установчих зборів) на теренах України формували також суто монархічні Астраханську та Південну армії (їх передали в розпорядження отамана Краснова) та Північну армію для оборони від більшовиків, окупованих німцями областей Курляндської, Псковської та Новгородської губерній. Гетьманська адміністрація у такий спосіб з радістю позбавлялася монархічних та імперських кадрів. Всі, кому кортіло під знамена Денікіна або «за віру, царя та вітчизну», й так мали для того всі можливості! Натомість ці люди пішли до українських частин.
«Гетьманський уряд встановив для офіцерів та унтер-офіцерів дуже недурні, як на ті часи, оклади. У всіх майже офіцерів було переконання, що Українська держава – потужне державне утворення, життя в якому потроху ладнатиметься… У еміграції дуже часто доводилося чути від колишніх гетьманських офіцерів: «Служити служив», але ми всі чудово розуміли, що ця лавочка ненадовго… Я категорично стверджую, що 1918 року величезна кількість офіцерів, що перебували на українській службі, в інтимних розмовах казали про «Державу» абсолютно протилежне», – згадував колишній старшина Лубенського охоронного куреня Микола Раєвський.
Для отримання громадянства в Українській державі була впроваджена певна процедура, де кандидат мав скласти присягу на вірність гетьманові й Україні. Для прийому в Добровольчу дружину офіцери так само складали присягу вже як службовці Української держави. Михайло Булгаков не схотів повідомити, що, піднявши над казармами російський прапор, Добровольча дружина двічі (!) зламала свою присягу на вірність. Дивитися в очі гетьманові генерал Кірпічьов після того аж ніяк не соромився.
Бунт посеред бунту
Проросійська агітація в Києві посилилася ще в середині жовтня – разом із новинами про поразки німців на Західному фронті. «Чутки про державний переворот монархістів не ущухають. Росіяни стають чимраз більш нахабними… На авдієнції знов звернули ми увагу гетьмана на горячкове орґанізовання монархічних груп російських, на небезпеку перевороту», – записав Дмитро Донцов у своєму щоденникові ще 18 жовтня 1918 року. А вже наступного дня дев’ять міністрів в уряді прем’єра Лизогуба подали записку, де зажадали переорієнтації зовнішньої політики України на Антанту і встановлення федеративних зв’язків з небільшовицькою Росією. «З’явилися, не знаю, самочинні або ж справді призначені представники армії Денікіна, які проповідували, що всі ці частини мають визнати владу Денікіна. Це вносило до офіцерського середовища розкол. Потім з’явилися довжелезні статті у газетах, особливо у знаменитому «Голосі Росії», не будь він добром згаданий», – згадував гетьман Скоропадський. Проросійська преса нав’язувала думку – після уходу німців господарем становища стає Антанта і гетьман діятиме так, як накаже вона, тобто долучиться до розбудови імперії.
В день виголошення Грамоти про федерацію з Росією київські газети надрукували новину про те, що генерал Денікін за згоди Антанти (!) нібито призначений головнокомандувачем усіх збройних сил на теренах колишньої Російської імперії. Разом з Грамотою про федерацію ця новина, мов електричний струм, подіяла в Українській армії на прибічників «єдиної-неділимої», добряче спантеличила осіб налаштованих нейтрально, та кинула в обійми Петлюри українців-патріотів. Але справжнім лихом було призначення головнокомандувачем збройними силами України генерала від кавалерії Федора Келлера. Затятий монархіст і українофоб, генерал Келлер заходився скасовувати всі статути і накази, впроваджені для Української армії та повертати порядки часів імперії. За його наказом добровольці розгромили в Києві Український клуб, розбили погруддя Тараса Шевченка, розпочали тотальні арешти українських діячів, навіть прихильних до гетьмана. Не дивно, що такий головнокомандувач був усунутий гетьманом вже за сім днів свого командування.
Чи могла залога Києва витримати навалу загонів Директорії та переломити ситуацію на свій бік? Так, могла. Відомо, що полки Подільського й Волинського корпусів та Запорізької й Сірожупанної дивізій до повстання долучилися лише після Мотовилівського бою, бездарно програного полковником Святополком-Мірським. Командувач офіцерської дружини не провів розвідки (є дані, що до самої сутички він гадав, що має справу не з Січовими стрільцями, а з сільськими батьками), а сердюків навіщось розділив на чотири частини і кинув у бій частинами, та ще й не всіх. Якби з боку гетьмана були не офіцерські, а суто українсько-гетьманські частини, і спрацюй вони правильно, невідомо, яким був би фінал виступу соціалістів. Та навіть після Мотовилівки гетьман до останнього сподівався на прихід військ Антанти, які б змусили Директорію до переговорів з офіційним Києвом. Гетьман не приховував – очолити оборону Києва він сам не схотів, аби залишитися над бійкою і не бруднитися злочинами офіцерських загонів, а якщо гіпотетично, то в разі потреби зректися їх. Пропозиції відцуратися Грамоти про федерацію та свого проросійського оточення й самому очолити повстання проти них, гетьманові пропонував командувач Запорізького корпусу полковник Петро Болбочан, тож шанс був вельми реальним. Лише перспектива здачі на милість соціалістів гетьмана не влаштовувала.
У цю гру грали двоє. Павло Скоропадський у мемуарах зазначив, що не хотів призначати генерала Келлера головнокомандувачем, але його переконав зробити це міністр МВС Ігор Кістяковський. Вочевидь, міністр намагався скористатися авторитетом Келлера серед офіцерства, тим самим залучити до оборони більше людей (заради цього він не зупинився навіть перед виданням фальшивих наказів від імені Денікіна). Проте в розмові з гетьманом Кістяковський розповів, що про призначення на посаду головнокомандувача його просив сам Келлер.
Останній неодноразово заявляв про намір прибрати всю владу в Києві до своїх рук. Це не було порожнім вихвалянням. Про можливість білогвардійського бунту в оточеному місті гетьману повідомляли і його служби. Але перевороту не сталося. Чимало деталей вказує на те, що галас проросійської преси в Києві та великих містах України, у гетьманській адміністрації та серед проросійського офіцерства створив ілюзію про якусь широку підтримку ідей Денікіна українськими громадянами. Складалося враження, що лишень треба гукнути – й під триколор збіжиться пів-України, і Келлер уже поривався очолити цей процес. Реальність зруйнувала всі сподівання.
Більшість гетьманських установ до закликів денікінців лишилися байдужими. До кінця облоги Києва під синьо-жовтим прапором продовжували воювати кадри 4-го Київського корпусу (близько 250 багнетів), три піші й один гарматний полки Сердюцької дивізії (приблизно 5 тис. багнетів), Інструкторська школа старшин (600 багнетів), бійці Охоронних сотень Київщини (близько 1800 багнетів і шабель), підрозділи Державної варти, а також штабні й охоронні частини. Перевага в силах була явно не на боці загонів, що підняли російські стяги. «Незважаючи на об’явлення федерації, незважаючи на призначення Келлера, незважаючи на те, що для всіх була мета ясна – треба рятувати Київ, офіцерство відізвалося слабо. Була об’явлена мобілізація усім офіцерам, вони мобілізувалися, але на фронті на обліку перебувало 9000 людей, а насправді було усього 800. Штаби розрослися до колосальних розмірів», – з гіркотою зазначав гетьман Скоропадський. Було очевидно – гетьманська адміністрація в розстановці сил фатально помилилася.
Безкровний фінал
Загравання з прибічниками старої Росії прирекло Павла Скоропадського на поразку. Нахабство «єдинонеділимщиків» злило українців, розчаровувало їх у гетьмані та штовхало до соціалістів. Командування мусило відмовитися від практики використовувати офіцерів-добровольців спільно з сердюками – це неодмінно завершувалося конфліктами. Під Мотовилівкою залишки 4-го Сердюцького полку перейшли на бік повсталих. Те саме сталося під Червоним Трактиром з Лубенським кінним Сердюцьким полком зразу ж, як туди прибув 2-й відділ Добровольчої дружини. Поява офіцерів-клятвопорушників у російських одностроях була кращим доповненням пропаганди соціалістів Винниченка, що гетьман, мовляв, зрікся незалежності.
Пропаганда влучно била в ціль – сердюки відмовлялися розуміти російську мову, не виконували наказів офіцерів-«єдинонеділимщиків» і намагалися уникати боїв із Січовими стрільцями. Але, не маючи особливого на те бажання, продовжували виконувати свої обов’язки. Слід зазначити, що вже після повалення гетьманату ті самі сердюки зарекомендували себе як чудові вояки, адже саме вони становили більшість особового складу дивізії Січових стрільців – 3-й і 4-й піші полки, гарматний полк, інженерну сотню та допоміжні частини. Старшинами-сердюками був заповнений також брак старшинських посад у 1-му полку Січових стрільців – суто галицькому. Навіть після розформування Корпусу Січових стрільців у грудні 1919 року чимало ще живих сердюків влилися до лав Дієвої армії УНР та взяли участь у Зимовому поході. Зрештою, навіть офіцери з Добровольчих формувань не заперечували – вони тримали оборону лише на двох ділянках, а сердюки та гетьманці – по всьому периметру Києва та на Лівобережжі. Павло Скоропадський про сердюків згадував дуже тепло: «Сердюцька дивізія чомусь була ще Келлером розкидана, але трималася гарно, і крім невеличких випадків переходу на бік Директорії, як з’ясувалося, через кількох негідних підпрапорщиків, уся інша молодь, коли пристосувалася до артилерійської стрілянини, трималася гарно».
Після відмови німців захищати Київ ситуація вирішилася сама собою. Коли військо Директорії зайняло Київ, 14 грудня 1918 року, єдиною сутичкою була коротка перестрілка біля будівлі міської Думи, та й та відбулася без жертв. Офіцери без бою відступили до будівлі Педагогічного музею, де й були замкнуті переможцями, а сердюки взагалі просто повернулися до своїх казарм. Полоненим офіцерам ніхто не мстився. Директорія надала їм можливість виїхати до Німеччини, звідки вони або повернулися до білих армій, або осіли в еміграції.
А вже 20 грудня в наступ пішли більшовики.
