Французька преса майже не пише про війну на Донбасі. Мирний план Леоніда Кравчука й передбачувана реакція на нього з боку Москви залишаються поза увагою медійного мейнстриму. «Прямо цього ніхто не скаже, — визнає колега-міжнародник, — але Париж у певному сенсі зацікавлений у стагнації. Мінські угоди найбільше не влаштовують Київ. Москві вони цілком подобаються саме через свою нездійсненність. А західні переговорники вважають заморожений конфлікт не ідеальним, але прийнятним рішенням. Він не зобов’язує до негайної реакції та дає змогу поступово переорієнтовуватися на інші теми. Наприклад — на відновлення співпраці з Росією».
На відміну від Меркель, яка торік обережно висловилася про можливу «гнучкість» мінських угод, Макрон і команда його дипломатів уникають розмов про ймовірний перегляд договорів від 2014 та 2015 років. Не під запис французи визнають, що обидві угоди застаріли й вичерпалися, але офіційно говорити про ймовірний Мінськ-3 не поспішають. «Усе можливо, якби була політична воля, — ухилився від прямої відповіді французький дипломат, причетний до переговорів за «нормандським форматом». — Проте такої волі немає: Москва не піде на оновлення угод».
Читайте також: Мовою ультиматумів
Подвійний дискурс щодо ролі Кремля не лише на Донбасі, а й у Карабаґу, Південній Осетії та інших невизнаних територіях традиційно ускладнює пошук рішень, що дали би змогу бодай гіпотетично порозморожувати конфлікти, які жевріють у сусідніх із Росією країнах. «Часто кажуть, ніби ЄС і Франція потребують Росії, щоб разом розв’язувати міжнародні проблеми, — зазначив давніше в розмові з Тижнем французький політолог Матьє Булеґ. — Але коли складаєш перелік отих «проблем» (Україна, Сирія, Іран тощо), то усвідомлюєш, що Москва або безпосередньо відповідає за них, або є ініціатором, або підживлює більшість із них. На мою думку, меседж видається проблематичним: Франція потребує Росії, щоб разом із нею долати кризи, які, по суті, спричинила Москва. Така інтелектуальна неспроможність засмучує».
Подвійна роль — миротворця й агресора, — у якій звикла виступати Росія, характерна для всіх «заморожених конфліктів», наявних на уламках колишнього СРСР. Світ слухняно фіксує її в міжнародних документах і пресрелізах. Спільна заява міністерств закордонних справ Франції та Німеччини щодо лінії розмежування на Донбасі — тому чергове підтвердження. Текст закликає Росію «застосувати свій вплив на сепаратистів для виконання домовленостей «нормандської четвірки» й за кілька абзаців нагадує Москві про «спільну відповідальність за виконання угод Паризького саміту». Чи можна бути водночас назовні й усередині? Слід розуміти, Кремлю цей фокус вдається заввиграшки.
Нещодавні події в Нагірному Карабаґу дали Москві змогу повправлятись у ролі «миротворця», скориставшись поновленням збройного конфлікту між Азербайджаном і Вірменією. Нова військова база у провінції, куди вдалося не пустити турків, — дуже непоганий трофей із чужої війни. «Нікол Пашинян, який прийшов до влади на гаслах демократизації, мусив стати найбільш проросійським з усіх вірменських президентів, — робить висновок французький журналіст і дослідник Режіс Жанте. — Азербайджанська армія зупинилася, бо її зуміла зупинити Росія. Скориставшись моментом, Москві вдалося зміцнити свою роль арбітра на Південному Кавказі, що є дверима до Ірану та Близького Сходу».
Міжнародне право? Саме на нього послався офіційний Баку, коли почав відвойовувати землі Карабаґу. «Тридцять років тривали переговори з нульовим результатом, — ділиться міркуваннями з Тижнем бакинська колега Нурані. — Є чотири резолюції Ради Безпеки ООН із вимогою вивести вірменські війська з автономії. Єреван на них не реагував. Відтак наша армія втілює в життя ці резолюції». Ситуація легко проєктується на міжнародні документи щодо Криму й Донбасу. «Карабаґ не мусить стати поганим прикладом для України», — сполошилася представниця французького міністерства закордонних справ під час відеоконференції, яку організував паризький Інститут міжнародних відносин (IFRI). Приклад, може, і суперечливий, але він добре ілюструє безпорадність багатьох переговорних процесів. Свого часу колишній посол Франції в Україні Мішель-Ів Пессік, який роками опікувався перемовинами щодо долі Карабаґу в рамках Мінської групи ОБСЄ, відбиваючись від закидів щодо безрезультатності процесу, зазначив: «Те, що нічого не відбувається, і є досягненням».
Читайте також: На околицях тиші. Репортаж із передової
Якими стануть наступні переговори в «нормандському форматі» в Берліні, якщо вони таки відбудуться до кінця року, як сподіваються на Банковій? Чи захоче Меркель випробувати мінські угоди на «гнучкість», про яку вона казала давніше? Жодної впевненості в цьому немає. Аналіз нинішнього політичного контексту, навпаки, підказує, що зустріч лідерів четвірки має всі шанси відбутися за сценарієм «Аліси з Країни Див», який вона виклала в розмові з Березневим Кроликом: «Треба дуже швидко бігти, щоб постійно залишатися на місці». Енергійні заклики Макрона й Меркель до Росії та сепаратистів «негайно відкрити всі контрольно-пропускні пункти» в напрямку України — саме з цієї категорії. Емоції нібито вирують, але Москва як не мала наміру, так і досі не планує виводити війська й техніку з окупованої території. Жодних ілюзій на цю тему в Парижі й Берліні немає.
«Глухий кут — це принаймні не ріки крові, — каже паризький колега-міжнародник. — Усі розуміють, що мир на Донбасі залежить від однієї конкретної людини в Кремлі. Успіхом таких переговорів прийнято вважати сам факт, що конфлікт не переходить у відкриту фазу з повномасштабними бойовими діями, навіть якщо жодних суттєвих змін не досягнуто».
Український концепт розміщення на Донбасі миротворчого контингенту під егідою ООН у Парижі сприймають мляво. «На місці вже є ОБСЄ, імовірно, можна було б розширити її місію», — припускають у Міністерстві закордонних справ. Те, що без відновлення українського контролю над кордоном організувати відносно демократичні вибори нереально взагалі, у неофіційних розмовах визнають, але й одразу зазначають, що «ви ж самі підписали угоду, яка передбачає спочатку вибори». Співчуваємо, мовляв, але нічим не допоможемо. Попри зусилля піарників Банківської, які так люблять розповідати про «подібність» французького й українського лідерів, людський фактор, себто дипломатичний потенціал Єрмака й Зеленського, на французькому напрямі своїх магічних чар не виявив. Традиційне русофільство помножене на економічні інтереси великого бізнесу на позицію Парижа впливають набагато більше.
Читайте також: У Франції заявили, що Україна демонструє відданість мінським угодам
«Нормандський формат» станом на сьогодні залишається територією вимушеного компромісу, альтернативи якому не знайдено. Це майданчик для переговорів про обмін полоненими й розв’язання гуманітарних проблем. Його логічно було би переформатувати й розширити, бо загальнополітичний контекст від 2015 року суттєво змінився. Але зовнішня політика керується не тільки логікою, а більше правом сильного. Криза довкола Карабаґу — тому чергове підтвердження. Заморожені конфлікти, коли цього бажають сильні гравці, можуть частково переходити в активну фазу, змінюючи розстановку сил у регіоні.
Слабкий, пасивний Зеленський ідеально влаштовує Макрона й Меркель у тому сенсі, що втілює небажання України відвойовувати втрачені території. Проте ця пасивність може надихнути на активні кроки Москву, що звикла провокувати, не зважати на правила і просувати свої інтереси чужими руками. Езопова мова міжнародних документів створює для цього комфортні можливості. Неприємна реальність моменту полягає в тому, що інтереси Росії й України на Донбасі залишаються протилежними, тому мир на прийнятних для Києва умовах у короткотерміновій перспективі неможливий узагалі. Натомість можуть відбутися чергові зустрічі з метою зафіксувати як результат біг на місці.