Романтичну за настроєм повість Ольги Кобилянської інсценізувала київський драматург Неда Неждана, намагаючись не нашкодити карпатським діалектизмам. А на сцену її взялися перенести режисер Дмитро Чирипюк, художник Андрій Александрович-Дочевський і композитор Юрій Шевченко. Знаменита пісня про Гриця, який полюбив двох жінок і був за це покараний, – не що інше, як чорна пародія на старозавітний текст про створення світу: «У неділю збирала, в понеділок полоскала…» У виставі активно обігрується цей мотив круговерті – герої безупинно бігають по колу, регочуть, співають сороміцьких пісень, пересувають туди-сюди три «гірки» декорацій, колишуть масивні трембіти, що звисають зі стелі додолу. І головне слово тут – утеча. Підкидаючи онука заможним селянам, циган Андронаті (Петро Панчук) кілька разів наказує йому «пам’ятати свою кров». Гриць (Олександр Форманчук), навпаки, всіма силами намагається забути про те, що він не рідний син своїх батьків Дончуків (Василь Баша та Ольга Кондратюк). І саме звідси страх зупинитися й розібратися хоч із чимось – чи з власним походженням, чи з коханими жінками (Туркиня – Олена Фесуненко, Настка – Тетяна Шляхова).
Здається, такий задум мав спрацювати на краще: додати виставі динаміки та нетривіальності. Та насправді вийшло навпаки. Замість плавного перетікання однієї події в іншу – поверховий і незв’язний калейдоскоп, замість оригінального настрою – враження, що дивишся не виставу головної театральної сцени країни, а примусово відсиджуєш час на урядово-патріотичному концерті. Якщо ж змиритися із запропонованою режисером естетикою, то в її межах найпотворніше виглядає образ циганки Маври, а найвдаліше зроблено фінал вистави – сцену весілля Настки і Гриця, що минає на одному диханні. Божевільна Туркиня спочатку танцює босоніж на зіллі, потім вичавлює з нього сік, пропонує випити з нею Грицю, а сама кидається у воду. І чим «У неділю рано зілля копала» не «Ромео та Джульєтта»?
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (Київ, пл.І.Франка,3)