Незважаючи на те, що деякі науковці навіть в підручник записали, що протести на кшталт київського Майдану в Україні відбулись в усіх обласних центрах, крім Донбасу та Криму, в Донецьку він все-таки був. Люди збирались, висловлювали свою позицію, періодично на них нападали “тітушки”, були не тільки погрози, а й напади, тому охороняти донецький Майдан намагались футбольні ультрас “Шахтаря”. Це було дуже тривале протистояння в центрі міста, де кожний, хто брав в цьому участь, автоматично ставав відомим загалу “правосєком” чи “бандерівцем”. Так, Майдан біля пам’ятнику Шевченка не був багаточисельним, бо донецьким ще тільки належало дізнатися, що права, в тому числі, на життя, треба виборювати. Але тим, хто стояв під жовто-блакитними прапорами в майданну зиму, в Донецьку показали дуже жорстко: вам тут не раді. Тому багато хто з активістів, які отримували постійні погрози та напади с початку місцевих «тітушек», а потім и осіб у цивільному з військовою виправкою та з виразною російською говіркою, були змушені виїхати з міста ще в березні 2014 року: в місті вже почались каральні акції, зникали люди, в небезпеці були родини. Більш помітними були журналісти, які відкрито проявляли свою проукраїнську позицію та постійно були присутні на мітингах. Тому деяким з них довелось просто тікати за один день, отримавши попередження чи навіть побувавши в полоні.
Журналіст Максим Касьянов був змушений поїхати з Донецька на початку березня 2014 року: про те, що його вже шукають проросійські бандити, попередили знайомі. Вважайте, просто встиг після нападу російських найманців які намагались його вбити. Багато активістів тоді пройшли через полон, катування, хтось назавжди залишився десь в шахтних шурфах… З того часу він жодного разу не був вдома: через деякий час з міста на звільнену територію виїхали і його батьки, бо на той час були випадки коли батьків журналістів захоплювали в полон у якості заручників та вимагали від них телефонувати своїм дітям з вимогою з’явитись у так звану «МГБ ДНР». В червні 2014 року отримав довідку, що його “порахували” в департаменті соціальної політики як вимушено переміщену особу. Знайшов тимчасове житло в Києві, Максим як законослухняний громадянин, в 10-денний строк став на облік в військкомат. Під час шостої хвилі мобілізації був призваний в лави ЗСУ одним з районних військкоматів Києва- саме там, де він тоді спромігся винайняти житло.
Чиатйте також: Вічне питання добровольців
“Так я став артилеристом, хоча до цього мав “білий квіток” за станом здоров’я. Але якщо так треба Україні, то треба”, – розповідає зараз вже демобілізований боєць, який прослужив на передовій півтори роки.
Те, що він не відсиджувався десь в тилу, я бачила особисто: випадково зустрілися на волонтерському складі в Бахмуті в 2015 році, де Максим, як “майже місцевий” налагоджував зв’язки для допомоги побратимам на передовій. Тоді артилеристи на Світлодарську дугу отримали теплі ковдри та несподівано — лижні костюми, щоб механіки не мерзли, коли порались під військовою технікою. Волонтери довго не могли придумати, як використовувати ті костюми, що надіслали якісь добрі люди: переселенцям не до лижних курортів, а для бійців вони хоч і теплі, але занадто яскраві. А ось техніки тоді дуже дякували Максиму за такий подарунок. Інколи він дзвонив. Найчастіше – з передовій, бо донецькі завжди просять посилати їх ближче до малої батьківщини.
Як вся ця історія стосується державної бюрократії? На перший погляд, Максим виявився майже ідеальним громадянином, прикладом переселенця, що не тільки не кликав Путіна, а робив все можливе для того щоби зупинити російську агресію та захоплення рідного міста й зі зброєю в руках пішов захищати країну. Але на жаль, Максим Касьянов, учасник бойових дій з Донецька, який був змушений поїхати з рідного міста через переслідування за любов до України, та став на її захист, так і не визнається цією державою своїм. Він, наприклад, не може претендувати на якісь пільги, що мають усі учасники бойових дій: санаторні путівки чи талони на проїзд — точно не для нього. Він чужий на цьому святі життя, бо має реєстрацію в окупованому Донецьку.
Читайте також: У Латвії вирішили відкрити центр реабілітації для ветеранів АТО
І серед переселенців він теж не свій: Максим має на руках офіційну відповідь від УПСЗН Шевченківського району Києва, в якій сказано, що переїхав він до Києва за власним бажанням, бо в березні 2014 року ще жодної небезпеки в тому Донецьку не було. Тому отримати довідку переселенця, а з нею — і пільги для УБД, зась! Так йому в управлінні соціального захисту і сказали: а чого ви поїхали, в вас тоді ще не стріляли! І порадили терміново їхати до Донецька, щоб отримати всі належні пільги. Ну, начебто, вони чули, що там і зараз не дуже стріляють. Таку ж пораду він отримав і в КМДА: цілком серйозно державні чиновники відправили бійця ЗСУ розпитувати про пільги в керівництві “ДНР”. І та стара довідка 2014 року Максима теж не врятувала- законних підстав для статусу переселенця вона не дає. Для мобілізації – згодилась, а для цього — ні… Щоб довести справу до логічного, на погляд чиновників, фіналу, Максим надіслав в СБУ запит на отримання перепустки на окуповану територію. В графі про ціль поїздки так і написав: “Отримати пільги по УБД”. І що ви думаєте – він отримав цю перепустку, СБУ схвалили мету візиту до Донецька. Навряд саме так індиферентно поставились би до цього бойовики: тих, хто з 2014 року в “розстрільних списках” , там чекають особливо пристрасно. І точно не для надання пільг. Цього карикатурного прикладу комусь не достатньо, щоб зрозуміти: всі ці перепустки, начебто внутрішні блокпости, ніби то норми законів — на жаль, це чергова бюрократична фікція, а ніяка не турбота про безпеку та людей!
Читайте також: У гостях у «Добровольця»
Але в даному випадку справа не тільки в пільгах чи якихось довідках: якщо б вся ця історія була тільки заради цього, Максим міг просто збрехати. Ну хто буде перевіряти, в березні чи в квітні (коли на законних підставах почалась АТО) він виїхав з Донецька! Отримав би довідку, потім комусь щось “підмазав” – і жив би, як усі. Але він вважає, що подібними справами державні чиновники ганьблять Україну. Ту саму, за яку він виходив на донецький Майдан та ризикував життям в окопах на лінії фронту. І якщо “підмазувати” та брехати — то для чого це все було?
Звичайно, цю справу треба було розглядати особисто, але жодний з тих, до кого звертався Максим, цього не зробив. Не написав клопотання, щоб розглянути причини виїзду з Донецька активіста, не доробив закон так, щоб він не принижував тисячі бійців, чиї домівки ще знаходяться в окупації, навіть, просто не подумав- а як можна за папірцем розгледіти людину? Вони просто відправили його до тих, хто відібрав дім, хто цілився реактивними снарядами та дивився на нього через снайперський приціл. Якщо це такий тролінг, то, погодьтесь, не дуже дотепний.
