У тому містечку є місце, схоже на заміський клуб для заможних людей, особливо тому, що поряд простяглися широкі гольфові поля, але це не клуб для багатіїв, а невелика приватна лікарня, одна з семи приватних установ, які здобули дозвіл на діяльність у рамках державної системи охорони здоров’я провінції Онтаріо (OHIP). Лікарня скидається на затишний готель, розміщений у розкішному парку, заснованому 75 років тому, і досі перебуває у власності родинної династії лікарів. Профіль цієї лікарні — лише вправляння пахових гриж. Таких операцій виконують понад шість тисяч щороку, а кожен лікарняний хірург світового класу здійснює за рік до 700 операцій. Цей заклад — лідер у своїй спеціалізації, а техніку, яку там застосовують, вважають найрезультативнішою, до того ж із найменшою кількістю ускладнень і рецидивів недуги. Я мав змогу особисто пересвідчитись, як це працює в рамках державної системи медичного піклування в Онтаріо.
Читайте також: Happy Canada Day
Усі кошти, пов’язані з лікуванням, покривають завдяки загальному медичному страхуванню (OHIP), а чотириденне перебування в цій «лікарні — готелі-люкс» — із кишені пацієнта. Доба перебування коштує $300 (додаткове приватне страхування часто відшкодовує ті витрати). І це перша «операція», яку роблять, коли приймають пацієнта. Лікарня зняла з моєї кредитної картки $1200, і лише потім почалися дальші процедури. Затишні двомісні палати з ванними кімнатами й картинами на стінах, телевізійні зали, більярдні, широкі тераси, масажні кабінети та їдальня, а радше ресторан, де чотири рази на день подають добірні страви. Одне слово, почуваєшся радше як на курорті, ніж у лікарні. Операції здійснюють щоранку в п’яти операційних групами по п’ять осіб: хірург, асистент хірурга, анестезіолог і дві операційні медсестри. Загальна анестезія, що є тимчасовою та контрольованою втратою свідомості, триває до години. Не знаю, чи пощастило мені, чи ні, але я й на мить не втратив усвідомлення, що зі мною відбувається, хоча, ясна річ, відчував не біль, а тільки різні дотики, натиски, накладання скоб, одне слово, те, як вправляють мою грижу. За годину я вже лежав у своїй палаті, а за п’ять годин підвівся з допомогою санітарки й ступив кілька перших кроків. До вечора гуляв коридором у ритмі три хвилини прогулянки, пів години відпочинку. Ввечері, коли дія анестезії минула, з’явився гострий пекучий біль досить великої рани, зашитої 15 скобами. Я дістав дві таблетки екстрапотужного знеболювального, і це дало мені змогу витерпіти першу післяопераційну ніч.
Уранці, після сніданку, на який довелося зійти на два поверхи вниз, і візиту хірурга, що оцінив мій післяопераційний стан і прибрав половину скоб, я відкрив фейсбук і дізнався про результати конкурсу на посаду директора Мистецького арсеналу. Фізіологічний біль поступився болю екзистенційному. Я трохи розхвилювався, бо озвалася моя «конкурсна рана», про яку постійні читачі моїх статей читали неодноразово. Стисло нагадаю. Я не вірю в конкурси в тому форматі, у якому їх організовують в Україні. Вони тільки показують, що суспільство й уся система не готові до такого способу добору найкращих з-поміж найкращих. У цій ситуації пригадався короткий коментар на тему конкурсів, який прислав мій польський приятель, університетський професор на пенсії та багаторічний директор регіональної програми TVP державного телебачення. Він як людина нині незалежна, яка, як і я, перебуває поза рамками будь-яких структур, міг відверто висловити свою думку:
«Конкурси на керівні посади мають сенс, коли працедавці шукають найкращого для себе кандидата. Так діють тільки в приватному секторі, де конкурси необов’язкові, тож їхні умови слугують пошукам справді найкращих. У державних установах конкурси слугують лише маскуванню: партійності, кумівства й непотизму. Така ситуація наявна в культурі, освіті, навчальних закладах, у службі охорони здоров’я, в державній адміністрації та самоврядуванні. У кожну установу на посади призначають по-волюнтаристськи, так само як і в приватному секторі. Але державний сектор повинен свої конкурси «приправляти» ідеологією, яка завжди має пріоритет перед компетентністю та програмою. Усі організації, які вирішують про витрати державних коштів, реалізують свої приховані інтереси. Конкурси слугують лише тому, щоб директорами ставали тільки ті, кого обрали в кабінетах ще до самого конкурсу».
Читайте також: Найголовніше – не пересолити
Така ситуація в Польщі — країні, яку з незрозумілих причин вважають за дуже демократичну й прогресивну в запровадженні реформ. Усі держави з родоводом з автократичних устроїв страждають на цей синдром. Крапка.
Повертаючись до мого досвіду перебування в приватній лікарні, що належить до державної системи піклування, я спостерігав, як виконують процедури та як працює персонал. Усе відбувалося злагоджено, як у швейцарському годиннику. Жодного марнування часу й засобів. Якість, ефективність, порядок і професіоналізм. Зрештою, це приватна лікарня, що має бути прибутковою, а держава підписує з нею контракти на послуги, бо їх виконують на найкращому світовому рівні. Я не знаю, чи чудових хірургів, які працюють у цій лікарні, беруть на роботу на конкурсній основі, але перш ніж почати оперувати самостійно, вони мають асистувати принаймні при 50 операціях. На третій день перебування мій хірург виснував, що все гоїться добре, зняв решту скоб і повідомив, що мене вже можна виписувати. Я ще не доїхав до дому, як отримав повідомлення, що $300 за невикористану добу повернуть на мій рахунок. Моя добра пам’ять про перебування в лікарні, мабуть, важливіша для її керівників за ті кількасот незароблених доларів. Біль поступово вщухає.